— Кружечок, — відповів Марк. — Вони бачитимуть зріз!

— Так. Але не простий кружечок. Для мешканців двовимірного світу яблуко матиме вигляд плоского об’єкта приблизно круглої форми, який, по-перше, виник із нізвідки, а по-друге, в міру свого просування крізь папірець спочатку більшатиме, розростатиметься, а потім зменшуватиметься, аж доки не зникне. Схопив ідею?

— Ага.

— Добре. А тепер аналогічний уявний експеримент проведемо для нашого світу. Наш простір — тривимірний. Ми припускаємо, що існує додатковий, четвертий, вимір, про який нам нічого не відомо, а в ньому, відповідно, існують чотиривимірні тіла. Якщо раптом чотиривимірне тіло потрапить у наш простір, то, як і в ситуації з яблуком, ми бачитимемо зріз. От тільки у нашому випадку він буде тривимірним чимось, що безперервно змінює свої розміри та форму. — Арсен зіжмакав блокнотний аркуш і вклав яблуко в онукову долоню. — На жаль, до цього часу ніхто нічого подібного не бачив.

— Тобто наука заперечує існування паралельних вимірів? — запитав Марк.

Арсен заперечно помотав головою.

— Наука не заперечує того, чого не знає. Якщо хтось коли-небудь стикнеться із паралельним світом, завданням науки буде пізнати й описати його. Ніщо не впорається із цим краще за науковий метод. Але, повторюсь, допоки ніхто з такими світами не стикався.

Якийсь час Марк переварював почуте, потім заговорив знову:

— Тоді ще одне запитання: наш ліфт може підійматися без пасажира?

— Якщо його викликають — звісно. Він же виїжджає на поверх порожнім.

— А якщо його ніхто не викликав?

— Не розумію тебе.

Марк потер пальцем перенісся.

— Уяви ситуацію: хтось натиснув на кнопку зсередини, хоч насправді всередині ліфта пусто. Він поїде?

— У деяких старих ліфтах таке можливо. Можна, не заходячи до кабіни, нахилитися, натиснути кнопку й послати порожній ліфт на будь-який поверх. У нових — більш досконалі програми. Наприклад, із нашим ліфтом таке не пройде.

Марк ледь скривився. Це не зовсім те, чого він хотів. Коли ліфт стояв на п’ятому, двері були зачинені. Хлопець напевне знав: ніхто не нахилявся з коридору, щоб натиснути кнопку з «десяткою», проте не знав, як пояснити це дідові.

— Ні, це трохи не те…

Онук недооцінив діда.

— Ти маєш на увазі із зачиненими дверима? Тобто чи поїде ліфт, якщо натиснути кнопку зсередини, коли двері вже зачинилися, але щоб ніби як нікого не було в кабіні?

— Так!

— Хех, — Арсен замислився. — Думаю, ні, не поїде.

— Думаєш чи впевнений?

— Невпевнений, — зізнався чоловік. — Але, в принципі, можна перевірити. Ти ж пам’ятаєш, як працює наука.

— Пропонує гіпотези, які потім підтверджуються або спростовуються експериментом, — скоромовкою проговорив Марк.

— Правильно. — Дід прискалив око. — Якщо це тобі так важливо, можна організувати якийсь експеримент і перевірити, поїде ліфт чи ні.

— Це важливо, — закивав головою Марк.

Арсен уважно подивився на онука.

— Чому?

Хлопець не мав на меті щось приховувати, просто на той момент і розказувати, в принципі, не було чого.

— Ну-у так, просто цікаво.

— Тоді я до вихідних щось придумаю.

Дід побажав на добраніч і пішов, а Марк радів розмові з ним. В Арсена все було чітко, просто й основне — обґрунтовано. Не підкопаєшся. Втім, щось не давало спокою. Навіщо Соня все це придумала? Який сенс у її витівці? Якщо вона вигадала затію з ліфтом, для чого сама повторювала «ритуал»? Вона не могла знати, що Марк на слух розпізнає її катання між поверхами й стежитиме за нею. Чи все-таки могла? Й куди вона, врешті-решт, щезла?..

Соня з’явилася в мережі за чверть до півночі. Хвилин п’ять Марк телющився в екран, борючись із бажанням написати. Він досі почувався трохи винним, що не підтримав її, проте відклав планшет, не ввівши жодного символа. Він не хотів нав’язуватися. Та навіть якби й хотів, то не знав, що написати. Привіт, як справи? О, слухай, стосовно синців у тебе під очима — так і не поділишся, звідки вони прилетіли? Чи — не скажеш, де була сьогодні між четвертою дня та одинадцятою вечора?..

