Марк та Яна сиділи на задньому сидінні. Пов’язка на голові хлопця майже повністю затуляла праве око. Марк не реагував на батькові розмови, цілковито відмежуючись від звуків, із передньої частини авто, і всю дорогу тулився до матері. Навіть коли вони вийшли з Nissan’а на майданчик перед під’їздом у внутрішньому дворі свого будинку, він не випускав Яну з обіймів.

Удома Яна швидко зготувала яєчню, нагодувала сина, допомогла йому вмитися, після чого весь вечір просиділа на ліжку в його кімнаті. Вони здебільшого мовчали та лише зрідка, не розриваючи обіймів, перекидалися тихими, сповненими спокою фразами.

Кілька разів до Маркової кімнати зазирав Арсен, запитував, чи нічого не треба, проте майже відразу, знітившись, виходив. Дід не міг дивитися на онука. Марк не був розлюченим. Не був навіть пригніченим або зламаним. І це здавалося найгіршим. Його погляд відсвічував не сумом, а по-дитячому наївним здивуванням: хлопчак не міг повірити, що світ після того, що трапилося, продовжує спокійнісінько обертатися, що світові він ніби як і не потрібен.

47

Уранці вівторка, 29 березня, за чверть до дев’ятої Віктор і Яна Грозани прийшли до школи та з подивом виявили, що батьки Артема Бродового приїхали ще раніше та вже поспілкувалися із п’ятдесятишестирічним директором Дмитром Старжинським.

Старжинський упродовж уже майже десятиліття очолював 15-ту школу. Яна зустрічалася з ним лише раз, коли після переїзду влаштовувала до школи Марка, Віктор узагалі бачив директора вперше. Чоловіки сухо привіталися й потисли один одному руки. Віктор зміряв Старжинського поглядом, одначе скласти хоч якусь думку про нього не зміг. Відзначив лише матову, поцятковану пігментними плямами лисину, сірі запалі щоки й ріденьку цапину борідку.

Кабінет Дмитра Старжинського був просторою, добре освітленою кімнатою, більшу частину якої займав Т-подібний стіл із темного дерева. Директор провів Віктора та Яну до крісел із лівого боку стола, після чого вмостився в шкіряне крісло з високою спинкою в голові. Праворуч від нього, спинами до широкого, майже на всю стіну вікна сиділи Владислав Бродовий із дружиною Наталею. За директорським кріслом стояла заповнена різнокольоровими папками шафа із натертими до блиску скляними дверцятами. На лівій від входу стіні — над головами Грозанів — у дерев’яних рамках висіли грамоти й похвальні листи, а навпроти стола тулився невеликий диван, також зі шкіри.

Старжинський незграбно відрекомендував Грозанам батьків Артема. Яна Грозан ніяк не відреагувала, навіть не глянула в їхній бік. Виклавши долоні перед собою та втупивши погляд у відполіровану поверхню стола за кілька сантиметрів від судомно переплетених пальців, жінка заклякла статуєю. Віктор навпаки не зводив із Бродових налитих холодним блиском очей. На Владиславове привітання він відповів стриманим кивком і продовжив вивчати подружжя, неначе пару бактерій під мікроскопом. Бродовий-старший викликав у Віктора моторошне поколювання поміж лопатками. Підприємець увесь складався з округлостей — сорочка стискала могутні груди, наче плівка ковбасу, — проте не був м’яким. Радше навпаки — Владислав випромінював тупу впевненість у собі, у своїх думках і рішеннях, і справляв враження чоловіка, сліпо переконаного в тому, що проблеми бувають у будь-кого, крім нього. Наталія сиділа рівно, з виклично задертим підборіддям і з таким виразом на обличчі, ніби щойно спекла торт, який нікому — і їй самій теж — не сподобався.

Старжинський прокашлявся та почав:

— Учора на перерві після шостого уроку сталася бійка, котра, як ми знаємо, не дуже добре закінчилася для вашого сина, — він ледь схилив голову до того боку стола, де сиділи Грозани. — Учителі її прогледіли, я обіцяю з’ясувати, чому так склалося, та це не основне. Важливо, що після сутички двоє учнів нашої школи провели вашого сина додому.

— У нього є ім’я, — не підводячи голови, раптом озвалася Яна.

— Перепрошую?

— У нашого сина є ім’я.

Директор поворушився на стільці так, мовби щось замуляло йому в спині.

— Я… — Він знову схилив лисину в бік Грозанів. — Так, звісно, я знаю.

