Изменить стиль страницы

Вовк посміхнувся…

— Повертаюся, Джекі… Я відчуваю. Повертаюся…

Раптом руки Вовка стали невагомими.

— Вовку! — закричав Джек.

— Повертаюся додому.

— Вовку, ні! — Джек відчував, як тремтить і смикається серце. Воно могло розбитися — о так, серця розбиваються, він це відчував. — Вовку, не йди, я люблю тебе!

Раптом Вовк став легшим, прозорим. Він засяяв, обертаючись на молочаєвий пух… перетворювався на мерехтливу ілюзію… На Дивовиддя.

— …прощавай…

Вовк танув, танув… танув.

— Вовку!

— …люблю тебе, Дж…

Вовк пішов. На підлозі залишився лише кривавий силует.

— Боже, — простогнав Джек. — Боже. Боже.

Він обхопив себе руками і, стогнучи, заходився хитатися вперед-назад у розгромленому кабінеті.

Розділ двадцять сьомий

Джек знову вшивається

1

Минув час. Джек гадки не мав, багато чи мало. Він сидів, обхопивши себе руками, ніби на ньому знову була гамівна сорочка, хитався туди-сюди, стогнав і питав себе, невже Вовка справді не стало.

Його не стало. О так, не стало. І здогадайся, хто його вбив, Джеку? Здогадайся, хто?

Якоїсь миті апарат внутрішнього зв’язку затріщав. За секунду високовольтні перешкоди заглушили все — апарат внутрішнього зв’язку, балаканину нагорі, неробочий хід двигунів надворі. Джек ледь помітив це.

Іти далі. Вовк казав іти далі.

Я не можу. Не можу. Я стомився. Що б я не робив, усе неправильно. Гинуть люди

Годі себе жаліти, кретине! Подумай про свою матір, Джеку.

Ні! Я втомився. Облиште мене.

І про королеву.

Благаю, просто дайте мені спокій

Зрештою Джек почув, як відчиняють двері зверху на сходах, і це розбудило його. Він не хотів, аби його тут знайшли. Нехай вони заберуть його на вулиці, на задньому дворі, але не в цій смердючій, задимленій і закривавленій кімнаті, де його катували, а друга — вбили.

Навряд чи усвідомлюючи власні дії, Джек узяв конверт із написом «ДЖЕК ПАРКЕР». Зазирнув усередину і побачив медіатор, срібний долар, свій пошарпаний гаманець і дорожній атлас «Ренд Мак-Неллі». Він нахилив конверт і побачив мармурову кульку. Він склав усе в рюкзак і накинув його на плечі. Джек почувався так, ніби його загіпнотизували.

Кроки на сходах — повільні та обережні.

— …де цей бісів вимикач…

— …дивний запах, як у зоопарку…

— …дивіться, хлопці…

Джекові очі натрапили на сталевий лоток для файлів із охайно складеними конвертами, на яких було написано: «Я СТАНУ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ ДЛЯ ІСУСА». Джек узяв собі два.

Тепер, коли вони загребуть тебе на виході, то зможуть повісити на тебе і грабунок, і вбивство. Байдуже. Тепер він ішов, просто щоб не стояти. Не більше.

Задній двір виявився абсолютно порожнім. Джек стояв на вершині сходів, що вели крізь будову, і роззирався навколо, не вірячи власним очам. Із центрального входу долинали голоси, спалахи світла, а також випадкові вкраплення статичних перешкод. А ще голоси диспетчерів по поліційних раціях, які не вимкнулися, попри стрибок напруги. Це неможливо. Хіба що поліціянтів так сильно вразило те, що вони знайшли всередині…

Тоді ліворуч від Джека — менше ніж за двадцять футів — пролунав приглушений голос.

— Господи помилуй! Ти можеш у таке повірити?

Джек повернув голову. Там, на втоптаній землі, лежав Ящик, схожий на примітивну труну залізного віку. Електричний ліхтарик освітлював його нутрощі. Джек роздивився підошви черевиків. Розмита постать припала до отвору в Ящику, вивчаючи двері.

— Здається, ніби цю штуку виламали просто з петель, — гукнув у Ящик чоловік, що оглядав двері. — Гадки не маю, як таке взагалі можна зробити. Петлі сталеві. Але їх просто… викрутили.

— Забудь про ті бісові петлі, — відповів гугнявий голос. — У цій грьобаній штуці… вони тримали дітей, Полі! Справді тримали! Дітей! Їхні ініціали на стінах…

Промінь ліхтарика порухався.

— …і вірші з Біблії.

Промінь знову порухався.

— …і малюнки. Маленькі малюночки. Маленькі фігурки чоловіків і жінок, ну, як діти малюють… Господи, як гадаєш, Вільямс про це знав?

