— Де ти був цілий день? — запитав Джек.

— Знаєш, тут якась дивна історія, — сказав Річард. — Скасували всі вечірні уроки. Містер Дафрі навіть не дозволив учням повернутися до своїх шафок. А коли ми прийшли на баскетбольний майданчик, незрозумілого тільки побільшало.

— Хто такий містер Дафрі?

Річард поглянув на Джека так, наче той тільки вчора народився.

— Хто такий містер Дафрі? Він директор. Ти що, зовсім нічого не знаєш про цю школу?

— Ні, але в мене вже виникло кілька ідей, — відказав Джек. — Що ж було дивного на тренуванні?

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що тренер Фрейзер попросив якогось друга підмінити його сьогодні? І ще сказав, що змусить намотувати кола навколо стадіону тих, хто на це тренування не прийде. Я вирішив, що нас тренуватиме хтось на кшталт Ела Макґвайра,[218] розумієш, якась зірка. У Школі Тайєра немає особливих спортивних традицій, але я гадав, що заміна буде особливою.

— Дай угадаю. Новий тренер виглядав так, наче не мав жодного стосунку до спорту?

Річард здивовано задер підборіддя.

— Не мав, — сказав він. — Жодного стосунку взагалі. — Річард задумливо подивився на Джека. — Він постійно палив. І тренерів із таким довгим брудним волоссям не буває. Насправді, він скидався на тих, кого тренери зазвичай зневажають. Навіть очі в нього були дивними. Закладаюся, він смалить травичку. — Річард посмикав светр. — Не думаю, що він знає хоч щось про баскетбол. Він навіть не наказав нам розіграти комбінації, які ми завжди робимо після розминки. Ми просто бігали і кидали м’яч у кільце, а він кричав на нас. Сміявся. Наче не бачив нічого кумеднішого за дітей, що грають у баскетбол. Ти коли-небудь зустрічав тренера, який думає, що спорт — це кумедно? І розминку він провів дивно. Сказав: «Окей, повіджимайтесь», — і закурив. Ані рахунку, ані темпу — кожен віджимався як хотів. А потім: «Окей, побігайте тепер». Він видавався… якимось диким. Гадаю, завтра я поскаржуся тренеру Фрейзеру.

— Я б не став скаржитися ні йому, ні директору, — похитав головою Джек.

— Гаразд, я тебе зрозумів. Містер Дафрі — один із них. Із тих, що живуть на Територіях.

— Або він на них працює.

— Хіба ти не бачиш, що можеш усе вбудувати в загальну картину? Усе, що йде не так? Божевільний мозок так і працює. Ти знаходиш зв’язки там, де їх нема.

— І бачу те, чого нема.

Річард знизав плечима, але незважаючи на відстороненість, яку показував цей рух, на його обличчі читався сум.

— Ти сам це сказав.

— Зажди хвильку. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про будинок, який завалився в Анголі штату Нью-Йорк?

— «Рейнбьорд Таверс».

— Оце так пам’ять. Я гадаю, той нещасний випадок — моя провина.

— Джеку, ти…

— Збожеволів, я сам знаю. Послухай, хтось мене здасть, якщо ми вийдемо і подивимося вечірній випуск новин?

— Сумніваюся, більшість зараз навчається. А що?

«Я хочу знати, що відбувається навколо. — Але думку цю Джек не озвучив. — Привабливі пожежки, чудові землетрусики — свідчення того, що вони перетинають межі реальностей. Щоб дістатися до мене. До нас».

— Хочеться вийти з чотирьох стін, друзяко Річарде. — І Джек пішов за Річардом у коридор зі світло-зеленими стінами.

Розділ тридцять перший

«Тайєр» котиться в пекло

Джек першим відчув зміну і збагнув, що трапилося. І трапилося це ще раніше; доки Річарда не було, він уже налаштувався на це.

Змовкла криклива геві-метал пісня «Вампірське тату» гурту «Блю Ойстер Калт». Телевізор у кімнаті відпочинку, де замість новин тріскотіла чергова серія «Героїв Гоґана»,[219] вимкнувся.

Річард повернувся до Джека і розтулив рот, щоб щось сказати.

— Не до вподоби це мені, Ґрідлі, — першим висловився Джек. — Змовкли тамтами аборигенів. Надто вже спокійно.[220]

— Ги-ги, — слабко відповів Річард.

— Річарде, можна я в тебе щось запитаю?

— Так, звісно.

— Тобі страшно?

