Третього липня виповнилося два місяці відтоді, як зникла мама. Лідія вкотре згорнулася з кулінарною книгою на своєму улюбленому місці під обіднім столом. Того ранку, коли вони з Натом спитали в батька про хот-доги, «шипучку» й засмажений між двох крекерів зефір із шоколадом, він сказав лише: «Побачимо»; діти зрозуміли: це означає «Ні». Без мами не буде ані барбекю, ані лимонаду, ані походу до озера на феєрверк. Не буде нічого, крім арахісової пасти, джему й завішених штор.

Лідія гортала сторінки, роздивлялася фотографії пирогів із кремом, будиночків із печива, ростбіфів зі свинячого стегна. А потім, на одній зі сторінок вона побачила лінію на полях. Прочитала вголос слова: «Яка мама не любить готувати зі своєю маленькою донечкою?». А нижче: «І яка маленька дів­чинка не любить вчитися в мами?».

Уся сторінка була вкрита висохлими краплями, неначе побувала під дощем, і Лідія провела пальчиком по тих цятках, мовби намагаючись прочитати шрифт Брайля. Вона не розуміла, що це, поки сама не зронила сльозу на сторінку. Витерла її — на папері залишилася така сама цяточка. Потім ще одна і ще. Мабуть, мама теж плакала над цією сторінкою.

У цьому нема нічиєї провини, сказав батько, але Лідія знала — це вони винні. Зробили щось не так, вона і Нат, чимось маму розгнівали. Були не такими, як вона хотіла.

Якби мама прийшла додому та звеліла допити молоко, подумала вона, і сторінка геть розмилася, — вона допила б усе до краплини. Без нагадувань почистила б зуби, перестала б плакати в лікаря через уколи. Вона засинала б тієї секунди, коли мама вимикала світло. Ніколи більше не хворіла б. Робила б усе, що скаже мама. Усе, чого забажає мама.

Далеко звідти, у Толедо, Мерилін не чула мовчазних обіцянок своєї малої донечки. Третього липня, коли Лідія тулилася під обіднім столом, Мерилін схилялася над новою книгою: «Новітня органічна хімія».

Чверть закінчувалася за два дні, й вона цілий ранок училася. Із записником у руці знову почувалася старшокурсницею. У неї навіть підпис зробився м’яким і круглим — таким він був до заміжжя, до того, як її почерк став гострим і стиснутим. Усі студенти на її курсі були молоді; деякі щосили намагалися вирватися вперед, інші неохоче наздоганяли пропущені уроки та пробували надолужити невдалі семестри. На подив Мерилін, із нею спілкувалися так само, як і одне з одним: тихо, чемно, коректно. У прохолодній лекційній залі вони малювали молекули, підписували їх: етил, метил, пропил, бутил; у кінці уроку порівнювали записи, й у неї були точнісінько такі самі, як у інших: гарненькі дрібні ієрогліфи з шестикутників і ліній між ними. Доказ того, переконувала вона себе, що я така само розумна, як і всі вони. Що я — одна з них.

Але часто, коли Мерилін розгортала книжку, голова паморочилася. Рівняння мішалися й переплутувались, із них зненацька вискакували приховані повідомлення. NaOH перетворювалося на «Нат», на його личко із широко розплющеними докірливими очима.

Одного ранку, коли вона звірялася з періодичною таб­лицею, замість слова «кобальт» зринуло «ковбой», і перед очима спливло обличчя Джеймса. Траплялися дні, коли надходили менш виразні повідомлення: через помилку в підручнику — «деякі кислоти, такі, яй азотна, оцтова...» — Мерилін розплакалася від згадки про зварені круто яйця, про цілі жовтки в яєчні, про омлет.

У таких випадках вона щоразу опускала пальці в кишеню, торкалася до заколки, кульки, ґудзика. Вона крутила й крутила їх, поки остаточно не приходила до тями.

Хоча в деякі дні навіть ці талісмани втрачали силу. За два тижні після втечі з дому вона прокинулася у своєму орендованому двоспальному ліжку з гострим болем у всьому тілі. Раптом відчула, що потопає в немислимій неправильності свого тутешнього життя, далекого від них. Зрештою, загорнувшись у ковдру, навшпиньки пройшла в кухню до телефону. Була сорок одна по шостій ранку, але пролунало всього два гудки.

— Алло? — сказав Джеймс. Довга пауза. — Алло?