— Марк.

— Я знаю, знаю. Марк. — Старжинський роздратовано пригладив пальцями борідку. — Так ось, двоє учнів провели Марка додому, не до медпункту, на жаль, його не оглянула медсестра, тому спочатку я… коли ви зателефонували, я не був упевнений, що все відбувалося в школі.

— Усе гаразд, — глухо мовив Віктор. Він дивився на загострене директорове підборіддя та думав, що його борідка нагадує прилиплий до нижньої губи жмут лобкового волосся. — Не виправдовуйтеся.

— Я не виправдовуюся. — Злість розмалювала зморшками обличчя Старжинського. — Я не виправдовуюся, пане Грозан, я розповідаю, як усе було. Я не заперечую: бійка справді була, і ваш син… ем-м… ваш Марк брав у ній участь.

Яна повільно звела голову, очі спалахнули.

— Марк не брав участі в бійці, — вискакуючи з рота, її слова шипіли й потріскували, наче краплини води на розжареній пательні. Тремтячою рукою Яна показала на подружжя навпроти. — Їхній виродок жорстоко побив Марка. Ви відчуваєте різницю?

Кошлаті брови Владислава Бродового злетіли вгору.

— Добирай слова. — Його насичений бас здавався тугим і еластичним, як гума.

Наталя мовчки поклала долоню на чоловікове передпліччя. Той відсмикнув руку та впер лютий погляд у директора.

— Будь ласка, давайте без взаємних образ. — Старжинський підняв руки долонями вперед. — Ми зустрілися, щоб вирішити проблему, а не для того, щоби створювати нові. — Він опустив руки та знову невпевнено кахикнув. — Буду відвертим: я дуже не хочу, щоб ця справа дійшла до поліції. Я розумію, — швидкий позирк у бік Грозанів, — ваше обурення і ваше бажання покарати винних, це нормально, але прошу вас ретельно зважити можливі наслідки, не лише для Марка, але й для його однокласників, для всієї школи. Ви ж знаєте, через що пройшов наш навчальний заклад упродовж минулих місяців: спершу смерть Анатолія… Анатолія… — Старжинський насупився, — того хлопчини з 10-Б.

— Шпакевича, — крізь зуби підказав Владислав Бродовий.

— Так, Анатолія Шпакевича. Потім загибель Юлі Гришиної, випадковим свідком якої став Марк Грозан. Мені важко передбачити, які наслідки матиме інцидент, через який ми тут зібралися, за умови, якщо він набуде розголосу.

Яна та Віктор, ледь повернувши голови, перезирнулися. Віктор спохмурнів, безмовно запитуючи: що він, чорт забирай, меле?

— Що ви пропонуєте? — Яна подивилася директору просто в очі. — Потиснути руки й розійтися? — Її білки вкривали червоні прожилки, за кожною зіницею зачаївся згусток болю, проте Старжинський витримав погляд. Відступати не було куди, він усвідомлював, що втратить роботу, якщо про третій за три місяці зальот дізнаються в управлінні освіти.

— Я пропоную розібратися в тому, що сталося, й вирішити всі питання тут, за цим столом. Я вже згадував: ніхто не заперечує, що бійка відбулася, хлопці трохи поштовхалися, таке трапляється, ви самі вчителька, повинні знати. — Директор бачив, як напружилися Янині вилиці на слові «поштовхалися», й підвищив голос, не даючи жінці перервати його. — Але я вже обговорив цю ситуацію із подружжям Бродових, і вони рішуче запевнили, що в їхнього сина немає та ніколи не було кастета. Він ніколи не брав зброї до школи й нізащо навмисно не завдав би таких травм іншому учневі. До цього часу Артем жодного разу…

Яна сердито обірвала директора:

— Не розказуйте мені, який він святий! Цей гевал вирвав із Маркової голови клапоть шкіри завдовжки з ваш палець, відколов шматок лобної кістки й заледве не вибив око. Якщо ви наполягаєте, що він зробив це зубами, то, мабуть, нам краще звернутися не до поліції, а до служби, що відстрілює скажених собак!

Владислав глухо рохнув. Його дружина випросталася та напнулася, наче спортсменка перед стрибком у воду. Старжинський заторохтів скоромовкою, ще дужче підвищуючи голос:

— Не гарячкуйте! Я ж вас просив! Ні вас, ні мене там не було, я лише намагаюся все з’ясувати, можливо, Марк упав і вдарився лобом об унітаз.