Він гадав, що покінчить із життям, що для нього вже нічого не лишилось, усі тепер проти нього, так і мало бути. Якщо ти кусаєш ту руку, з якої їв, то вона передбачувано стискається в кулак. Це не просто закон природи — це справедливість. У багажнику в нього лежали три великі каністри бензину. Він обіллє ним себе і чиркне сірником. На це він і заслужив.
Але він цього не зробив. Він не розумів чому. Якась сила, потужніша за муки совісті й самотності, зупинила його. Йому здалося, що навіть самоспалення в манері буддійських монахів — замала кара для нього. Він заснув. А коли прокинувся, то в його голову прокралася нова думка, і вона була така:
СПОКУТА.
Чи це можливе? Він не знав. Але коли б він знайшов щось… щось велике… і приніс його темному чоловікові в Лас-Веґас, то чи не ймовірне це? А якщо не вдасться СПОКУТУВАТИ, то, може, йому би вдалося ВІДШКОДУВАТИ щось. Якщо це так, то він ще має шанс померти спокійно.
Що? Що б це могло бути? Чого стане для СПОКУТИ чи бодай ВІДШКОДУВАННЯ? Не міни, не автопарк вогневозів, не гранати чи автоматична зброя. Цього всього замало. Він знав, що існують два великі експериментальні бомбардувальники (їх побудували потай від Конгресу за гроші «сліпих» фондів оборони), проте він не може доправити їх у Веґас, а коли б і міг, ніхто б не зміг на них літати. На вигляд було так, що на кожному команда мала складатися принаймні з десятьох людей, коли не більше.
Він був немов пристрій інфрачервоного бачення, який відчуває жар у темряві і бачить його джерела як розмиті червоні фігурки чортів. Він мав якусь химерну здатність відчувати речі, забуті на цій порожній землі, де виконувалося стільки військових проектів. Він міг піти просто на захід, до проекту «Синь», де все починалося. Проте холодна епідемія не була йому до смаку, і своєю плутаною, але не позбавленою логіки свідомістю він відчував, що вона не сподобається і Флеґґові. Чумі все одно, кого нищити. Доля людства могла би скластися краще, коли б засновники проекту «Синь» зважали на цей простий факт.
Тож він поїхав на північний захід від Індіан-Спрінгс, у піщані нетрі авіаційного полігону Нелліс, зупинившись перед загорожею з колючим дротом і написами: «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ США. ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «ОЗБРОЄНА ОХОРОНА», «ТЕРИТОРІЯ ОХОРОНЯЄТЬСЯ СОБАКАМИ», «ДРІТ ПІД НАПРУГОЮ». Але електрика була мертва, так само як і озброєна охорона, і собаки, тож Чувак-Сміттєбак заїхав туди, час від часу вирівнюючи курс. Щось тягло його, нестримно притягувало. Він не знав, що це, але гадав, що воно велике. Досить велике.
Товсті шини його автомобіля рівно котили вперед, несли Сміттєбака через висохлі русла, схили — такі скелясті, що вони здавалися скам’янілими хребтами стегозаврів. Повітря було сухе й нерухоме. Температура трималася трохи вище від позначки 100 за Фаренгейтом[169]. Єдиним звуком було гудіння модифікованого двигуна фірми «студебекер» у машині Сміттєбака.
Він виїхав на горбок, побачив те, що внизу, і перемкнув передачу на нульову, щоб краще роздивитися.
Унизу скупчився комплекс будівель, який ртутно поблискував у пустельному мареві. Квонсетські ангари, низькі будівлі зі шлакоблоку. Машини, які стоять тут і там у запорошених проїздах. Усе обнесено трьома смугами колючого дроту, понад ним видніють керамічні ізолятори. Не ті маленькі, завбільшки з кісточку пальця, які бувають там, де напруга на огорожі невисока, а велетенські — з кулак.
