— Але, я гадаю, насправді то було дешеве вино, шмурдяк, — сказав Джек. — Пізніше, коли напій скінчився, я зрозумів, що не потребую його, щоб перенестися. Я можу робити це сам.

— Гаразд, — ухильно сказав Річард.

Джек спробував максимально правдиво описати Річарду Території: путівець, вигляд літнього палацу, позачасовість та її особливості. Капітана Фаррена; королеву при смерті. Далі розповів про Двійників; про Озмонда. Описав сцену в Селищі Різномайстрів, Зовнішню Дорогу, яка насправді була Західною Дорогою. Продемонстрував Річардові маленьку колекцію священних предметів — медіатор, мармурову кульку і монетку. Річард байдуже покрутив ці предмети в руках і віддав їх назад Джекові, ніяк не прокоментувавши. Тоді Джек наново пережив пекло в Оутлі. Річард слухав Джекову оповідь про Оутлі мовчки, але з широко розплющеними очима.

Джек обережно уникнув згадки про Морґана Слоута і Морґана з Орріса, описуючи сцену, що розгорнулася в зоні відпочинку на І-70 у західному Огайо.

Тоді Джек описав Вовка таким, яким уперше побачив його — сяючого велетня в комбінезоні «Ошкош», і відчув, як очі знову набрякають від сліз. Він справді шокував Річарда, коли розплакався, розповідаючи, як намагався запхати Вовка у авто, і зізнався у своїй нестриманості стосовно приятеля, намагаючись не залитися слізьми знову. Він тримався довго — зміг переказати історію Вовкового Перевтілення без сліз і клубка в горлі. Тоді знову почалися проблеми. Лють допомагала йому говорити далі, аж доки він не дійшов до Ферда Дженклова. Тоді його очі знову запекли.

Тривалий час Річард мовчав. Тоді він підвівся і дістав чисту носову хустинку із шухляди в столі. Джек гучно прочистив носа.

— Ось що трапилося, — сказав він. — Принаймні більша частина всього.

— Чого ти начитався? Яких фільмів надивився?

— Іди на хуй, — сказав Джек.

Він підвівся й перетнув кімнату, щоб забрати свій рюкзак, але Річард наздогнав його і поклав руку Джекові на талію.

— Я не думаю, що ти це все вигадав. Не думаю, що ти взагалі хоч щось вигадав.

— Правда?

— Так. Насправді, я не знаю, про що мені думати, але я певен, що ти не розповідаєш мені навмисну брехню. — Він опустив руку. — Я вірю, що ти був у «Домі Сонця», так, правда, вірю. Вірю, що ти мав друга на ім’я Вовк, який загинув там. Вибач, але я не можу сприймати серйозно всі ці вигадки про Території і не можу сприйняти факт, що твій друг — вовкулака.

— Тож ти гадаєш, що я здурів.

— Гадаю, у тебе проблеми. Але я не збираюся телефонувати батькові чи змушувати тебе просто зараз іти геть. Поспи цієї ночі тут, у ліжку. Якщо ми почуємо, що містер Гейвуд вештатиметься, щоб перевірити, чи всі поснули, можеш сховатися під ліжко.

Річард із командирським виглядом узяв руки в боки і критично оглянув кімнату.

— Тобі треба трохи відпочити. Я певен, у цьому полягає частина проблеми. Вони закатували тебе до півсмерті в тому жахливому місці, і в тебе поїхав дах, тож тобі треба відпочити.

— Треба, — визнав Джек.

Річард закотив очі під лоб.

— Скоро я маю йти на баскетбол у спортзал, але ти можеш сховатися тут. Пізніше я принесу з їдальні ще їжі. Важливо, що тобі потрібно відпочити й вирушити додому.

Джек відповів:

— Нью-Гемпшир — не мій дім.

Через вікно Джек бачив зодягнених у куртки хлопчаків, які щулилися від холоду і курсували між бібліотекою та школою. Повз також пробігав Етерідж — старшокласник, який кричав уранці на Джека, — і за його спиною майорів шарф.

Із вузької шафи біля ліжка Річард дістав твідовий спортивний піджак.

