І раптом рука ковзає по його зап’ястю.

«Татку?» — запитує Річард, але коли він дивиться вниз, то бачить не людську руку, а якусь лускату зелену штуку, укриту скрученими присосками; зелену штуку, причеплену до довгої гумової руки, що простягається в морок до пари жовтих монголоїдних очей, які витріщаються на нього з неприхованим голодом.

Він з криком виривається і кидається наосліп у морок… і щойно він знову намацує пальцями батькові спортивні пальта і костюми, щойно він чує благословенний раціональний звук — постукування вішаків, та зелена, вкрита присосками рука знову сухо ковзає по шиї… і зникає.

Він чекає і тремтить, блідий, наче вчорашній попіл в охололій печі, десь три години біля тієї клятої шафи, і боїться зайти всередину, боїться тієї зеленої руки і жовтих очей. Він дедалі більше переконується, що тато достоту помер. І коли батько повертається в кімнату під кінець четвертої години, та ще й не з шафи, а з дверей між спальнею і коридором — дверей, розташованих ЗА Річардом, — коли таке трапляється, Річард навіки відрікається від вигадок. Річард заперечує вигадки. Річард відмовляється мати справу з вигадками, давати їм раду чи миритися з ними. Просто-напросто, З Нього Досить. Назавжди. Він стрибає і біжить до батька, улюбленого Морґана Слоута, і обіймає його так міцно, що руки ще з тиждень потім болітимуть. Морґан піднімає його, сміється і запитує, чому Річард такий блідий. Річард усміхається і каже, що то, певно, він з’їв щось не те на сніданок, але тепер йому вже краще. Він цілує батька в щоку і відчуває такий рідний запах поту з одеколоном. Того ж дня він зібрав усі свої збірки казок — «Маленькі золоті книжечки», книжки-панорами, серію «Я Вмію Читати», книжки Доктора С’юза, «Зелену казкову книгу для юних читачів», — поклав їх у коробку і відніс у підвал. А тоді подумав: «Мене не дуже перейматиме, якщо зараз почнеться землетрус, зробить щілину в підлозі і проковтне всі ці книженції. Насправді, це принесло б полегшення. Насправді, це було б таке полегшення, що я б сміявся весь день і, певно, всі вихідні». Цього не трапилося, але Річард відчув значне полегшення, коли книги опинилися в подвійному мóроці — мóроці коробки і мóроці підвалу. Він ніколи знову не погляне на них, як і ніколи не зайде більше в татову шафу з двостулковими дверима. І хоча іноді йому сниться, що під його ліжком або в його власній шафі ховається щось із пожадливими жовтими очима, він ніколи більше не думав про ту зелену, вкриту присосками руку, аж доки в Школі Тайєра не настали страшні часи і він не залився слізьми в обіймах свого друга Джека Сойєра.

З Нього Досить. Назавжди.

Джек сподівався, що, розказавши цю історію і виплакавшись, Річард знову повернеться — більшою чи меншою мірою — до нормального, критично раціонального себе. Насправді, Джеку було байдуже, усе осягнув Річард чи ні. Якщо Річард зможе примирити себе з ключовим аспектом навколишнього божевілля, то зможе під’єднати свій чудовий мозок і допомогти Джекові знайти вихід… вихід із кампусу «Тайєра», а також вихід із Річардовго життя, доки той остаточно не звихнувся.

Однак це не спрацювало. Коли Джек спробував поговорити з ним — розповісти Річардові про випадок, коли його власний батько, Філ, зайшов у гараж і не повернувся, — Річард відмовився слухати. Давню таємницю про те, що трапилося в шафі, було викрито (щось на кшталт того; Річард досі вперто тримався за думку, що то була галюцинація), але з Річарда досі було Достатньо. Назавжди.

Наступного ранку Джек спустився вниз. Він забрав усі свої речі, а також речі, які можуть знадобитися Річардові, — зубну щітку, підручники, зошити, свіжий одяг. Він вирішив, що вони проведуть весь день у кімнаті Пузиря Альберта. Звідти можна спостерігати за воротами і двором. А коли знову впаде темрява, їм, можливо, пощастить утекти.

Джек понишпорив у столі Альберта і знайшов там пляшечку дитячого аспірину. Він з хвильку подивився на неї і подумав, що ці маленькі помаранчеві піґулки розказують про Люблячу Маму зниклого Альберта не менше, ніж коробочка лакричних черв’ячків на полиці в шафі. Джек витрусив приблизно півдюжини таблеток. Дав їх Річарду, і той байдуже прийняв ліки.

