Джек знову сидів на стільці, а обпечені пульсуючі руки знову притиснулися до спини — Сонні міцно зв’язав гамівну сорочку, розстібнув Джекові чіноси і спустив їх донизу.

— Тепер, — сказав Ґарднер, піднявши «Зіппо» так, щоб Джек її бачив, — слухай мене, Джеку, і слухай уважно. Я знову збираюся поставити тобі декілька запитань. І якщо ти не відповіси на них чесно і правильно, то спокуса содомії більше ніколи перед тобою не постане.

Сонні Сінґер, почувши це, скажено зареготав. У його тьмяних, напівмертвих очах знову спалахнула хіть. Він витріщився на Джекове обличчя з якоюсь хворою жадобою.

— Превелебний Ґарднере! Превелебний Ґарднере! — Це був Кейсі, і він був стривожений.

Джек знову розплющив очі.

— Там нагорі якийсь рейвах!

— Не відривай мене.

— Донні Кіґан, як псих, регоче на кухні! А ще…

— Він же сказав його не відривати, — сказав Сонні. — Ти що, не чув?

Але Кейсі був надто враженим, щоб замовкнути.

— …і судячи зі звуків, у спільній кімнаті якийсь заколот! Крики! Горлання! Схоже, наче…

Раптом свідомість Джека заповнив крик неймовірної сили та життєвої енергії.

— Джекі! Де ти? Вовк! Де ти просто тут і просто зараз?

— …туди увірвалася ціла зграя собак.

Тепер Ґарднер поглянув на Кейсі — вирячені очі, губи міцно стиснуті.

— Кабінет Ґарднера. Підвал! Там, де ми були раніше.

— Сходами ВНИЗ, Джекі?

— Сходи. Сходами вниз! Вовку!

— Просто тут і просто зараз!

Ось так; Вовк зник із його голови. Зі сходів Джек чув удари і крики.

— Превелебний Ґарднере, — спитав Кейсі. Його зазвичай червоне обличчя стало геть білим. — Первелебний Ґарднере, що це? Що…

— Замовкни! — крикнув Ґарднер, і Кейсі відскочив, наче йому дали ляпаса — широко розплющені очі, сповнені образи, гігантська щелепа затремтіла. Ґарднер проскочив повз нього і пішов до сейфа. Звідти він дістав величезний револьвер, який засунув за пояс. Уперше Превелебний Сонячний Ґарднер здавався наляканим і збитим з пантелику.

Нагорі щось розбивалося на друзки, лунали крики. Очі Сінґера, Ворвіка і Кейсі нервово здійнялися до стелі — вони скидалися на збентежених відвідувачів бомбосховища, котрі почули, як зростає свист над їхніми головами.

Ґарднер поглянув на Джека. На його обличчі з’явилася посмішка. Кутики вуст сіпнулися, наче до них прив’язані нитки, за які смикав невправний лялькар.

— Він прийде сюди, так? — сказав Сонячний Ґарднер. Він кивнув, неначе Джек уже відповів. — Він прийде сюди, але гадаю, він не піде звідси.

Вовк стрибнув. Гек Баст зміг підняти праву загіпсовану руку і затулити нею горло. Гарячий спалах болю, хрумкий тріск, хмарка гіпсового пилу: Вовк відкусив гіпс разом із рештками руки всередині. Гек тупо зиркнув униз — туди, де мала бути рука. Кров била фонтаном із зап’ястка. Вона просочувала гольф світлим гарячим теплом.

— Будь ласка, — заверещав Гек. — Будь ласка, не…

Вовк виплюнув руку. Його голова смикнулася вперед зі швидкістю змії в атаці. Гек непевно відчув, як Вовк роздер йому горлянку — і більше нічого.

Вилетівши зі спільної кімнати, Пібоді підсковзнувся в крові Педерсона, упав на одне коліно, підвівся і, обблювавши себе, побіг коридором першого поверху настільки швидко, наскільки міг. Скрізь бігали дітлахи й горлали в метушні. Паніка в Пібоді не була настільки явною. Він пам’ятав, що має робити за надзвичайних ситуацій — хоча й сумнівався, щоб хтось міг уявити собі ситуацію таку надзвичайну, як ця, — йому здавалося, що Превелебний Ґарднер мав на увазі випадок, коли якийсь хлопчик сказиться і підріже іншого, чи щось таке.

За приймальнею, де зустрічали нових хлопчиків, які приходили в «Дім Сонця», був маленький кабінет. Ним могли користуватися лише горлорізи, яких Ґарднер називав своїми помічниками.

