Нельсон-гауз — триповерхова споруда по інший бік чотирикутника. Крізь два вікна на цокольному поверсі Джек побачив приблизно дюжину старшокласників, що насолоджувалися своїми привілеями: читали, розвалившись на диванах; ледаче грали в карти за журнальним столиком; інші без особливого ентузіазму витріщалися на те, що, певно, було телевізором, який стояв нижче від рівня вікон.

Десь далі по схилу ляснули невидимі двері, і Джек краєм ока побачив високого білявого старшокласника, Етеріджа, що повертався у свій гуртожиток після того, як розібрався зі злочинами першачків.

Джек пройшов повз передню частину будівлі, й холодний порив вітру вдарив хлопчика, щойно він дійшов до бокової стіни. За рогом були вузькі двері з табличкою (цього разу — дерев’яною, з написом чорними готичними літерами), у якій повідомлялося: «ПІД’ЇЗД 5». До наступної стіни простягнувся ряд вікон.

І ось коли Джек дійшов до третього вікна, то відчув полегшення. Усередині рівно сидів замотаний хустинкою на шиї Річард Слоут. Окуляри щільно прилипли до його носа. Руки трішки замастилися чорнилом, а сам приятель захоплено читав якусь товстезну книженцію. Він сидів боком до Джека і, перш ніж постукати у вікно, Джек устиг добре роздивитися такий до болю знайомий профіль Річарда. Річард підвів голову, відірвавшись від книжки. Він ошелешено роззирався, водночас здивований і наляканий несподіваним шумом.

— Річарде, — м’яко покликав Джек, і винагородою йому було абсолютно вражене обличчя друга, що повернулося до нього. Від здивування Річард скидався на пришелепка.

— Відчини вікно, — сказав Джек, вимовляючи слова з особливою ретельністю, щоб приятель міг прочитати їх по губах.

Річард підвівся з-за столу, усе ще загальмовано рухаючись від несподіванки. Коли він дійшов до вікна і поклав руки на раму, то суворо глянув на Джека — і той прочитав у цьому короткому критичному погляді невдоволення його брудним обличчям, немитим довгим волоссям, несподіваною з’явою і багато чим іще. А на що ти взагалі сподівався? Зрештою він підняв шибку.

— Гаразд, — сказав Річард. — Та більшість людей користуються дверима.

— Чарівно, — сказав Джек, майже сміючись. — Коли я стану таким, як більшість людей, то, гадаю, теж так робитиму. Відійди, добре?

Так, наче його схопили на гарячому, Річард відступив на декілька кроків назад. Джек підтягнувся до підвіконня і прослизнув у вікно головою вперед.

— Уф.

— Ну що ж, привіт, — сказав Річард. — Звісно, це навіть мило, що ти завітав. Але мені скоро треба буде йти на обід. Гадаю, ти можеш прийняти душ. Усі решта будуть унизу, у їдальні, — і хлопчик замовк, ніби збагнув, що сказав забагато.

Джек побачив, що з Річардом треба поводитися делікатно.

— Ти міг би принести щось перекусити мені? Я помираю з голоду.

— Шикарно, — сказав Річард. — Спершу ти доводиш усіх до сказу, включно з моїм татом, бо втікаєш з дому, потім вламуєшся сюди, як грабіжник, а тепер ще й хочеш, аби я крав для тебе їжу. Просто чудово. Ну звісно, класно.

— Нам треба багато про що поговорити, — сказав Джек.

— Якщо, — сказав Річард, поклавши руки в кишені й трохи нахилившись уперед, — якщо ти повернешся до Нью-Гемпшира сьогодні або якщо дозволиш, аби я зателефонував батьку і він приїхав сюди та доставив тебе додому, я спробую прихопити для тебе трохи їжі.

— Я готовий говорити з тобою про будь-що, Річі. Про будь-що. І про повернення додому, звісно, теж.

Річард кивнув.

— Слухай, де тебе взагалі носило? — За товстими лінзами його очі палали. Тоді він здивовано блимнув. — І як ти мені поясниш ваше з матір’ю ставлення до мого батька? Лайно, Джеку. Гадаю, тобі справді варто повернутися до себе, в Нью-Гемпшир.

— Я повернуся, — сказав Джек. — Обіцяю. Та спершу маю роздобути дещо. Можна мені десь сісти? Я смертельно втомився.

