Серце Джека сповнилося жалістю до друга, але водночас і захопленням від такої реакції та навіть ексцентричного ставлення до шкільних знайомців. Він знову запитав себе, чи зможе Річард витримати ті шокуючі явища, що можуть трапитися їм на шляху.

— Річарде, ті хлопці — вони ж не з «Тайєра», правда?

— О Боже, вони точно здуріли, Джеку. Це старшокласники. Я впізнаю кожного з них. Пацан, що носить ідіотський шкіряний авіаційний капелюх, — Норрінгтон. Той, у зелених спортивних штанях, — Баклі. Бачу Ґарсона, Літтлфілда… а той, із шарфом, — Етерідж, — завершив він.

— Ти певен, що це Етерідж?

— Звісно ж, це він! — заволав Річард і зненацька повернув ручку на вікні, підняв шибку і висунув голову в холодне повітря.

Джек затягнув Річарда назад.

— Річарде, будь ласка, просто послухай…

Річарду не хотілося цього робити. Він розвернувся і знову висунувся в холодні сутінки.

— Гей!

Ні, не привертай їхньої уваги, заради Бога, Річарде…

— Гей, хлопці! Етерідже! Норрінгтоне! Літтлфілде! Що там, в біса, таке відбувається?

Балачки й грубий сміх стихли. Кадр у шарфі Етеріджа повернувся на звук Річардового голосу. Він трішки нахилив голову, щоб роздивитися їх. Світло з бібліотеки і тьмяні відблиски зимової заграви падали йому на обличчя. Річард притулив долоні до рота.

Права половина обличчя справді скидалася на Етеріджа — старшого Етеріджа, Етеріджа, який побував там, куди не ходять хороші хлопчики з приватних шкіл, і робив багато чого такого, що не роблять хороші хлопчики з приватних шкіл. Лівий бік — місиво переплетених між собою шрамів. Блискучий півмісяць — напевно, оком — витріщався із заглиблення в бугристій плоті нижче від лоба. Око скидалося на мармурову кульку, яку глибоко запхали в калюжу напіврозплавленого жиру. Одне довге ікло звисало з лівого кутика рота.

«Це його Двійник, — подумав Джек зі спокійною певністю. — Там стоїть Двійник Етеріджа. Невже вони всі Двійники? Двійник Літтлфілда, Двійник Норрінгтона, Двійник Баклі та багатьох інших? Це ж неможливо, правда?»

— Слоуте! — закричала схожа на Етеріджа почвара. Світло вуличних ліхтарів тепер спадало прямісінько на його зруйноване обличчя.

— Зачини вікно, — прошепотів Річард. — Зачини вікно. Я помилився. Він дуже схожий на Етеріджа, але насправді це не він. Може, це старший брат, якому колись облили обличчя акумуляторною кислотою або чимось іще, від чого той оскаженів, але це не Етерідж, так близько до вікна, Джеку, зачини його просто за…

Під вікном почвара-Етерідж наблизилася ще на крок до них. Монстр вищирився. Його язик — довгий і огидний — вивалився з рота дитячим святковим гудком.

— Слоуте! — кричало воно. — Віддай нам свого пасажира!

Джек і Річард здригнулися водночас, напружено дивлячись одне на одного.

Виття розірвало ніч… бо вже справді настала ніч. Сутінки закінчились.

Річард зиркнув на Джека, і на мить Джек побачив у його очах віддзеркалення його батька. «Навіщо ти прийшов сюди, Джеку? Га? Навіщо ти приніс мені увесь цей хаос? Навіщо ти взагалі приніс мені свої побрехеньки блядського Сібрук-Айленда?»

— Хочеш, щоб я пішов? — м’яко запитав Джек.

На мить у Річардових очах затримався той тривожно злісний погляд, але він поступився давній знайомій доброті.

— Ні, — відказав він, розгублено запустивши руки у волосся. — Ні, ти нікуди не підеш. Там… там, на вулиці, дикі собаки. Дикі собаки, Джеку, в кампусі «Тайєра»! Тобто… ти їх бачив?

— Ага, Річі, я бачив їх, — м’яко сказав Джек, коли Річард знову ялозив руками по вже не такому чистому волоссю, масажуючи його під чудернацькими кутами. Охайний і завжди акуратний друг скидався тепер на милого божевільного кузена-винахідника Дональда Дака — Джиро Ґірлуза.

— Зателефонувати Бойнтону, він відповідає за безпеку, ось що я маю зробити, — казав Річард. — Зателефонувати Бойнтону, в міську поліцію, або…

За деревами, у мóроці, з дальнього боку двору, пролунало виття — гучне, гнучке, майже людське виття. Річард зиркнув у той бік, і його рот затремтів, як у немічної літньої людини. Тоді він благально глянув на Джека.