Пібоді замкнувся всередині. Схопив телефон і натиснув кнопку «екстреного виклику». За секунду він уже говорив із Френкі Вільямсом.

— Пібоді з «Дому Сонця», — сказав він. — Ви маєте приїхати сюди і взяти із собою якомога більше поліціянтів, офіцере Вільямс. Тут розчахнулися…

З коридору долинув жахливий крик, а за ним — тріск розламаного дерева. Ричання, гавкіт — і крик обірвався.

— …розчахнулися ворота пекла, — закінчив він.

— Якого ще пекла? — нетерпляче перепитав Вільямс. — Дай мені поговорити з Ґарднером.

— Я не знаю, де Превелебний, але він хотів би, щоб ви приїхали. Гинуть люди. Діти гинуть.

— Що?

— Просто беріть побільше людей і побільше зброї.

Ще один крик. Із гучним тріском упало щось важке — мабуть, перевернули високий комод у центральному коридорі.

— Беріть кулемети, якщо знайдете.

Кришталевий дзвін розбитої об підлогу люстри. Пібоді зіщулився. Здавалося, що монстр руйнує все голіруч.

— Чорт, привезіть атомну бомбу, якщо зможете, — сказав Пібоді, давлячись слізьми.

— Що…

Пібоді повісив слухавку, перш ніж Вільямс устиг закінчити. Він заповз у просвіт між столами. Обхопив голову руками. І заходився щиро молитися, аби все виявилося тільки сном — найгіршим йобаним сном у його житті.

Вовк бігав першим поверхом між спільною кімнатою та вхідними дверима. Спинився лише, щоб перевернути комод, а тоді легко підскочити і вхопитися за люстру. Він розгойдувався на ній, як Тарзан, поки не видер її зі стелі і кришталеві діаманти не розсипалися всім коридором.

ЗНИЗУ, Джекі! Знизу. А тепер… де цей низ?

Хлопчик, який втомився напружено чекати, коли звір піде, відчинив двері комори, де раніше ховався, і побіг до сходів. Вовк схопив його і кинув через весь коридор. Хлопчик ударився об зачинені двері кухні і сповз на підлогу, як ганчірка, — усі кістки було зламано.

Вовкова голова йшла обертом від п’янкого аромату свіжопролитої крові. Волосся кривавими пасмами звисало навколо щелепи й морди. Він намагався зосередитися на власних думках, але це було важко, дуже важко. Йому треба було терміново знайти Джека, поки він остаточно не втратив здатність мислити.

Вовк помчав назад до кухні, звідки прийшов. Він знову летів на всіх чотирьох — так рухатися було швидше і простіше… і раптом, оминаючи зачинені двері, він пригадав. Вузький хід. Наче спускаєшся в могилу. Запах, мокрий і важкий у горлі…

Униз. За дверима. Просто тут і зараз!

— Вовк! — закричав він, але діти, заховавшись на першому та другому поверхах, чули лише тріумфальне виття, яке дедалі гучнішало. Вовк підвів величезні м’язисті лапи, що раніше були його руками, і вдарив ними об двері. Ті розламалися посередині, блюючи друзками на сходи. Вовк проліз — і так, це був той вузький, як горло, прохід, шлях до місця, де біла людина казала свою брехню, поки Джек і Слабкий Вовк мали сидіти і слухати.

Джек був там. Вовк відчував його запах. А ще він відчував запах білого чоловіка… і пороху.

Обережно…

О так. Вовк був обережним. Вовки бігають, роздирають і вбивають, але коли їм доводиться… Вовки знали про обережність.

Він спускався вниз на чотирьох лапах, тихий, як дим, червоний, як гальмівні вогні.

Ґарднер дедалі більше нервував. Як на Джека, він видавався людиною на межі істерики. Його очі гарячково бігали від студії, де Кейсі перелякано слухав, що коїться нагорі, до Джека, а тоді до зачинених дверей, що вели в коридор. Більшість криків стихли кілька секунд тому.

Сонні Сінґер попрямував до дверей.

— Я піду подивлюся, що…

— Ти нікуди не підеш! Залишайся на місці!

Сонні смикнувся, наче Ґарднер ударив його.

— Що трапилося, Превелебний Ґарднере? — спитав Джек. — Ви маєте знервований вигляд.

Сонні вдарив його по обличчю.

— Стеж за язиком, плюгавчику! Стеж!

— Ти теж нервуєшся, Сонні. І ти, Ворвіку. І Кейсі…

— Стуліть йому пельку! — раптом скрикнув Ґарднер. — Ви можете зробити хоч щось? Я що, все маю робити сам?