Засинаючи, вже майже впавши в обійми сну, Марк ще раз прокрутив у голові розмову з Арсеном. Ту її частину, що стосувалася паралельних світів і вимірів. Обривки фраз, набувши дивних візуальних форм, спливали перед його внутрішнім зором.

(якщо паралельний світ відшукають, завданням науки буде пізнати його)

(ніщо не впорається із цим краще за науковий метод)

(на жаль, до цього часу ніхто нічого подібного не бачив)

Ніхто нічого подібного не бачив…

А що як таки бачив?

Що як — це, звісно, нереально, та все ж — його дід помиляється?

18

П’ятдесятитрирічного Владислава Бродового, батька Центнера, вважали одним із найуспішніших підприємців Рівного. Йому належали Коршівський м’ясопереробний завод, півдесятка бутиків спортивного одягу в торгових центрах «Екватор», «Покровський» і «Злата Плаза», невідома кількість обмінних пунктів у Рівному, велика сучасна пекарня «Паляниця», а також мережа магазинів «Хлібна хата», котра на початок 2016-го налічувала чотири десятки точок продажу в Рівненській, Волинській і Львівській областях.

Марта та Соня не вигадували, розповідаючи про зроблене Центнером селфі. Фото справді було. Владислав Бродовий, коли побачив його вперше, добряче всипав синові. Наступного дня, дізнавшись про відкриття кримінального провадження, побив сина ще раз. У молодості Бродовий займався вільною боротьбою, а зараз важив сто сорок кілограмів, тож міг не зважати на Артемові габарити. Надалі Владислав звернувся до юриста. Адвокат, із яким він працював упродовж попередніх років, заспокоїв підприємця, пояснивши, що в разі самогубства кримінальну справу відкривають завжди — такий порядок згідно з чинним КПК[17], — у цьому немає нічого страшного чи дивного. Потому, пробігши очима переписку, що потрапила до рук поліції, й поглянувши на те злощасне селфі з Нікою, правник запевнив Бродового: причин хвилюватися немає взагалі. Ні Артем, ні Ніка не мали злого умислу, ніхто не мав наміру навмисно доводити Гришину до самогубства, відтак кримінальне покарання нікому не загрожує. Оскільки допитувати дітей дозволено лише за згоди батьків, адвокат порадив Владиславу відмовити правоохоронцям у допиті сина та на тиждень-півтора забрати Артема зі школи. Бродовий-старший послухався. Через це Центнера не допитали у справі самогубства Юлії Гришиної жодного разу.

Артем Бродовий повернувся до школи у четвер, 3 березня, проте до 10 березня вони з Марком Грозаном не перетиналися.

Того дня, вирішивши за допомогою діда спершу розібратися з ліфтом, Марк не шукав зустрічі з Сонею. На перерві після другого уроку він випадково побачив дівчину в коридорі третього поверху, проте підходити не став — зауважив здаля, що набряки зійшли, а синці проступили виразніше, — після чого розвернувся та заквапився на свій урок.

Під час великої перерви хлопчак спустився до їдальні. На нього все ще зиркали косо, а тому, купивши булку з цукром й рушивши в бік вестибюля, Марк не відразу помітив, що на нього дивиться Центнер. Лише біля дверей їдальні, випадково глипнувши ліворуч, він угледів, що дев’ятикласник свердлує його понурим поглядом.

Марк зупинився, їхні погляди зчепилися. Центнер стояв сам, спиною до вікна, наїжачившись і сховавши руки до кишень темно-синьої толстовки. Він підстригся — мабуть, уперше від початку навчального року Артемова зачіска здавалася трохи акуратнішою за покинуте вороняче гніздо. Не блимаючи, Марк тупився в темні очі, посаджені так близько, що виникало враження, наче голову Центнера стиснули в лещатах, і відчував, як нутрощі обпікає холодом. Певна річ, Бродовий був переростком, що самим лише виглядом наганяв страху на всіх, хто молодший за нього, та цього разу в застиглих, обрамлених сірими колами очах мерехтів особливий вогник. Центнер дивився на Марка так, наче намагався закарбувати кожну лінію його обличчя. Він ніби промовляв: я тебе бачу, товстозадий, я тебе запам’ятав, і тепер ти не просто восьмикласник, якого я можу штурхнути на перерві й через секунду забути про це. Ні, тепер я тебе не забуду.