— Геть! — закричав Джек, і йому здалося, що потвору знову пересмикнуло в незрозумілій люті.

Блідий і розгублений Річард приєднався до нього біля вікна.

— Про що це ви двоє перегукуєтеся? — запитав він. Друг невідривно дивився на переодягнену почвару, яка щирилася до них через дорогу. — Звідки Етерідж знає, що твоя мати в Нью-Гемпширі?

— Слоуте! — заволав фальшивий Етерідж. — Де твоя краватка?

Річардове обличчя перекосила провина. Його руки кинулися до оголеної шиї в сорочці.

— Цього разу ми тобі пробачимо, якщо ти виженеш свого пасажира, Слоуте! — волало чудовисько. — Якщо ти виженеш його, усе стане так, як раніше! Ти ж хочеш цього, правда?

Річард витріщався на фальшивого Етеріджа і несвідомо — Джек був певен цього — кивав. Його обличчя втілювало глибинне нещастя, а очі блищали від непролитих сліз. О так, він дуже хотів, щоб усе стало так, як раніше.

— Хіба ти не любиш свою школу, Слоуте? — волав Етерідж на вікно Альберта.

— Так, — пробурмотів Річард, проковтнувши ридання. — Так, звісно ж, я люблю її.

— А ти знаєш, що ми робимо з маленькими гівнюками, які не люблять школу? Віддай його нам! І все буде так, наче його ніколи тут не було.

Річард повільно повернувся до Джека і дивився на нього переляканими порожніми очима.

— Тобі вирішувати, друже Річі, — м’яко сказав Джек.

— Він перевозить наркотики, Річарде! — волала далі почвара-Етерідж. — Чотири чи п’ять видів! Кокс, гашиш, «янгольський пил»![223] Він штовхає цю гидь, щоб оплатити собі дорогу на захід! Де, по-твоєму, він роздобув таке хороше пальто? Те, в якому він був, коли вперше з’явився на твоєму порозі?

— Наркотики, — сказав Річард зі значним, тремтливим полегшенням. — Я так і знав.

— От тільки ти не віриш у це, — сказав Джек. — Наркотики не міняли твоєї школи, Річарде. А ось собаки…

— Вижени його, Сл… — голос потвори-Етеріджа стихав і стихав.

Коли двоє хлопців глянули вниз, чудовисько вже зникло.

— Куди ходив твій батько, як гадаєш? — м’яко запитав Джек. — Як гадаєш, куди він ходив, коли не вийшов із шафи, Річарде?

Річард повільно повернувся до Джека, і його обличчя, зазвичай таке спокійне, розумне і незворушне, розлетілося на друзки. Його груди нерівномірно здіймалися. Раптом Річард упав Джекові на руки, стискаючи їх зі сліпим переляком.

— Воно дотор-р-р-кнулося д-до ме-менееее! — закричав він до Джека. Його тіло в Джекових руках тремтіло, наче електричний дріт під максимальним струмом. — Воно доторкнулося до мене, дотор-р-р-кнулося д-до мене, щось звідти т-т-торкнулося мене, І Я Н-НЕ ЗНА-А-Ю, ЩО ТО БУЛО!

Притиснувши до Джекового плеча гаряче чоло, Річард видавив із себе історію, яку зберігав у собі всі ці роки. Вона виходила грубими маленькими шматками, як деформовані кулі. Слухаючи його, Джек пригадав момент, коли його власний батько пішов у гараж… і повернувся за дві години з іншого боку кварталу. Це було погано, але те, що трапилося з Річардом, виявилося ще гіршим. Це пояснювало Річардове металеве, безкомпромісне визнання реальності, усієї реальності і нічого, крім реальності. Пояснювало його несприйняття всього вигаданого, навіть наукової-фантастики… а Джек знав із власного шкільного досвіду, що такі технарі, як Річард, обожнювали НФ… звісно, якщо це була чиста наука, як у класиків Гайнлайна, Азімова, Артура С. Кларка, Ларрі Нівена. Приберіть від нас усіляке метафізичне лайно на кшталт Робертів Сілверберґів та Баррі Малзберґів, будь ласка, але ми читатимемо про зоряні квадранти і логарифми, аж доки вони не потечуть нам із вух. Але не Річард. Річардова нелюбов до вигадок просунулася настільки глибоко, що він не брався читати жоден роман, якщо тільки це не було домашнє завдання. У дитинстві він дозволяв Джекові обирати замість нього літературу для відгуків на книжки за власним вибором, не надто переймаючись, про що там написано. Він пережовував ці книжки, ніби то була каша. Це стало справжнім викликом для Джека: знайти історію — будь-яку історію, — яка сподобалася б Річарду, розважила б Річарда, захопила б Річарда, як часом хороші романи й історії захоплюють самого Джека… на Джекову думку, до хороших належали ті, що були мало не домірними самому Дивовиддю, і кожна з них пропонувала власну версію Територій. Але йому ніколи не вдавалося видобути з нього жодного тріпотіння, жодної іскри, узагалі жодної реакції. Був то «Рудий поні»,[224] «Демон на перегонах», «Ловець у житі»[225] чи «Я — легенда»[226] — реакція завжди однакова: насуплення, зануджене зосередження, а тоді не менш набурмосений і нудний книжковий відгук, за який Річард отримував «С» або, якщо вчитель англійської був особливо щедрим того дня, — «В». У ті кілька семестрів, коли Річард не потрапляв на дошку пошани, це траплялося через його трійку з англійської.