На обличчі Річарда було написано, що понад усе на світі він би хотів відповісти: «Ні, звісно ж, ні — цієї вечірньої пори в околицях Нельсон-гауза завжди так спокійно». На жаль, Річард був у принципі не здатним збрехати. Старий добрий Річард. Джек відчув приплив ніжності.

— Так, — відповів Річард. — Мені трохи страшно.

— Можна я ще дещо запитаю?

— Гадаю, так.

— Чому ми обидва говоримо пошепки?

Річард довго дивився на нього і мовчав. А тоді рушив далі зеленим коридором. В іншому коридорі були і зачинені, і відчинені двері. Джек відчув знайомий запах, що сочився крізь прочинені двері кімнати № 4, і настіж відчинив двері напруженими пальцями.

— І хто з них нарик? — запитав Джек.

— Що? — невпевнено уточнив Річард.

Джек гучно потягнув носом повітря.

— Відчуваєш запах?

Річард відступив і оглянув кімнату. Обидві настільні лампи світилися. На одному зі столів лежав розгорнутий підручник з історії, а на іншому — випуск «Геві-метал». Стіни прикрашали постери: Коста-дель-Соль, Фродо й Сем, що лізуть крізь потріскані і задимлені рівнини Мордору до замку Саурона, Едді ван Гален. На розгорнутому номері «Геві-металу» лежали навушники, у яких тихо потріскувала музика.

— Якщо тебе можуть вигнати за те, що ти дозволив другу поспати під твоїм ліжком, то навряд чи на них просто нагримають за куріння трави, правда? — запитав Джек.

— Звісно ж, за таке виключають зі школи, — Річард дивився на косяк, наче загіпнотизований, і Джек подумав, що вигляд у друга зараз збентежений і вражений, як ніколи. Той не дивувався так, навіть коли Джек показав йому опіки, що гоїлися між пальцями.

— Нельсон-гауз порожній, — сказав Джек.

— Не будь смішним! — різко відповів Річард.

— І все ж так і є. — Джек жестом показав на коридор. — Ми єдині, хто лишився. І без шуму ти ніяк не виведеш понад тридцять хлопців із гуртожитку. Вони не просто пішли — вони зникли.

— Певно, на Території.

— Не знаю, — сказав Джек. — Певно, вони досі десь тут, але трохи на іншому рівні. Певно, вони там. Може, у Клівленді. Але точно не там, де ми.

— Зачини двері, — різко сказав Річард, і коли Джек швидко не зробив цього, він сам їх зачинив.

— Ти хочеш викинути…

— Не хочу навіть торкатися цього, — відповів Річард. — Знаєш, я маю донести на них обох містерові Гейвуду.

— Ти справді це зробиш? — вражено запитав Джек.

Річард виглядав засмученим.

— Ні… ймовірно, ні, — сказав він. — Але мені це не подобається.

— Не впорядковано, — сказав Джек.

— Так. — З-за лінз на Джека зиркнули Річардові очі, у яких читалося, що саме так і є, він має зарубати це собі на носі, і якщо йому це не до вподоби, то доведеться потерпіти. Він знову оглянув коридор. — Я хочу дізнатися, що тут відбувається, — сказав він. — І, повір мені, я точно дізнаюся.

«Це може виявитися значно небезпечнішим для твого здоров’я, ніж марихуана, друже Річі», — подумав Джек і рушив за товаришем.

Вони стояли в кімнаті відпочинку й роззиралися довкола. Джек показав на двір. В останніх променях присмеркового світла Джек побачив гурт хлопців, що зібралися навколо зеленувато-бронзової статуї засновника Тайєра.

— Вони палять! — люто закричав Річард. — Просто у дворі, вони палять!

Джек одразу подумав про запах трави в коридорі Річарда.

— Так, вони палять, — сказав він Річарду, — і вочевидь не ті цигарки, що виготовляються на тютюновому заводі.

Джек люто постукав кісточками пальців по склу. Джек бачив, що його друг забув навіть про дивно спорожнілий гуртожиток. Забув він і про замісника тренера в шкіряній куртці, що смалив цигарки одна за одною, і про те, що в Джека було, як він гадав, якесь психічне відхилення. Той вираз лютої пристойності на Річардовому обличчі казав: «Коли гурт хлопців стоїть собі ось так, курить косяки на відстані витягнутої руки до статуї засновника цієї школи, то здається, ніби хтось втирає мені, буцімто земля плоска, прості числа іноді можна ділити на два або щось іще, не менш смішне».