Вовк устиг спинитися саме перед потрійним дротом. Він помахав великою лапою, щоб показати Джеку, що з ним усе гаразд, а тоді переступив через дроти. Джек відчув, як крізь нього пройшли хвилі абсолютного щастя і полегшення. Вовк не помер; Вовк знову приєднається до нього. Вовк переступив через дріт і знову побіг уперед. Але відстань між Вовком та Джеком дивним чином збільшилася вдвічі — сірий дим здіймався над багатьма траншеями, майже повністю сховавши велику волохату фігуру попереду.

— Джейсоне! — крикнув Вовк. — Джейсоне! Джейсоне!

— Я тут! — закричав Джек у відповідь.

— Не можу, Джейсоне. Вовк не може!

— Спробуй ще раз, — загорлав Джек. — Чорт забирай, не здавайся!

Вовк спинився перед нездоланним переплетінням дроту, і крізь дим Джек побачив, як той став навколішки і заходився гасати вперед-назад у пошуках проходу. Вовк бігав туди-сюди, щоразу збільшуючи дистанцію і з кожною секундою дедалі більше хвилюючись. Зрештою Вовк став на задні лапи, поклав руки на дріт і розсунув його, щоб прокричати:

— Вовк не може! Джейсоне, Вовк не може!

— Я люблю тебе, Вовку, — прокричав Джек через зотлілу рівнину.

— ДЖЕЙСОНЕ! — Вовк завив. — БУДЬ ОБЕРЕЖНИМ! Вони ЙДУТЬ за тобою. Цього разу їх БІЛЬШЕ!

«Більше кого?» — хотів запитати Джек, але промовчав. Він знав.

Тоді або змінилися всі персонажі цього сну, або просто почався новий. Він повернувся в зруйновну студію звукозапису та кабінет Сонячного Ґарднера, і повітря заповнив запах пороху і горілої плоті. Скалічене тіло Сінґера скорчилося на підлозі, а труп Кейсі звисав із розбитої скляної панелі. Джек сидів, колишучи Вовка, і розумів, що Вовк помирає. От тільки Вовк не був Вовком. У Джека на руках тремтів Річард Слоут, і це Річард помирав. За склом практичних чорних окулярів безпорадно, болісно оберталися Річардові очі.

— О ні, о ні, — з жахом видихав Джек.

Річардова рука була роздроблена, груди стали кривавим місивом і заливали кров’ю білу сорочку. Потрощені кістки біліли тут і там, як зуби.

— Я не хочу помирати, — сказав Річард. Кожне слово вартувало йому неймовірних зусиль. — Джейсоне, ти не повинен був… не повинен…

— Ти не можеш також померти, — благав Джек. — Тільки не ти.

Верхня частина тіла Річарда вигнулася на руках у Джека, з його горла линуло довге булькання, а тоді Річард зустрівся чистим і спокійним поглядом з очима Джека.

— Джейсоне. — Майже його ім’я зависло в смердючому повітрі. — ти вбив мене. — Річард видихнув: «Ти вбив ме…», — бо його губи не могли зімкнутися, аби вимовити останні звуки.

Річардові очі знову розфокусувалися, а тіло стало важчим. Більше там не було життя. Джейсона Делосіана охопив жах, і він підвів очі…

…а Джек Сойєр підскочив на холодному, незручному ліжку в мотелі в Декатурі, штат Іллінойс, і в жовтому напівсвітлі вуличного ліхтаря побачив настільки густу пару від власного подиху, що здавалося, ніби повітря видихало двоє людей. Він утримався від крику, тільки зчепивши руки і стиснувши їх так сильно, ніби намагався розтрощити волоський горіх. З рота знову вихопилися густі пасма пари.

Річард.

Вовк біжить мертвим світом і кличе… Кого?

Джейсона.

Серце хлопчика скажено підскочило, наче кінь, що долає перешкоду.

Розділ двадцять дев’ятий

Річард у «Тайєрі»

Об одинадцятій годині наступного ранку виснажений Джек Сойєр зняв із плечей рюкзак на краю довгого футбольного поля, вкритого сухою, коричневою, мертвою травою. Удалині двоє чоловіків у картатих піджаках і бейсбольних кепках прибирали садовими пилосмоками і граблями моріжок, що оточував ще віддаленіше скупчення будівель. Ліворуч від Джека, просто за вимощеною червоною цеглою бібліотекою «Тайєра», розташувалася стоянка для викладачів. Величні ворота Школи Тайєра вели до обсадженої деревами трисмугової під’їзної доріжки, яка огинала великий чотирикутний двір, розсічений вузькими алеями. Якщо щось у кампусі й виділялося, то це бібліотека — великий баугауський[209] пароплав зі скла, сталі й цегли.