Річард кивнув на своє ліжко, а тоді звичним для себе жестом показав на стілець біля столу, який був ближчим до Джека. У коридорі загримали двері. Біля Річардових дверей лунали гучні голоси і стукіт багатьох ніг.

— Ти читав що-небудь про «Дім Сонця»? — запитав Джек. — Я там був. Двоє моїх друзів померли там і, уяви собі, Річарде, другий був вовкулакою.

Обличчя Річарда напружилося.

— Ну що ж, це цікавий збіг, бо…

— Я справді був у «Домі Сонця», Річарде.

— Я так і зрозумів, — сказав Річард. — Гаразд. Я за півгодини повернуся і принесу щось поїсти. А тоді я маю розповісти тобі, хто живе по сусідству. Але то все побрехеньки Сібрук-Айленда, правда ж? Скажи чесно.

— Ага, гадаю, так і є. — Джек зняв з плечей пальто Майлса П. Кайґера і повісив його на спинку стільця.

— Я повернуся, — сказав Річард.

По дорозі до дверей він непевно махнув Джекові. Джек зняв черевики і заплющив очі.

Розмова, на яку Річард натякнув фразою «побрехеньки Сібрук-Айленда» і яку Джек пам’ятав не гірше за друга, відбулася останнього тижня їхньої останньої подорожі на однойменний курорт.

Доки Філ Сойєр був живий, дві родини майже щороку їздили разом у відпустку. Наступного літа по його смерті Лілі Сойєр і Морґан Слоут спробували підтримати традицію і забронювали для всіх чотирьох місця в старому готелі у Сібрук-Айленді у Південній Кароліні, де раніше вони проводили одні зі своїх найкращих літніх відпусток. Експеримент не вдався.

Хлопці звикли проводити час у компанії один одного. І до місць на кшталт Сібрук-Айленда вони також звикли. Річард Слоут і Джек Сойєр бігали по готелях курорту і по широких розпечених пляжах усе дитинство — але тепер атмосфера таємничим чином змінилася. Несподівана серйозність і ніяковілість увійшли в їхні життя.

Смерть Філа Сойєра змінила барви майбутнього. Того, останнього, літа на Сібруці Джек почав відчувати, що, можливо, і не захоче сидіти на стільці за батьківським столом — він хотів від життя більшого. Більшого, ніж що? Він знав — це була одна з тих небагатьох речей, які Джек знав напевно, — що це могутнє «більше» пов’язане з Дивовиддями. І коли він відчув це в собі, то побачив дещо інше в Річардові: його друг не міг осягнути це «більше», але, вочевидь, йому хотілося іншого. Річард хотів меншого. Річард не бажав нічого, чого не міг би поважати.

Джек і Річард разом вешталися тими повільними годинами, які складають буття хороших курортів між ланчем і коктейлями. По суті, зайшли вони недалеко — лишень піднялися на порослий соснами пагорб позаду готелю. Знизу виблискувала вода прямокутного готельного басейну, у якому плавно і старанно плавала туди-сюди Лілі Кавано-Сойєр. За одним зі столиків за басейном сидів батько Річарда, вбраний у великий мохнатий халат і капці на босі білі ноги. Він поїдав «клубний» сандвіч[210]і водночас тримав у другій руці переносний телефон, по якому обговорював справи.

— Це те, що ти хочеш робити? — запитав Джек у Річарда, який умостився поруч і тримав у руках — як завжди — книжку. «Життя Томаса Едісона».

— Чого я хочу? Коли виросту, ти маєш на увазі? — Здається, питання трохи збентежило Річарда. — Гадаю, це цікаво. Не знаю, хочу я цього чи ні.

— А ти знаєш, чого ти хочеш, Річарде? Ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком-дослідником, — сказав Джек. — Чому ти так кажеш? Що це означає?

— Це означає, що я хочу бути хіміком-дослідником, — усміхнувся Річард.

— Ти ж знаєш про що я, правда? Яка мета бути хіміком-дослідником? Гадаєш, це буде весело? Гадаєш, зможеш вилікувати рак і врятувати мільйони людських життів?

Річард глянув на нього абсолютно щиро. Його очі здавалися трішки більшими через окуляри, які він почав носити чотири місяці тому.

— Не вірю, що я колись зможу вилікувати рак, ні. Та, зрештою, це і не мета. Мета — з’ясувати, як працюють речі. Важливо, що всі вони діють у впорядкований спосіб, хай би який вигляд воно не мало, і ти можеш дослідити це.

— Порядок.

— Ага, чому ти так посміхаєшся?