Коли Джек дочитав «Володаря мух» Вільяма Ґолдінга, його кидало то в жар, то в холод, то в тремтіння. Він почувався захопленим і наляканим, і понад усе на світі хотів (як і завжди, коли історія була особливо хорошою), щоб ця книга не закінчувалася, а продовжувалась далі й далі, як життя. От тільки життя було значно нуднішим і безглуздішим, ніж історії. Він знав, що Річарду потрібно здавати відгук на книжку, тому дав йому обшарпаний том у паперовій обкладинці, гадаючи, що цього разу трапиться диво. Має ж Річард якось зреагувати на історію про цих загублених хлопців та їхнє здичавіння. Але Річард відмучив «Володаря мух» так само, як і всі попередні романи, а тоді написав черговий книжковий відгук — гарячий і яскравий, ну просто як у похмільного паталогоанатома, що робить звіт про розрізування жертви автомобільної аварії. «Та що це з тобою? — у відчаї вибухнув Джек. — Що ти, заради Бога, маєш проти хорошої історії, Річарде?» Річард ошелешено глянув на нього, вочевидь і справді не розуміючи причину Джекової злості. «Але ж насправді не існує такої речі, як добре вигадана історія, хіба ні?» — відповів він.

Того дня Джек пішов геть, болісно переживаючи Річардове абсолютне несприйняття вигадок, але сьогодні він, здається, почав краще розуміти це — навіть краще, ніж йому насправді хотілося. Можливо, щоразу, коли Річард розгортав обкладинку книжки, він нібито прочиняв двері комірчини. Можливо, кожна яскрава палітурка, на якій зображено людей, котрих ніколи не було, так, наче вони існували насправді, нагадувала Річардові про ранок, коли містики стало З Нього Досить і Назавжди.

Річард бачить, як батько заходить у шафу у великій спальні і зачиняє за собою двостулкові двері. Річарду, може, п’ять… або шість… не більше семи, це точно. Він чекає п’ять хвилин, тоді десять, і коли тато не виходить із комірчини, він починає трохи боятися. Він кличе. Він кличе

(свою люльку, він кличе свою миску, він кличе свого[227])

батька, а коли батько не відповідає, він кличе його дедалі гучніше і гучніше, підходить дедалі ближче і ближче до шафи і кличе, а коли спливають п’ятнадцять хвилин і батько досі не з’являється, Річард відчиняє дверцята і заходить усередину. Він заходить у морок, наче в печеру.

І щось трапляється.

Коли він проштовхнувся крізь жорсткий твід і м’яку бавовну, часом гладкий шовк батькових пальт, костюмів і піджаків спортивного фасону, запах одягу, нафталінових кульок і зачиненої шафи змінився на інший запах — гарячий і палючий. Річард продовжує лізти вперед, вигукуючи батькове ім’я. Він думає, що десь там — вогнище і батько на ньому горить, бо ж пахне вогнем… і раптом він усвідомлює, що дошки зникли з-під ніг, і стоїть він тепер на торфі. Жахні чорні комахи з сегментованими очима на кінчиках довгих вусів вовтузилися навколо його пухнастих капців. «Татку!» — кричить він. Пальто і костюми зникли, підлога зникла, але під ногами не хрусткий білий сніг, а смердючий торф, де, вочевидь, розмножуються ті бридкі чорні стрибучі комахи. Навіть найсміливіша уява не прийняла б це місце за Нарнію. У відповідь на свій крик Річард чує інші крики — крики та божевільний, біснуватий сміх. Дим звивається навколо нього мерзотним чорним вітром, і Річард повертається назад, проштовхуючись тим шляхом, яким прийшов. Простягає руки вперед, наче сліпий, лихоманливо намацує пальто і принюхується до слабкого, неприємного смороду нафталінових кульок…