— Не роби їй домашніх завдань… я доведу, що паралельні світи існують… — Марк шморгнув носом і скреготнув зубами. Потім сповз під ковдру, накрився з головою та з гіркотою витиснув крізь зуби: — Я тебе ненавиджу.

15

Марк додав статтю до обраних і вискочив із дому раніше, ніж зазвичай, о 7:40, майже за годину до початку уроків. Яна спробувала розпитати, куди він так рано, проте Марк лише відмахнувся. Спустився до перетину з провулком Хвильового, зупинився на перехресті й, склавши руки на грудях, став чекати. Час від часу з його багатоповерхівки хтось виходив — хлопець скрадливо визирав з-за бетонного паркану, навколо подвір’я Обласного управління поліції, — проте щоразу то був хтось інший, не Соня. Марк прочекав до 8:20, а тоді, вирішивши, що дівчина невідь-чому подалася з дому раніше за нього, підтюпцем побіг до школи.

На перерві після першого уроку Марк попрямував до вестибюля, де висів розклад. Другим уроком у 8-Б стояла геометрія, 214 кабінет. Ігноруючи схвильоване шепотіння, що шлейфом пливло за ним куди б він не подався, хлопець вибіг на другий поверх і заходився тинятися туди-сюди коридором. Двері 214-го було напівпрочинено. Марк зупинився за кілька кроків і заглянув до кабінету. Біля другої парти середнього ряду зібралося кілька дівчат, які щось обговорювали, та Соні серед них не було.

Хлопець простовбичив там усю перерву. До класу сходилися Сонині однокласники. Божко та Лямчик, надимаючись від власної крутості, на якийсь час відігнали Марка до сходів, але згодом хлопчак повернувся. О 9:25 продеренчав дзвінок, за хвилину до кабінету прийшла вчителька, сердито зиркнула на Марка, що самотньо стримів під вікном, проте нічого не сказала та причинила за собою двері.

Соні Марк так і не побачив. Він розчаровано підібгав губи: схоже, з якоїсь причини дівчини не було в школі взагалі.

Пізніше того дня Соня все ж прийшла. На великій перерві Марк брів до їдальні, щоб перекусити, і несподівано в галасливій юрмі старшокласників, які сунули коридором першого поверху, зауважив рудувато-каштанове, зібране в тугий хвіст волосся.

— Соню! — Марк витягнув шию.

Вона не почула його. Чи то пак вдала, що не почула, оскільки двоє десятикласниць, які стояли біля виходу до вестибюля на п’ять метрів далі коридором, озирнулися на Марків вигук. Хлопець пришвидшив крок і наздогнав дівчину.

— Ти все вигадала! — голос звучав ображено й грубо. Марк досі страшенно злостився, що дозволив себе так обманути. — Я знаю, звідки ти взяла історію про ліфт. Я знайшов її в Інтерне… — Пауза. — Ого!

Марк застиг із роззявленим ротом. Соня повернула обличчя, і на кілька секунд він немовби оглухнув, витріщившись на неї наче на здохлу рибину. Обидва її ока розпухли від синців. Праве запливло повністю, здавалося, ніби під посинілі повіки запхали розбухлий від вологи горіх. Ліве — крихітний бурштиновий кришталик — зацьковано виблискувало крізь щілину завбільшки із соняшникову насінину.

— Що з тобою? — прошепотів Марк.

Соня відвернула голову.

— Хто це зробив?

Дівчина мовчала. Їх оминали старшокласники, кидали косі погляди, проте не втручалися.

— Ти… ти… — Він розгубився.

Соня стояла до нього впівоберту, підсвідомо намагаючись заховати лице, та не йшла. Не рухалася. У зів’ялих рисах застиг такий сум, що Маркові хотілося завити.

— Соню, що з тобою сталося?

Хлопець зробив півкроку вперед. Він не мав наміру торкатися, погладити чи обійняти її, лише хотів наблизитися, зміркувавши, що їй не доведеться озиватися на повен голос, якщо стоятиме поряд, і тоді, можливо, вона розповість.

Соня відсахнулася так різко, що збоку могло видатися, мовби Марк щосили штовхнув її.

— Відчепися від мене! — крикнула дівчина й заквапилася геть.

Хлопець розгублено кліпав їй услід.

Соня зникла, розчинилася в натовпі, а Марк усе ще стояв, збентежено втупившись у невидиму точку за кілька кроків від себе, коли хтось грубо штурхнув його ліктем у спину.

Хлопець відступив і водночас розвернувся. Повз нього простував Мрозович.