— Певно, знав, — відказав Полі, досі розглядаючи вигнуті й скручені сталеві петлі дверей Ящика.

Полі зігнувся над Ящиком, а його колега вилазив звідти. Не особливо намагаючись сховатися, Джек перейшов за ними через відкритий двір. Він пройшов уздовж гаража і вийшов на узбіччя. Звідти глянув на безладне скупчення поліційних машин, що стояли на передньому дворі «Дому Сонця». Джек стояв і дивився, як машина «швидкої допомоги» пролітала дорогою повз нього. Блимали проблискові вогні, завивала сирена.

— Я любив тебе, Вовку, — пробурмотів Джек і витер рукою мокрі очі.

Він ішов униз темною дорогою і гадав, що копи схоплять його за милю на захід від «Дому Сонця». Але минуло вже три години, а його досі не схопили. Вочевидь, у копів було чим зайнятися в будинку.

2

Десь попереду простягалася автомагістраль, за наступним пагорбом або через один. Джек бачив, як помаранчево сяяли на небокраї потужні натрієві лампи; чув, як ревіли великі машини. Він зупинився в засміченому вибалку і вимив руки та обличчя під струменем води, що вибивалася з водопровідної труби. Вода була паралізуюче холодною, але вона принаймні ненадовго стишила біль у набряклих руках. Давні тривоги непрошеними гостями верталися до нього.

Якусь мить Джек просто стояв під темним небом Індіани і слухав ревіння вантажівок. Вітер перешіптувався з деревами і куйовдив його волосся. Серце боліло від втрати Вовка, але навіть це не могло перекреслити відчуття того, як добре, як же добре бути вільним.

За годину водій вантажівки зупинився біля втомленого, блідого хлопця, що стояв на аварійній смузі зі зведеним великим пальцем. Джек заліз у машину. Він був надто втомленим і надто нещасним, щоб розповідати Історію — у будь-якому разі, він уже її майже забув. Він гадав, що скоро вона повернеться.

— На захід, — сказав він. — Якомога далі.

— Я тебе висаджу десь усередині штату.

— Чудово, — сказав Джек і заснув.

Великий «даймонд-рео» летів крізь холодну ніч Індіани. Із програвача лунав Чарлі Деніелс, і авто прямувало на захід, женучись за світлом власних фар в Іллінойс.

Розділ двадцять восьмий

Сон Джека

1

Звісно ж, Вовк був із ним. Вовк повернувся додому, але його велика вірна тінь їхала поряд із Джеком в усіх вантажівках, фургонах «фольксваген» та запорошених автівках автострадами Іллінойсу. Цей усміхнений привид краяв Джекові серце. Іноді він бачив — майже бачив — гігантський волохатий силует Вовка, що мчить уздовж дороги, дуркує на порожніх полях. Вільний Вовк сяяв яскраво-помаранчевими очима. Коли він відводив погляд убік, то Джек відчував, як йому бракує руки Вовка. Зараз, коли він так сильно сумував за другом, йому було прикро згадувати, як він сердився на Вовка — від сорому обличчя пашіло. Як же часто він хотів просто покинути Вовка. Соромно, соромно. Вовк був… Джек довго добирав потрібне слово і знайшов його — «шляхетний». І ця шляхетна істота, настільки чужа в цьому світі, померла через нього.

Я зберіг стадо. Джек Сойєр більше не був стадом. Я зберіг стадо. Траплялося так, що водії вантажівок чи страхові агенти, які підбирали цього дивного, надзвичайного хлопчика з узбіччя — підбирали, навіть якщо хлопчик був весь брудний і кошлатий, навіть якщо вони ніколи до того не допомагали автостоперам — позирали на нього і бачили, що він ковтає сльози.

Джек оплакував Вовка, їдучи через Іллінойс. Він якимось чином знав, що не матиме в цьому штаті жодних проблем із голосуванням, і це справді було так: щойно він підводив угору великий палець або просто дивився в очі водію — його миттєво підвозили. Більшість водіїв навіть не цікавила його Історія. Вистачало короткого пояснення, чому він подорожує сам. «Я їду до друга в Спрінгфілд». «Я маю взяти авто і доправити його додому». «Чудово, чудово», — казали водії. Вони його хоч слухали? Джек не міг сказати. Його свідомість швидко перебирала височенний стос спогадів про Вовка, який бовтається у воді, рятуючи своїх тварин із Територій; Вовка, який обнюхує картонну коробку, де лежав бургер; Вовка, який заштовхує їжу в його сарай, вривається у студію звукозапису, бере на себе постріли, тане… Джек не хотів знову і знову бачити ці образи, але вони поверталися, випалюючи його очі слізьми.