Неподалік від Денвілля невисокий чоловік років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям і насмішкуватим, але серйозним виразом людини, яка два десятиліття вчила п’яті класи, кинув на Джека кілька хитрих поглядів і зрештою спитав:

— Тобі не холодно, приятелю? Тобі треба щось більше, ніж твоя благенька курточка.

— Можливо, зовсім трішки, — сказав Джек.

Сонячний Ґарднер уважав, що джинсових курток цілком досить для польових робіт узимку, але тепер холод просочувався крізь пори й пробирав до кісток.

— У мене на задньому сидінні лежить пальто, — сказав чоловік. — Візьми його. Ні, навіть не намагайся відмовитися. Пальто тепер твоє. Повір мені, я не змерзну.

— Але…

— У тебе немає вибору. Це тепер твоє пальто. Поміряй його.

Джек засунув руку за сидіння і потягнув важку тканину собі на коліна. Спершу вона не мала жодної форми — абстрактне щось. Раптом з’явилася велика накладна кишеня, тоді — видовжений ґудзик. Коротке пальто, що пахло люльковим тютюном.

— Моє старе, — сказав чоловік. — Тримаю його в машині тільки тому, що не знаю, що з ним робити. Минулого року діти подарували мені цю штуку на гусячому пір’ї. Тож бери пальто собі.

Джек закутався в пальто, вдягнувши його зверху джинсової куртки.

— О, як добре, — сказав він.

Його наче обійняв ведмідь, що полюбляє тютюн «Боркум Ріфф».

— Добре, — сказав чоловік. — Тепер, якщо тобі знову доведеться стояти на холодній, вітряній дорозі, ти зможеш подякувати Майлзу П. Кайґеру з Огдена, штат Іллінойс, за порятунок твоєї шкіри. Твоєї… — Майлз П. Кайґер, здавалося, хотів сказати щось іще: слово на мить зависло в повітрі, чоловік досі всміхався; тоді його усміх викривило дурне збентеження, і Кайгер витягнув голову вперед. Джек помітив, як щоки чоловіка вкриваються червоними плямами.

Твоя (якась) шкіра?

О ні.

Твоя чарівна шкіра. Її хочеться гладити, цілувати, обожнювати… Джек глибше засунув руки в кишені короткого пальта, щільніше закутався. Майлз П. Кайґер з Огдена, штат Іллінойс, дивився прямо вперед.

— Гм! — буркнув Кайґер, точнісінько, як чоловічок із коміксів.

— Дякую за пальто, — сказав Джек. — Справді. Я буду вам за нього вдячним, де б я його не носив.

— Звісно, добре, — сказав Кайґер, — не переймайся. — Однак на мить його обличчя стало майже таким же дивним, як і обличчя бідного Донні Кіґана в «Домі Сонця». — Там попереду є одне місце, — неспокійний, уривчастий, сповнений фальшивого спокою голос, — ми могли б пообідати там, якщо хочеш.

— У мене не залишилося грошей, — сказав Джек, і в його словах було рівно два долари тридцять дев’ять центів брехні.

— Не переймайся через це. — Кайґер уже увімкнув поворотні вогні.

Вони в’їхали на відкриту всім вітрам, майже порожню стоянку перед низьким сірим приміщенням, що скидалося на залізничний вагон. Неонова вивіска над парадними дверима сяяла словами «ІМПЕРАТОРСЬКА ВЕЧЕРЯ». Кайґер спинився перед одним із широких вікон, і вони вийшли з машини. Джек збагнув, що це пальто врятує його від морозів. Груди та руки, здавалося, захищав шерстяний панцир. Джек рушив до дверей під блискучою вивіскою, але обернувся, коли збагнув, що Кайґер досі стоїть біля машини. Чоловік із сірим волосся, лише на дюйм чи два вищий, ніж Джек, дивився на нього через дах машини.

— Агов, — почав Кайгер.

— Послухайте, я з радістю поверну вам пальто.

— Ні, воно тепер твоє. Я просто подумав, що я насправді не голодний, і якщо поїду зараз, то скоро опинюся вдома.

— Зрозуміло.

— Ти тут швидко знайдеш іншу машину. Легко. Обіцяю. Я б не кинув тебе тут, якби ти міг застрягти.

— Добре.

— Зажди. Я ж обіцяв пригостити тебе, тому так і зроблю. — Він засунув руку в кишеню штанів і простягнув купюру через дах машини Джеку. Холодний вітер куйовдив волосся, притискав його до лоба. — Візьми.

