Усередині ліфта понад панеллю з кнопками є невелике цифрове табло, що показує поверхи, повз які рухається кабіна. Марк за більше ніж півроку користування ліфтом знав, як швидко змінюються цифри, а тому, подумки рахуючи, міг визначити, на якому поверсі зупиниться ліфт (стіни всередині багатоповерхівки нетовсті, тож, якщо телевізор у кухні вимкнений, звук ліфта чути добре). Нишпорячи очима по холодильнику, хлопець став знічев’я рахувати: один… два… три… За мить після трійки розмірене гудіння обірвалось характерним «тцуф-ф-ф». Ліфт зупинився.

«На четвертому», — неуважно відзначив Марк.

Поки він діставав із холодильника банани, плавлений сирок, пластикову коробочку з йогуртом, ліфт поповз далі. Цього разу Марк не встиг дорахувати навіть до двох — тцуф-ф — і ліфт знову зупинився.

«Шостий?» — подумав хлопець.

Мав би бути шостий. Хто їхатиме ліфтом із четвертого на другий?

Утім, звук відчинених дверей здався підозріло тихим.

Після цього Марк почав прислухатися осмислено.

Двері зачинилися, ліфт рушив.

«Один… два… три…»

Тцуф-ф-ф…

Зупинка.

Марк відірвав від в’язки банан і взявся механічно очищувати його від шкірки. Ліфт проминув чотири поверхи, не більше. Якби кабіна стартувала з шостого, то зараз мусила би бути на десятому, втім, останнє «тцуф» долинуло знизу — не згори. Кабіна не підіймалася вище від восьмого поверху! Хлопець насупився ще дужче. Отже, ліфт відчалював із другого.

Але… хто спускатиметься ліфтом із четвертого на другий?

Знову гудіння.

«Один… два… три…»

Тцуф-ф…

Ліфт унизу.

«На другому?»

Щось холодне сколихнулося в животі. Марк поклав банан і повернувся до коридору. Примружився правим оком, лівим притулився до вічка вхідних дверей.

«Один… два… три… чотири… п’ять…»

Тцуф-ф!

Крізь вічко Марк побачив, як на підлозі сходового майданчика та протилежній до ліфта стіні виник прямокутник світла, — ліфт зупинився на восьмому. Марк був готовий до цього, та однаково здригнувся. По-справжньому його пробрало морозом після того, як із кабіни ніхто не вийшов, двері зачинилися й ліфт посунув униз.

Хлопець відчинив двері, навпомацки встромив ноги в кеди та, не зашнурувавши, вилетів у коридор. Із роззявленим ротом зупинився навпроти ліфта. Ядучо-зелені цифри на темному табло понад дверима розмірено змінювались.

5… 4… 3…

Тцуф-ф!

Ліфт зупинився на другому.

На Марковому обличчі застиг вираз обережного здивування, проте зуби стиснулися так, що відстовбурчилися вуха. Як там було? Перший — четвертий — другий — шостий — другий — восьмий — другий… Усе збігалося.

Соня?

Невже вона?

Звісно, вона, він уже не сумнівався. Важливим було інше:

— Що вона робить? — прошепотів хлопець. — Що намагається зробити?

Двері ліфта зачинилися, і кабіна посунула вгору. Марк не відривав погляду від табло.

2… 3… 4…

Перший — четвертий — другий — шостий — другий — восьмий — другий… Що далі? У свідомості поступово зринало поплямоване тінню напружене обличчя Соні, обдерті стіни першого поверху, приглушений шум сплячого міста, що протискався крізь двері під’їзду. Хлопцеві не доводилось напружуватися, щоб відтворити це в пам’яті.

— Вона їде на десятий…

Марк сходами рвонув нагору. Незашнуровані кеди ляскали по п’ятах, як шльопки.

Вибігши на десятий поверх, хлопець загальмував перед ліфтом і прикипів очима до табло над двостулковими дверима. Цифра сім змінилася вісімкою. Марк зиркнув на кнопку виклику ліворуч від дверей — вона непідсвічена, тобто ліфт ніхто не викликав, і кабіна не може бути порожньою, — а тоді дещо пригадав.

(ти маєш бути сам, це обов’язково)

(якщо наткнешся на когось із мешканців, нічого не вийде)

Щось наче штурхнуло його зсередини, і Марк вискочив на сходи до горища. Сховався за рогом, притулившись спиною до стіни.

За мить ліфт зупинився та двері, поскрипуючи, роз’їхалися.