— Іди сюди й лягай, — сказав Джек.

— Ні, — відповів Річард сердитим, тривожним і неймовірно нещасним голосом. Він повернувся до вікна. — Я маю стояти на чатах. Тоді я зможу зробити доповідь для… для… ради опікунів. Пізніше.

Джек злегка доторкнувся до Річардового чола. І хоча воно було холодним — майже крижаним — він сказав:

— Твоя гарячка погіршується. Краще ляж, доки аспірин не подіє.

— Погіршується? — Річард глянув на нього із жалюгідною вдячністю. — Правда?

— Так, — серйозно сказав Джек. — Іди сюди й полеж.

Річард заснув за п’ять хвилин, відколи ліг у ліжко. Джек сів у м’яке крісло Пузиря Альберта, яке прогнулося так, як і Альбертів матрац усередині. У променях денного світла бліде Річардове обличчя набуло вощаного блиску.

День якось минув, і близько четвертої по обіді Джек заснув. Він прокинувся до темряви, не знаючи напевно, як довго дрімав. Знав тільки, що сни його не навідували, і був вдячним за це. Річард тривожно вовтузився, і Джек подумав, що він, певно, скоро прокидатиметься. Джек підвівся і потягнувся, намагаючись розворушити закляклу спину. Він підійшов до вікна, визирнув і завмер на місці, широко розплющивши очі. Першою думкою була: «Я не хочу, щоб Річард бачив це. Ні, якщо я можу щось виправити».

«О Боже, нам потрібно вибиратися звідси, і чим швидше, тим краще, — налякано думав Джек. — Навіть якщо, байдуже чому, вони бояться піти просто на нас».

Але невже він справді збирався забрати Річарда звідси? Він знав, що вони точно так не думають — вони розраховують на те, що він відмовиться занурювати друга в іще більше божевілля.

Перенесися, Джекі. Ти маєш перенестися, і знаєш про це. І ти маєш узяти Річарда із собою, бо це місце котиться в пекло.

Не можу. Перехід на Території остаточно позбавить Річарда розуму.

Байдуже. Ти маєш зробити це. Це найкращий — чи то пак єдиний — варіант, бо саме цього вони не чекають.

— Джеку? — Річард уже сидів. Без окулярів його обличчя мало дивний, оголений вигляд. — Джеку, все минуло? То був сон?

Джек сів на ліжко і поклав руку Річардові на плечі.

— Ні, — сказав він тихим і заспокійливим голосом. — Нічого ще не минуло, Річарде.

— Гадаю, моя температура підвищується, — заявив Річард, відсунувшись від Джека.

Він підійшов до вікна, м’яко затиснувши дужку своїх окулярів між великим і вказівним пальцями. Надягнув окуляри і роззирнувся. Силуети з блискучими очима вешталися туди-сюди. Він довго стояв там, а тоді вчинив дещо таке «нерічардівське», що Джек не міг повірити власним очам. Він знову зняв окуляри і недбало кинув їх на підлогу. Пролунав тонкий тріск, бо одна з лінз розкололася. Тоді він наступив на них, розтоптавши обидві лінзи на порох.

Він підняв їх, оглянув, а тоді безтурботно швиргонув у напрямку смітника Пузиря Альберта. Він сильно промахнувся. На Річардовому обличчі читалася м’яка впертість: «Я не хочу більше нічого бачити, тож я і не побачу більше нічого. Все, я подбав про цю проблему. З Мене Досить. Назавжди».

— Поглянь на це, — сказав він порожнім і зовсім не здивованим голосом. — Я розбив свої окуляри. У мне була запасна пара, але я розбив її в спортзалі два тижні тому. А без них я практично сліпий.

Джек знав, що це неправда, але він був надто враженим, аби сказати бодай щось. Йому зовсім не спадала на думку жодна адекватна реакція на вчинок Річарда. То був останній, чітко прорахований відчайдушний спосіб встояти проти божевілля.

— Гадаю, моя температура стає вищою, — сказав він. — У тебе є ще той аспірин, Джеку?

Джек відсунув шухляду столу і мовчки дав Річардові пляшку. Річард проковтнув шість чи вісім таблеток і знову ліг спати.