— Ні, дякую. — відмовив Джек. — Усе гаразд. У мене є кілька баксів.

— Купи собі гарний стейк, — сказав Кайґер і потягнувся через дах так, наче простягав хлопчику не купюру, а рятівне коло. Або ж сам хотів до нього дістатися.

Джек неохоче повернувся й узяв гроші з руки Кайґера. Десятка.

— Щиро вам дякую. Справді, дякую.

— Гей, а чому б тобі не взяти газету, щоб мати що почитати? Ну, знаєш, якщо тобі доведеться трохи почекати чи щось таке, — Кайґер уже відчинив дверцята машини, нахилився і дістав із заднього сидіння складений таблоїд.

— Я вже його прочитав, — він кинув газету Джеку.

Кишені пальта були настільки місткими, що Джек зміг запхати складену газету в одну із них. Майлз П. Кайґер постояв із мить біля відчинених дверцят, примруженим оком дивлячись на Джека.

— Сподіваюся, ти не образишся на мої слова, але на тебе чекає цікаве життя, — сказав він.

— Воно вже доволі цікаве, — чесно відповів Джек.

Солсбері-стейк[206] коштував п’ять доларів і сорок центів; він подавався з картоплею фрі. Джек сів у дальньому кутку стійки і розгорнув газету. Історія була на другій сторінці. За день до того він бачив її на першій шпальті газети штату Індіана. «Арештовано підозрюваних, що пов’язані з жахливими смертями». У ході розслідування смертей шести підлітків у «Біблійному Домі Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків» місцевому судді першої інстанції Ернесту Феєрчайлду і патрульному Френку Б. Вільямсу з Каюги, штат Індіана, висунуто звинувачення в розкраданні громадських фондів і хабарництві. Популярний євангеліст Роберт «Сонячний» Ґарднер швидше за все втік з території «Дому» саме перед приїздом поліції, і хоча ордер на його арешт ще не виписано, священика активно шукають, щоб поставити важливі для слідства запитання. «Ще ОДИН ДЖИМ ДЖОНС?[207]» — питав підпис під фотографією Ґарднера. На ній він постав у всій своїй величі, розкинувши руки, а волосся спадало з голови ідеальними хвилями. Службові собаки вивели копів до невеличкої ділянки поряд із парканом під напругою, де і знайшли трупи. Хлопчиків закопали в землю без жодних церемоній. Із п’яти тіл чотири розклалися настільки, що впізнати їх неможливо. Можливо, їм удасться ідентифікувати Ферда Дженклова. Батьки поховають його по-справжньому, постійно дивуючись, що вони зробили не так. Як сталося, що любов батьків до Ісуса прирекла на смерть їхнього розумного бунтівного сина.

Принесли пересолений стейк. Він смакував, як шерсть, але Джек з’їв усе до останньої крихти. Вимочував недосмаженою картоплею «Імператорської вечері» усю густу підливу. Він саме доїдав, коли поряд спинився бородатий далекобійник із сигарою в роті, у бейсболці «Детройтських Тигрів»[208] на довгому чорному волоссі й парці, схоже, зшитій із вовчих шкур.

— Підкинути тебе на захід, хлопче? Я їду в Декатур.

Половина відстані до Спрінгфілда за раз.

Тієї ночі в мотелі, про який розповів далекобійник, де ліжко коштувало три бакси, Джеку наснилося лише два чітких сни. А можливо, він пригадав тільки два з багатьох, які бачив тієї ночі. Або ж ці два насправді були частинами одного великого сну. Він зачинив двері, відлив у розбитий брудний нужник у кутку, засунув рюкзак під подушку і заснув, тримаючи в руці велику мармурову кульку, яка на Територіях була люстерком. Звідкись линуло відлуння музики, майже кіношний штрих: запальний тривожний бібоп. Такий тихий, що Джек міг лише сказати, що провідні інструменти тут — труба та альт-саксофон. «Річард, — сонно подумав Джек. — Завтра я побачуся з Річардом Слоутом». І, втративши ритм далекого мотиву, впав у безкінечну нестяму.

Вовк біг до нього по підірваній, задимленій землі. Їх розділяли жмутки колючого дроту, що тут і там скручувалися у фантастичні безладні кільця. Глибокі траншеї розрізали безплідну землю. Вовк легко перестрибнув через одну з них, перш ніж мало не врізатися в колючий дріт.

— Стережися, — крикнув Джек.