Джек уже бачив, що другі ворота виходять на іншу під’їзну дорогу перед бібліотекою. Вона простягнулася на дві третини школи і закінчувалася біля смітників у сліпому завулку. Звідти починав підніматися схил, на вершині якого лежало футбольне поле.

Джек пішов угору по схилу на гамір навчальних приміщень. Коли тайєрці рушать до їдальні, він зможе знайти Річардову кімнату — у п’ятому під’їзді Нельсон-гауза.

Суха зимова трава тріщала під ногами. Джек щільно загорнувся в чудове пальто Майлса П. Кайґера. Принаймні це пальто мало стильний вигляд, на відміну від самого Джека. Він пройшов між Тайєр-голом і гуртожитком старшокласників, що носив ім’я Спенс-гауза, в напрямку до шкільного подвір’я. Ледачі передобідні голоси лунали крізь вікна Спенс-гауза.

Джек зиркнув у напрямку двору і побачив чоловіка похилого віку, трішки згорбленого і зеленувато-бронзового, що стояв на п’єдесталі, заввишки зі столярний верстат, і розглядав обкладинку важкої книги. Старигань Тайєр, подумалося Джеку. На статуї були накрохмалений комір, краватка і сюртук новоанглійського трансценденталіста. Мідна голова старого Тайєра, схилена над величезним томом, була звернена до навчальних приміщень.

Наприкінці доріжки Джек повернув праворуч. Раптом із вікна верхнього поверху прогримів рев: хлопці по складах кричали ім’я, що звучало як «Етерідж! Етерідж!». А тоді — нерозбірливий гамір, підсилений гуркотом меблів, що соваються дерев’яною підлогою. «Етерідж!»

Джек почув, як у нього за спиною зачиняються двері, і, озирнувшись через плече, побачив високого хлопця з брудно-білявим волоссям, що вибігав сходами зі Спенс-гауза. На ньому були твідовий піджак спортивного фасону, краватка і пара мисливських черевиків менської компанії «Л. Л. Бін». Від холоду його захищав тільки жовто-синій шарф, декілька разів огорнений навколо шиї. Його похмуре обличчя здавалося втомленим і зверхнім водночас — обличчя старшокласника, охопленого праведною люттю. Джек накинув на голову каптур короткого пальто й далі рушив стежиною.

— Щоб мені ніхто не рухався! — кричав високий хлопець до зачиненого вікна. — Ви, першаки, стійте на місці!

Джек рушив до наступної будівлі.

— Ви пересовуєте стільці! — репетував за ним високий хлопець. — Я чую, як ви це робите. ГОДІ!

А тоді Джек почув, як розлючений старшокласник закричав на нього. Джек озирнувся, і його серце гучно гупало в грудях.

— Ану пішов просто зараз у Нельсон-гауз, як би тебе там не звали, і то бігом, полетів! А то я піду до коменданта твого гуртожитку!

— Так, сер, — сказав Джек і швидко повернув у напрямку, вказаному старшим учнем.

— Ти вже спізнився щонайменше на сім хвилин! — волав на нього Етерідж, і Джек перейшов на біг підтюпцем. — Бігом, я сказав! — І Джек полетів.

Коли він почав спускатися зі схилу (Джек сподівався, що рухався в правильному напрямку; принаймні Етерідж дивився саме сюди), то побачив довгу чорну машину — лімузин — яка саме проїжджала крізь центральні ворота, повільно рухалася довгою під’їзною доріжкою до двору. І Джекові спало на думку, що хто б не сидів за тонованими вікнами лімузина, це точно був не хтось із батьків тайєрських старшокласників.

Довга чорна машина до нахабства довго рухалася вперед. «Ні, — подумав Джек. — Це я себе накручую».

Але він досі не міг ворухнутися. Хлопчик бачив, як лімузин заїхав в глиб двору і зупинився. Його двигун досі гуркотів. Великий темношкірий шофер із плечима фулбека підвівся з переднього сидіння і відчинив задні пасажирські двері. Звідти із зусиллям вийшов літній сивий чоловік, чужинець. Він носив чорне пальто, під яким виднілися бездоганна біла сорочка та темна краватка. Чоловік кивнув водієві і рушив у напрямку головної будівлі. Він навіть не глянув на Джека. Водій старанно витягнув шию і поглянув угору, ніби намагався визначити, йтиме дощ чи ні. Джек відступив назад і спостерігав, доки старий не піднявся сходами до Тайєр-голу. Водій продовжував ретельно обстежувати небо. Джек відступав від доріжки, аж доки не сховався за стіною будівлі, а тоді розвернувся і побіг.