— Незважаючи на все, сказане тобою, я цілком певен, що ти маєш повернутися в Нью-Гемпшир. Зараз мені треба йти на баскетбол, інакше тренер Фрейзер змусить мене після повернення пробігти десять штрафних кіл. Сьогоднішнє тренування проводитиме хтось інший, але Фрейзер сказав, що закопає нас у землю, якщо ми не з’явимося. Хочеш, я дам тобі чистий одяг? Принаймні я маю сорочку, яка тобі підійде, — батько прислав мені її з Нью-Йорка, а «Брукс Бразерс» переплутали розмір.

— Погляньмо, — відповів Джек.

Його одяг став геть непридатним для подальшого носіння. Джек почувався, як Піґпен, персонаж коміксу «Горішки», котрий жив в оточенні бруду і зневаги. Річард простягнув йому білу сорочку, яка досі була запакована в поліетилен.

— Чудово, дякую, — сказав Джек, дістав сорочку і заходився витягувати шпильки. Вона була практично його розміру.

— Є ще піджак, який ти можеш приміряти, — додав Річард. — Блейзер висить у шафі під дальньою стіною. Дістань і поміряй його. Візьми одну з моїх краваток. Раптом хтось зайде, скажи, що ти з «Сент-Луїс Кантрі-Дей» і приїхав за програмою «Газетний обмін». У нас цього року таких двоє чи троє. Наші їдуть туди, а вони приїжджають сюди, щоб брати участь у випуску газети. — Він пішов до дверей. — Я повернусь перед обідом, щоб подивитися, як ти.

Джек відзначив, що до пластикової вкладки в нагрудній кишені Річарда прикріплено дві кулькові ручки, а сам піджак застібнутий на всі ґудзики.

За кілька секунд Нельсон-гауз абсолютно стих. Із вікна кімнати Річарда Джек бачив хлопчиків, що сиділи за столами в бібліотеці. Ніхто не ходив доріжками або ламкою коричневою травою. Довгий дзвінок повідомив про початок четвертого уроку. Джек потягнувся й позіхнув. Повернулося відчуття, що він у безпеці. Він у школі з її знайомими ритуалами: дзвінками, уроками, баскетбольними тренуваннями. Може, йому вдасться залишитися тут іще на день. Може, він навіть подзвонить мамі з одного із телефонів в Нельсон-гаузі. Він точно зможе виспатися.

Джек підійшов до шафи й дістав блейзер, який висів саме там, де сказав Річард. На рукаві досі висів цінник. Слоут прислав його з Нью-Йорка, а Річард іще жодного разу його не вдягнув. Як і сорочка, блейзер виявився на розмір меншим, ніж треба було, і стягував плечі, але завдяки вільному крою Джекові було доволі зручно в ньому. Білі манжети сорочки на півдюйма виповзали з-під рукавів.

Джек вибрав краватку з гачка на дверцятах — червону із синіми якорями. Накинув на шию, акуратно зав’язав. Подивився на себе в дзеркало і голосно засміявся. Так, йому це вдалося. Джек дивився на чудовий новий блейзер, клубну краватку, білу сорочку і зім’яті джинси. Він був на місці. Він був учнем дорогої приватної школи.

Річард, як відзначив Джек, став шанувальником Джона Макфі,[214] Льюїса Томаса[215]і Стівена Джея Ґулда.[216] Із довгої низки книжок Джек вибрав «Великий палець панди»,[217] бо йому сподобалася назва, і попрямував до ліжка.

Дуже довго Річард не повертався з баскетбольного тренування — нереально довго. Джек уже нервово міряв кімнату кроками. Не розумів, що так сильно затримало Річарда, але свідомість малювала одну катастрофу за іншою. А поглянувши на годинник уп’яте чи вшосте, відзначив, що учнів на території школи немає. Те, що трапилося з Річардом, трапилося і зі всією школою.

День помер. Річард, подумав хлопчик, теж. Можливо, померла вся Школа Тайєра — і це він приніс чуму, призвідником смерті був саме він. За весь день Джек з’їв тільки курку, яку Річард поцупив для нього з їдальні, але голодним не почувався. Джека охопив відчай. Куди б він не йшов, його супроводжувала смерть.

У коридорі знову залунали кроки. З кімнати нагорі глухо долинали бах-бах-бах бас-гітари, і Джек знову впізнав мелодію з альбому «Блю Ойстер Калт». Кроки спинилися перед дверима, і Джек поквапився до них.

На порозі виник Річард. Двоє світлоголових хлопчиків поглянули на Джека, проходячи повз. У коридорі рок-музика грала гучніше.