У Яни відвисла щелепа. На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша.

— Марк заледве не втратив зір, — нетвердим голосом промовив Віктор.

— Ніхто не бив його кастетом! — пророкотав Бродовий.

Віктор уперся долонями в стільницю, відсунувся від стола й узяв за руку дружину.

— Досить. — Вони підвелися. — Ми йдемо до поліції.

Дмитро Старжинський підскочив.

— Зачекайте! Заспокойтеся! — Його обличчям, як черви, розповзалися зморшки. — Не йдіть! Я наполегливо не рекомендую вам звертатися до поліції.

— Та нам начхати, що ви рекомендуєте, — виплюнула Яна.

Директор у відчаї змахнув руками.

— Це нічого не дасть!

Віктор та Яна застигли.

— Чому? — спитала жінка.

Старжинський хляпнувся назад у крісло та закинув голову.

— Сідайте. Присядьте й заспокойтеся, — спокійніше промовив він. — Я запросив вас, бо хочу мирно вирішити всі спірні питання.

— Чому? — повторила запитання Яна.

Вони не стали сідати. Директор прихилився до стола, поклав зморшкуваті долоні перед собою і втупився у протилежну стіну. Не дивлячись на Грозанів, заговорив рівним, позбавленим емоцій голосом:

— Ви нічого не доведете. Медсестра не обстежувала Марка, ніхто з учителів не бачив бійки. Школярі, що брали в ній участь, навряд чи захочуть що-небудь розказувати, особливо коли дізнаються, що за справу взялася поліція. Це серйозні звинувачення. Кастет є холодною зброєю, і власне його наявність у школі може викликати чимало проблем. Але, — він перевів погляд на Віктора та Яну, — кастета немає, свідків немає, у вас нічого немає. Ви повинні зрозуміти: у разі звернення до правоохоронних органів я буду змушений… ем-м… — пауза, — буду змушений відстоювати інтереси навчального закладу, в якому працюю. Я буду змушений захищати школу. І найкращим способом захисту буде заперечення. Якщо ви підете до поліції, Артемові батьки тієї самої миті забудуть про цю розмову, а мені, — директор театрально розвів руками, — залишиться лише висловити співчуття з приводу того, що хтось побив вашого сина за межами школи в позаурочний час.

Яна відчула, як щось у її чоловікові надимається, й міцно стиснула його руку. На мить їй здалося, що Віктор готовий кинутися через стіл і задушити директора. Усі застигли, немов у якійсь дурнуватій грі. Щоб якось заповнити незручну паузу, Наталія взялася прокручувати свій «iPhone». Шурхотіння смартфона об налаковану стільницю тільки підкреслило нав’язливу тишу, що, неначе ватою, наповнила кабінет. Старжинський благально зиркнув на Владислава Бродового, і за кілька секунд батько Артема озвався:

— Ну, тут така штука. — Підприємець барабанив пальцями по столу й не дивився ні на кого конкретно. — Сталася неприємність, і ми всі це розуміємо. Мені шкода, і я зроблю все, щоби про це пошкодував мій син. Повірте. Але що сталося, те сталося, нічого вже змінити не можна. — Бродовий втягнув у себе повітря з таким звуком, ніби мав намір харкнути. — Крім одного. Поки Артем малий, я відповідаю за нього, тому мушу розплачуватися за його помилки. — Чоловік відгорнув полу жакета й дістав із внутрішньої кишені товстий конверт білого кольору.

Віктор та Яна, не змовляючись, скривилися.

— Мені не потрібні ваші гроші, — сказав Віктор.

— Не треба, — підняв долоню Бродовий. — Вислухайте до кінця. Я знаю, що ви не бідні люди, тому тут не якась подачка, тут нормально грошей. Я розмовляв із завідувачем відділення травматології і знаю, що ваш хлопець відбувся синцями й подряпинами. — Проігнорувавши здивування на обличчях Грозанів, чоловік пальцем підштовхнув конверт у їхній бік. — Це не на лікування. Це підтвердження того, що я справді шкодую через витівку свого сина.

Віктор мовчки розвернувся та підштовхнув дружину до виходу.

— Почекайте! — дратуючись, Бродовий супився. — Почекайте, ще не йдіть. Просто дайте договорити. Я передбачав, що ви відмовитесь, а потім звернетесь до поліції. У такому разі я хочу, щоб вам було відомо: ці гроші підуть адвокатові, слідчим і — якщо буде потреба — судді, хоча ми всі дорослі люди й чудово розуміємо, що до суду справа не дійде, — не підіймаючи голови, він звів очі й уп’явся у Віктора важким поглядом. — Я готовий заплатити за те, що мій хлопець наробив. Але образити його я не дам.

