Щойно Джеймс і Мерилін пішли, місіс Аллен увімкнула мильну оперу та вмостилася на дивані. Лідія обійняла коліна під обіднім столом. Їй дуже бракувало тут кулінарної книги; Нат підняв з килима ниточку й насупився. Мама будила його та вкладала спати, але решту її часу займала Лідія. Він знав відповіді на всі мамині запитання, але тільки-но робив спробу докинути слівце, вона просила його мовчати, поки Лідія рахувала на пальцях. Під час походу в музей він хотів подивитися шоу зірок у планетарії, але вони цілий день розглядали скелети, модель травної системи, все, що цікавило Лідію. Того самого ранку він спустився в кухню рано й виніс теку з новими вирізками. Мама, досі в халаті, подарувала йому сонну усмішку поверх чашки. Це вперше вона справді подивилася на нього відтоді, як приїхала додому, і щось затремтіло йому в грудях, мов маленька пташка.

— Можна мені круто зварене яйце? — спитав він, і, о диво, мама відповіла:

— Гаразд.

На мить він пробачив їй усе. Він вирішив, що покаже їй фотографії астронавтів, які збирав, переліки запусків, усе-усе. Вона зрозуміє. Вона буде вражена.

Тоді, перш ніж він устиг вимовити бодай слово, сходами скотилася Лідія, і мамина увага спурхнула й опустилася доньці на плече. Нат набурмосився в кутку. Він постукував пальцями по своїй теці, але ніхто на нього не зважав, поки в кухню не зайшов батько.

— Досі літаєш у думках навколо тих астронавтів? — спитав він і дістав яблуко з вази для фруктів.

Посміявся з власного жарту й відкусив; навіть з іншого кінця кухні Нат почув важке хрумтіння, з яким батькові зуби прокусили шкірку. Мама, яка слухала Лідіїну розповідь про сон, ніби не почула. Вона забула про Натове яйце. Маленька пташечка в його грудях померла й так розпухла, що він ледве міг дихати.

Місіс Аллен на дивані тихенько захропіла. Її підборіддям потекла цівочка слини. Нат подався надвір, але залишив двері напіввідчиненими. Зістрибнув з ґанку. Земля вдарила йому в п’яти, мов електричний розряд. Над ним розгорнулося крицево-сіре небо.

— Ти куди? — визирнула з дверей Лідія.

— Тебе це не обходить.

Нат боявся, що місіс Аллен почує, прокинеться, вийде надвір і почне їх гукати, але нічого такого не сталося. Він не дивився на Лідію, але знав, що вона спостерігає. І все одно вискочив на середину вулиці, озирнувся на неї, мовби покликав іти за ним. За мить сестра його наздогнала.

Лідія ішла за ним аж до озера, до самісінького кінця малого пірсу. Будинки на тому боці здавалися іграшковими — крихітні досконалі мініатюри. Усередині цих будинків матері варили яйця, пекли торти, тушкували м’ясо, а татусі, можливо, помішували вугілля для барбекю та перевертали виделкою хот-доги, й гриль залишав на них ідеальні темні лінії. Ці матері ніколи не зникали й не залишали дітей самих. Ці татусі ніколи не давали своїм дітям ляпасів, не сміялися з них, не кидали на підлогу телевізор.

— Ти збираєшся плавати? — Лідія скинула шкарпетки й запхнула по одній у туфлі, сіла біля нього на краєчку пірсу, звісивши ноги. Хтось залишив на піску барбі, голу й брудну, без однієї руки. Нат відірвав другу й кинув у воду. Тоді ногу — це було складніше. Лідія захвилювалася.

— Нам краще піти додому.

— Ще хвилинку. — У його руках голова Барбі розвернулася й тепер дивилася за спину.

— У нас будуть неприємності. — Лідія потягнулася за шкарпеткою.

Друга нога не відривалася, й Нат повернувся до сестри. У нього з’явилося дивне відчуття: ніби він не може стояти рівно, намагається втримати рівновагу, а його світ хилиться й хилиться на один бік. Хлопець не знав, як це сталося, але все пішло навскоси, ніби на один кінець гойдалки поклали щось заважке. Усе в їхньому житті — їхня мати, їхній батько, навіть він сам — тепер з’їжджало в бік Лідії. Цьому неможливо було опиратись, як силі тяжіння. Усе крутилося довкола неї, мов по орбіті.

Пізніше Нат ніколи не зможе розібратися, що він казав, що думав, а що лише відчував. Він не буде певний, чи взагалі щось казав. Єдине він знатиме точно: як штовхнув Лідію у воду.