— Джеку, зачини вікно, гаразд? Мене морозить. Гадаю, я підхопив застуду.

— Звісно, Річарде, — сказав Джек і зачинив вікно, відгороджуючись від виття, наскільки це взагалі можливо.

Розділ тридцять другий

Віддай нам свого пасажира

— Допоможи мені, Річарде, — прошипів Джек.

— Я не хочу пересувати цей комод, Джеку, — відповів Річард дитячим менторським голосом. Тепер, коли вони повернулися в кімнату, темні мішки під очима стали помітнішими. — Хай усе стоїть на своїх місцях.

З вулиці долинуло виття.

Ліжко вже стояло перед дверима. Звичний порядок речей у Річардовій кімнаті кардинально змінився. Річард блимав очима, стояв і озирався. Потім підійшов до ліжка і стягнув ковдри. Одну мовчки простягнув Джеку, а іншу постелив на підлозі. Дістав із кишень дріб’язок і гаманець, акуратно поклав усе на комод. Потім ліг на середину ковдри, накинув її краї на себе і завмер, не знявши окуляри, з написаним на обличчі німим відчаєм.

Ззовні до кімнати підступала густа примарна тиша, яку порушувало лише далеке ревіння важких фур на автостраді. В усьому Нельсон-гаузі не було ані звуку.

— Я не хочу обговорювати те, що відбувається назовні, — виголосив Річард. — Будь ласка, зваж на це.

— Гаразд, Річарде. — Джек не збирався заперечувати. — Ми не будемо це обговорювати.

— На добраніч, Джеку.

— На добраніч, Річарде.

Річард посміхнувся — ледь помітно і неймовірно втомлено, — але цієї посмішки вистачило, щоб серце Джека зігрілося і заболіло.

— Я все одно радий, що ти прийшов, і вранці ми про все поговоримо, — додав Річард. — Я певен, що на той час усе заспокоїться. І застуда, яку я підхопив, мине.

Річард повернувся на правий бік і заплющив очі. Через п’ять хвилин, незважаючи на жорстку підлогу, він уже спав.

Джек довго сидів, удивляючись у пітьму. Іноді бачив світло фар автомобілів, які проїжджали по Спрінгфілд-авеню. Іноді фари і вуличні ліхтарі згасали, наче всю школу висмикували із цієї реальності і на деякий час підвішували в небутті, перш ніж повернути на місце.

Здійнявся вітер. Джек чув, як він шурхотить останніми листочками, які зосталися на деревах, що росли біля чотирикутного двору. Чув, як під його натиском гілки стукають, наче кістки. Чув, як він завиває в проходах між будівлями.

— Цей хлопець повертається, — напружено сказав Джек. Минула година або більше. — Двійник Етеріджа.

— Га?

— Не має значення. Спи. Тобі не треба на це дивитися

Але Річард уже сідав. Перш ніж зупинитися на згорбленій, деформованій фігурі, що йшла до Нельсон-гауза, його погляд устиг пройти по всьому кампусу. Побачене глибоко вразило Річарда й налякало до глибини душі.

Плющ на Монксон-Філд-гаузі, ще вранці ріденький, але все одно зелений, тепер став огидно-жовтим.

— Слоуте! Віддай нам свого пасажира!

Раптом Річардові захотілося тільки одного — знову заснути. Заснути і спати, поки не мине грип (він прокинувся з думкою, що це грип: не якась легенька застуда, а справжній грип). Тільки грип і висока температура могли призвести до настільки жахливих, не пов’язаних із реальністю галюцинацій. Не треба було підходити до відчиненого вікна… і дозволяти Джеку залазити в кімнату. Щойно Річард подумав про це, йому стало соромно за власні думки.

Джек скоса зиркнув на Річарда — бліде обличчя й вирячені очі підказали йому, що той все далі й далі заходить у магічну країну Перенапруги.

Істота надворі була невисокою. Вона стояла на вибіленій морозом траві, нагадуючи троля, що виліз з-під якогось мосту. Руки закінчувалися довгими кігтями і майже сягали колін. Над лівою кишенею армійської куртки був кривий напис «ЕТЕРІДЖ». Куртку троль не застібнув, і Джек бачив під нею порвану і зім’яту сорочку фірми «Пендлетон». Темна пляма з одного боку могла бути і кров’ю, і блювотинням. Троль носив іще краватку — зім’яту, синю, з крихітною золотою буквою «Е» трохи нижче від вузла. Реп’яхи, що причепилися до неї, нагадували гротескні шпильки.