— Мордо-о-ор! — загорлав він ламким гавкаючим голосом. — Це ти її так? Чи ти шукаєш нової жертви? — Марк, не кліпаючи, витріщався на нього. — Не дивись на мене, чмошник! Ботан занюханий! — Орест скорчив гримасу. — Я сказав: не дивись!

16

Марк вирішив дочекатися Соню після уроків за школою. Не на ґанку — не хотів, щоб їх бачили разом, — а трохи вище, на Пушкіна, де починалися приватні будинки. Марк не знав, що говоритиме, і навіть не був певен, що воліє говорити, проте якесь невиразне, невикінчене, не остаточно оформлене почуття важким клубком засіло у грудях і втримувало його на місці.

Чекати довелося довго — у 8-Б того дня було вісім уроків, — і Марк устиг задубнути й змокнути під мжичкою, що час від часу сіялася з низько навислих хмар, перш ніж за десять до четвертої приглушений шкільними стінами дзвінок сповістив про закінчення уроку. Соня з’явилась на ґанку останньою. Худорлява постать відокремилася від кущів, що росли під стінами школи, коли решта школярів уже розбрелася хто куди. Опустивши голову та вчепившись руками в лямки наплічника, дівчина закрокувала в бік Обласного управління нацполіції.

Помітивши Марка, Соня перейшла на протилежний бік вулиці. Хлопець виждав, поки вона порівняється з ним, а тоді також перейшов дорогу. Він тупцяв назирці, тримаючись на відстані випростаної руки, проте Соня не озиралася та поводилася так, ніби не впізнавала його.

Коли вони опинилися на місці, де у вулицю Пушкіна впирається провулок Миколи Хвильового, Марк оббіг дівчину та зупинився посеред дороги.

— Почекай, будь ласка. Не вдавай, що нічого не сталося. Не тікай.

Соня дивилася повз нього. Крихітна чорна зіниця, майже непомітна за побагровілими напівопущеними повіками, зацьковано металася, перескакуючи з точки на точку, та погляд не фокусувався ні на Марковому лиці, ні на будівлях чи парканах уздовж вулиці. Соня перебувала десь не тут, в якому-небудь іншому, лише їй видимому світі, й хтозна, що їй ввижалося в тінях, які на ту мить оточували її звідусіль.

— Я хочу допомогти, — сказав Марк, після чого набрав у груди повітря та зробив те, на що ніколи раніше не наважувався: взяв її за руку.

— Не торкайся мене, — немов обпечена, прошипіла дівчина. Марк відпустив долоню, проте дорогу не звільнив, і тоді Соня вигукнула так голосно, що хлопцеві заклало вуха: — НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!

Марк відсахнувся. За його спиною височіла будівля Облуправління поліції, тож метрів за двадцять далі по Хвильового, на стоянці навпроти чорного входу, стояло четверо чоловіків і жінка — всі в уніформі. Двоє чоловіків курили. Марк зиркнув на них, замлів, бо всі п’ятеро спрямували погляди просто на нього, після чого, доки вони не подумали, начебто це він поставив Соні синці, відступив із тротуару.

Дівчина, ще дужче втиснувши голову між пліч, задріботіла геть. Не досягнувши чорного входу, кинулася бігти, за кілька секунд досягла перехрестя та, пірнувши праворуч, зникла з поля зору.

Марк, утупившись під ноги, не наважуючись не те що зиркнути, а навіть подумки потягнутися в бік полісменів, посунув слідом.

За хвилину хлопець зайшов до свого під’їзду. Металеві двері спружинили та м’яко зачинилися. Від сходів, що вели до ліфтового майданчика першого поверху, Марк почув тихий шурхіт. Звук долинав згори та ліворуч. Хлопець задер голову й побачив носак синьо-зеленої кросівки «Nike», що стричав з-за труби сміттєпроводу. Соня. Чомусь вона не поїхала додому, а сховалася у переході між першим і другим поверхами.

Марк наблизився до ліфта й натиснув кнопку виклику. Соня точно звихнута. Кілька секунд хлопець вагався, чи не підійти до дівчини, та зрештою вирішив, що не варто — досить із нього на сьогодні. Він дочекався ліфта й поїхав до себе на восьмий.

Пізніше Марк намагався пригадати, коли саме почав вслухатися й рахувати поверхи. Він зайшов до квартири, сів на пуфик, зняв кеди. Гукнув маму, проте в квартирі нікого не було. Потім подався на кухню, зазирнув до холодильника в пошуках чим підживитися. За цей час ліфт спустився з восьмого на перший, хтось зайшов до кабіни та рушив нагору.