Хоч би скільки разів він пригадував цю мить, вона здавалася вічністю: раптове відчуття цілковитої відстороненості, коли Лідія зникла під водою. Він скулився на пірсі й уявив собі майбутнє: без неї він буде сам. Наступної миті Нат зрозумів, що це нічого не змінить. Відчував, як і далі під ним хитається земля. Навіть без Лідії світ не врівноважувався. Він, його батьки, їхні життя тепер замкнуться в просторі, де була вона. Їх затягне у вакуум, який вона по собі лишила.

Навіть більше: тієї секунди, коли Нат доторкнувся до неї, він уже знав, що зрозумів усе неправильно. Коли штовхнув її в плечі, коли над її головою зімкнулася вода, Лідія відчула таку величезну полегкість, що зітхнула, й це був глибокий ковток, від якого вона задихнулася. Дівчинка так охоче похитнулася, так легко впала, що вони з Натом одночасно зрозуміли: вона теж відчувала цю напругу й теж не хотіла її. Тягар усього того, що похилою площиною насувалося на неї, був непомірним.

Насправді минуло всього кілька секунд, перш ніж Нат стрибнув у воду. Він пірнув, схопив Лідію за руку, витягнув її на поверхню, несамовито працюючи ногами.

— Давай, — хекав він. — Давай. Давай.

Вони довго борсалися, поки дісталися берега, повільно рухаючись на мілину; врешті їхні ноги торкнулися піщаного дна. Обоє вилізли на берег. Нат витер мул з очей.

Лідія виблювала воду в траву. Хвилину, дві, три вони лежали долілиць, відновлювали дихання.

Тоді Нат підвівся, і, на його подив, Лідія потягнулася, щоб вхопитися за його руку. «Не відпускай мене», — мовби просила вона, й Нат, у якого від вдячності запаморочилося в голові, дав їй руку.

Діти мовчки попленталися додому, залишаючи на тротуарі мокрі сліди. Окрім хропіння місіс Аллен, там не було чутно жодного звуку — лише вода крапала з одягу на лінолеум. Їх не було якихось двадцять хвилин, але здавалося, що минула вічність. Вони навшпиньки прокралися нагору, склали мокрі речі в кошик та перевдяглися в сухе, й коли батьки повернулися з валізами та коробками книжок, діти нічого їм не сказали. Мама була невдоволена, бо помітила воду на підлозі. Нат сказав, що то він розлив.

Перед сном Нат і Лідія разом почистили зуби біля рукомийника, спльовуючи по черзі, й побажали одне одному доб­рої ночі, ніби то був звичайний вечір.

Те, що сталося, було заскладною для них темою, і обговорити її діти не могли. Це немов краєвид, якого не охопиш оком; неначе нічне небо, що нема йому кінця-краю. Тема завжди здаватиметься заскладною. Він штовхнув її. І він її витяг. Усе своє життя Лідія пам’ятатиме одне. І все своє життя Нат пам’ятатиме інше.

Початкова школа Мідлвуду влаштувала щорічний пікнік-привітання з поверненням до школи. Це було в останні вихідні серпня. Мама тримала одну руку на животі, де Ханна день при дні дедалі важчала; поки йшли паркувальним майданчиком, батько ніс Лідію на плечах. Після ланчу почалися конкурси: хто найдалі кине м’яча для віффлу,[24] хто запхає найбільше брязкалець у банку з-під кави, хто вгадає кількість жувальних цукерок у трилітровому слоїку. Нат і Джеймс взяли участь у «перегонах з яйцями» — кожен мав у руці ложку, у якій лежало сире яйце; його не можна було впустити. Вони протрималися майже весь шлях до фінішної лінії, аж тут Нат спіткнувся й упустив своє яйце. Майлз Фуллер і його батько перші перетнули лінію, і місіс Хаґард, директор школи, дала їм блакитну стрічку.

— Це нічого, — сказав Джеймс, і на мить Нату стало краще. Тоді батько додав:

— От якби в них було змагання, у якому треба цілий день читати...

Він весь місяць говорив подібні речі. Це лише звучало як жарт, але було чимось іншим. Щоразу, коли Джеймс усвідомлював власні слова, прикушував язика, але запізно. Він не замислювався, чому так говорив із Натом, адже це означало б розуміння дечого такого, що завдавало болю. Нат дедалі більше нагадував його самого, нагадував про все те в його дитинстві, що Джеймс хотів забути. Він лише знав, що це стало чимось подібним до рефлексу. Але по тому залишався пекучий біль і сором.