Вона нічого не відповіла, не насмілилася, просто дозволила цьому голосові проникнути в серце. Він звучав хрипко. «Це просто телефонні перешкоди», — сказала вона собі, хоча насправді не вірила в це. Нарешті притисла гачок одним пальцем і довго тримала, перш ніж поклала слухавку. Цілий день у ній лунав той голос; він здавався їй улюбленою колисковою.

Відтоді, якщо надто вже дошкуляв сум за домівкою, телефонувала кожні кілька днів. Незалежно від часу доби Джеймс завжди брав слухавку, й Мерилін хвилювалася: уявляла, як він спить за кухонним столом або в кабінеті біля другого телефону. Одного разу, коли на дзвінок ніхто не відповів, — у Джеймса з дітьми закінчилася їжа, й вони мали нарешті поїхати в продуктову крамницю, — її охопило сум’яття. Уявлялися пожежі, землетруси й падіння метеоритів. Телефонувала знову й знову, що п’ять хвилин, далі що дві хвилини, поки нарешті з іншого кінця лінії не долинув голос Джеймса. Наступного разу, коли вона телефонувала пізнього ранку, вис­нажений Джеймс заснув за столом, і слухавку взяв Нат.

— Будинок родини Лі, — ввічливо промовив син, саме так, як вона вчила, й Мерилін хотіла спитати: «У тебе все гаразд? Тобі добре живеться?» — але туга великою пухлиною перекрила їй горло. На її подив, Нат не поклав слухавки. Вона не могла бачити, що син опустився на кухонний стілець, на який виліз, щоб дістати до слухавки, й мовчки чекав. За мить Лідія навшпиньки ввійшла до кухні й присіла біля нього. Вони затиснули слухавку між двома голівками й дві хвилини, три, чотири мовби чули в тихому шипінні телефонної лінії все, що відчувала й чого бажала їхня мама. Вони перші поклали слухавку, й після відбою Мерилін довго колисала телефон у тремтячих руках.

Нат і Лідія нічого не сказали про це батькові, й Джеймс нічого не розповів поліції про дзвінки. Він уже почав підоз­рювати, що там не надто зацікавлені в пошуках його дружини. Глибоко в душі, там, де купчився його застарілий страх, крилося розуміння того, що сталося. Така жінка, як Мерилін, мала рано чи пізно залишити такого чоловіка, як він. Це було просто питанням часу. Офіцер Фіске здавався дуже доброю людиною, але Джеймса це обурювало ще більше — зносити його жалісливу ввічливість ставало дедалі важче. Зі свого боку, Мерилін щоразу після відбою обіцяла собі, що це востаннє, що більше не телефонуватиме, що це був доказ: у її родині все гаразд, а сама вона почала нове життя. Говорила собі це так упевнено, що повністю вірила власним словам, поки не опинялася знову біля телефону й не набирала домашній номер.

Вона переконувала себе, що тепер, у цьому новому житті, усе можливо. Вона жила на вівсянці, сандвічах і спагеті з піцерії неподалік; не знала раніше, що цілком можливо жити, не маючи жодної власної каструлі. Ще вісім заліків, порахувала вона, й скінчиться навчання. Намагалася забути про все інше. Крутила між пальців кульку Ната, коли писала тексти для брошур медичного вишу. Клацала заколкою Лідії — раз-два, раз-два — коли робила крихітні нотатки на полях підручника. Концентрувалася так напружено, що боліла голова.

Третього липня Мерилін перегорнула сторінку підручника, й чорний туман застелив їй зір. Голова стала важкою, мов диня, порушила рівновагу, переважила коліна, потягнула до підлоги. За мить перед очима проясніло, повиразнішали думки. Вона побачила, що зі столу стікає вода з перекинутої склянки, що її записи розкидані кахельною підлогою, а блузка липка й волога. Підвелася, лише коли змогла розібрати власний почерк.

Ніколи раніше не втрачала свідомості, не траплялося нічого подібного до цього запаморочення навіть у найспекотніші літні дні. Тепер вона почувалася стомленою, такою стомленою, що ледь змогла звестися на ноги. З полегшенням умостилася на диванні подушки й подумала: «Може, я хвора, може, заразилася від когось». Далі майнула інша думка, і все тіло похололо. Було третє число, знала це точно, бо рахувала дні до іспиту. Це означало, що майже, — полічила на пальцях, які тремтіли, ніби її облили холодною водою, — три тижні затримки. Ні. Вона подумала ще раз.