Марк затамував подих. Почув тихе «клац» від натиску на кнопку, потім почекав, доки двері зачиняться, і зіскочив назад на майданчик. Кабіна опускалася та приблизно через десять секунд зупинилася на п’ятому поверсі.

Запанувала така тиша, що Марк чув ошаліле вистукування власного серця.

(на п’ятому на тебе чекатиме істота)

Останні сумніви розвіялися: в кабіні була Соня, і зараз вона… вона що?

Хлопець неспокійним, гарячковим поглядом уп’явся в табло. Секунди повільно скрапували у минуле, нічого не відбувалося. Марк прикипів очима до зеленої п’ятірки. Спробував уявити, що зараз робить дівчина. Напевно, вийшла з ліфта, бо двері кабіни не можуть зачинитися, поки хтось є всере…

На горищі тихо заквилив електродвигун, і через секунду на місці зеленої п’ятірки виникла шістка. Ліфт рушив нагору.

Марк дихав так часто, що в голові запаморочилося; повітря, мов вата, прилипало до легень. Хлопець глипнув на кнопку праворуч від дверей. Неактивна. Якщо ліфт не зупиниться на якому-небудь із нижчих поверхів, отже, його ніхто не викликав, а в кабіні обов’язково має хто-небудь їхати. Багатоповерхівку, в якій Грозани купили квартиру півроку тому, збудували не так давно, 2010-го чи 2011-го, а відтак ліфт у ній був відносно новим. На відміну від більш примітивних ліфтів у старіших будинках він не реагував на натискання кнопок у кабіні за відсутності пасажира. Ба більше, ліфтовий контролер запрограмували скасовувати будь-які команди й зупиняти ліфт у разі, коли пасажир раптово вискакує з кабіни — до того як двері зачинилися. Марк не раз переконувався в цьому на власному досвіді: натискав кнопку, потім згадував, що щось забув, і прослизав у щілину між дверима, після чого лунало легке «клац», і двері автоматично розходилися. Ліфт нікуди не їхав. Хлопець не відривався від табло. Якщо ліфт підніметься на десятий, якщо він не зупиниться деінде, всередині хтось мусить бути! Обов’язково!

Проте як? Двері на п’ятому зачинилися і більше не відчинялися.

7… 8…

Цього разу Марк не став ховатися. Серце нетерпляче калатало об ребра, проте хлопець нічого не помічав. Чекав, мимоволі відступивши на крок від дверей.

9…

Ліфт досяг десятого поверху й зупинився.

Двері відчинилися. Жмут млявого світла випорснув з-поміж стулок, м’яко ліг на обличчя, спроектував на протилежну стіну Марків силует. Хлопець спробував видихнути, проте повітря смолою застрягло у грудях. Бідолаха заціпенів: не ворушився, не дихав, боявся навіть кліпнути.

У кабіні нікого не було.

Як? Як таке можливо?

Марку здалося, мовби в його живіт хтось вкинув пригорщу холодних тарганів, які почали розповзатися тілом.

Хлопець, заспокоюючись, глибоко вдихнув, а потому спробував розкласти все по поличках. Дівчина приїхала на десятий. Вона була в кабіні, він не сумнівався, бо чув, як натискала кнопку, посилаючи ліфт донизу. Ліфт зупинився на п’ятому, двері розчинилися та зачинилися, після чого кабіна скількись часу (десять секунд?.. двадцять?.. напевно, не менше ніж півхвилини) простояла на п’ятому поверсі. Цього разу в кабіні нікого не могло бути, адже двері їхнього ліфта не зачиняються, поки хтось достатньо важкий перебуває всередині. Проте потім ліфт рушив нагору. Його ніхто не викликав, але він виїхав на десятий поверх. Порожній.

Двері зачинилися.

«Може, це якийсь збій», — сконфужено припустив Марк. Він усвідомлював, що підганяє факти під очікування та що це загалом дуже неправильно. У будь-якому разі Соня мусила би залишитися на п’ятому поверсі.

Хлопець підступив до сходів і зазирнув у проліт. Прислухався. Ніхто не піднімався й не спускався. Якщо тільки Соня не зачаїлася на п’ятому, то де вона зараз? Марк зійшов сходами на дев’ятий поверх, почекав трохи й зрештою повернувся до квартири.

Він узяв до рук планшет, відкрив розділ «Повідомлення» у «ВКонтакті». Соня Марчук була офлайн. Марк розкрив Facebook’івський «Messenger». Результат той самий — Соня Марчук не в мережі.

Вона не з’являлася в мережі до пізнього вечора.