Не зронивши жодного слова, Віктор та Яна залишили кабінет. Розмовляти не було про що. Вони мовчки спустилися на перший поверх, вийшли зі школи й зупинилися на ґанку. Яна подивилася на чоловіка.

— Що будеш робити? — в її словах зяяла порожнеча.

Віктор тер долонею скроню й тупився під ноги з таким виглядом, наче там, на землі, лежала частина, яка щойно відкололася від нього.

— Я не знаю, Яно, — він на мить затулив долонями загострене від страждань обличчя, — але я обов’язково придумаю.

У проході позаду з’явилися Центнерові батьки. Першим сунув Владислав, за ним із виразом хронічного невдоволення (дещо зм’якшеним зверхньою ввічливістю, притаманною людям, які зазвичай безпідставно зараховують себе до привілейованого класу) пливла Наталія. Вони проминули Грозанів, мовби їх там не було, й спустилися зі шкільного ґанку. Ледь схиливши голову, Віктор стежив, як Владислав упаковує свою стосорокакілограмову тушу на водійське сидіння, заводить авто й, агресивно підгазовуючи, вирулює на дорогу.

— Що ти придумаєш? — радше втомлено, ніж ображено промовила Яна. — Ти тільки й розказуєш, як займешся сином, от уже завтра чи післязавтра, але в тебе ніколи немає часу.

— Яно…

— Ти навіть не знав, де кабінет директора.

Вона зійшла з ґанку й рушила в бік Соборної. Віктор підняв руку в дивному жесті — ніби намагався втримати щось, що від нього вислизало, — і так простояв кілька секунд. Зрештою рука опустилася. Чоловік не рухався, слухаючи, як поступово затихає клацання підборів його дружини.

48

Увечері того самого дня Арсен нарешті наважився поговорити з онуком. Кілька хвилин по дев’ятій дід постукав у двері, ніяково зсутулившись, зазирнув до кімнати й тільки після того зайшов і сів у крісло навпроти Маркового ліжка.

— Ну, як ти?

Хлопчак витягнув із вух навушники та стенув плечима. Він поводився, наче під дією снодійного. Незатулене пов’язкою ліве око тупилося в діда, проте Арсен відчував, що онук не бачить його, що насправді його погляд спрямований у протилежному напрямі, всередину себе. Хлопець немовби намагався відшукати щось у місиві пошматованих думок. Старий моряк витиснув губами скупу посмішку та спробував пожартувати:

— Я вже думав, що замість окулярів доведеться купляти тобі піратську пов’язку.

Жарт видався таким самим доречним, як сміх на похороні. Арсен прикусив язика; Марк міцніше стиснув губи.

— Пробач, — ледь чутно промовив хлопчак. — Вони розбили твою установку.

Дід раптом змінився, обличчя стало сірим якимось, геть вицвілим.

— Та ну, це ж лише шматок фанери. — Він провів язиком по міцних жовтуватих зубах. — Основне, що з тобою все гаразд.

Маркове обличчя сіпнулося. На повіці під непошкодженим оком збиралася волога, проте Арсен не зводив погляду із відчайдушно зціплених, побілілих губів, уже майже чуючи крик, що завис на язиці за ними: «ЗІ МНОЮ НЕ ВСЕ ГАРАЗД!» Чоловік навіть беззвучно напнувся, передчуваючи, що хлопець зрештою не витримає, розтулить рота, вивергне той крик на нього, наче цебро холодної води… Проте спливло півхвилини, а Марк не видав жодного звуку.

Трохи згодом хлопчак озвався:

— Діду.

— Ну?

— Чому вони це зробили?

Арсен зітхнув.

— Бо ти інакший. Не такий, як вони. Багатьох це дратує.

— Але чому? Я ж нікому нічого не зробив.

Дід дивився на онука й лише зараз помітив, що зелень ніби витерлася з його очей. На той момент єдине око, яке він міг бачити, здавалося сірим.

— Я знаю. Річ не в тобі. Просто… — Арсен замовк і відвів погляд на вікно.

— …в житті таке трапляється, так? — скривившись, закінчив Марк.

Старий моряк не поворухнувся. Хлопчак пирхнув, гнівно мотнув головою, волога з повіки випала сльозою з кутика ока, і він сердито розтер її по щоці.