Зі сходу двосмугова дорога вела до будки охорони, схожої на укріплений бліндаж. Ніяких там зворушливих наліпок з написами: «ЯКЩО МАЄТЕ КАМЕРУ, ПОКАЖІТЬ ЇЇ ЧЕРГОВОМУ» чи «ЯКЩО МИ ВАМ ПОДОБАЄМОСЯ, РОЗКАЖІТЬ СВОЄМУ КОНГРЕСМЕНУ». Єдиний знак, що траплявся на очі, був червоним по жовтому — кольори небезпеки — короткий і діловий: «ПРЕД’ЯВЛЯТИ ПЕРЕПУСТКИ НЕГАЙНО».
— Дякую, — прошепотів Сміттєбак. Кому саме він вдячний, він уявлення не мав. — Дякую тобі, дякую…
Особливе чуття привело його сюди, але він завжди знав: воно є. Десь воно є.
Він розігнав машину й покотив з гори. За десять хвилин він уже досліджував дорогу, що вела до будки. Шлях було перекрито смугастою чорно-білою аварійною загорожею, і Сміттєбак пішов усе уважно роздивитись. У подібних місцях є великі генератори, щоб було вдосталь аварійних запасів струму. Чувак-Сміттєбак сумнівався, чи може який-небудь генератор давати електрику три місяці поспіль без людей, але все ж треба було діяти дуже обережно і переконатися, що все здохло, до того як заходити. Його мета тепер була зовсім близько. Він не дасть собі кидатися стрімголов, не підсмажиться, як біфштекс у мікрохвилівці.
За броньованим склом завтовшки шість дюймів[170] мумія у військовій формі дивилася крізь нього.
Сміттєбак проліз під загорожею до входу в будку і наблизився до дверей маленької бетонної будівлі. Він смикнув двері — і вони відчинилися. Це добре. Коли в подібних місцях вмикається аварійне електропостачання, усе має замикатися автоматично. Якщо хтось сидів на унітазі — то він не вийде з туалету, доки криза не мине. Але аварійний генератор вимкнувся — і все знову повідмикалося.
Від мертвого охоронця поширювався сухий, солодкий, цікавий запах — наче для тоста змішали цукор і корицю. Він не гнив, його не роздуло — просто висох. На його шиї ще виднілися чорні плями — візитівка Капітана Трипса. У кутку за спиною охоронця стояла автоматична гвинтівка системи «браунінг». Чувак-Сміттєбак узяв її й вийшов.
Він виставив зброю на окремі постріли, повозився з прицілом, потім обпер приклад на своє худе праве плече. Прицілився в один із керамічних ізоляторів і натис на гачок. Почувся гучний хлопок, хвилююче запахло кордитом. Ізолятор розлетівся навсібіч, але біло-фіолетового спалаху — ознаки високої напруги — не було. Чувак-Сміттєбак усміхнувся.
Мугичучи, він наблизився до брами й оглянув її. Так само, як і будка, вона була незамкнена. Він штовхнув її і присів, завмер. Під дорогою була закладена міна. Невідомо звідки, але Сміттєбак це знав. Вона може бути готова до вибуху, а може й не бути готова.
Він повернувся до своєї машини, завів її і проїхав через аварійну загорожу. Вона зарипіла, тріснула, поламалась, і товсті шини її переїхали. Пустельне сонце пекло. Химерні очі Чувака-Сміттєбака щасливо блищали. Перед брамою він вийшов із машини, після чого знову її завів. Машина без водія проїхала в браму, розчинивши її. Чувак-Сміттєбак кинувся в будку.
Він замружив очі, але вибуху не було. Це добре, тут справді все повимикалось. Їхня система безпеки, може, з місяць попрацювала, а то й два, а потім від спеки й бездоглядності ґиґнула. Проте все одно обережність не завадить.
Тим часом його машина спокійненько їхала в бік залізної стіни довгого квонсетського ангара. Чувак-Сміттєбак побіг слідом і нагнав її саме в той момент, коли машина наїжджала на бордюр вулички, позначеної як Іллінойс-стрит. Він знову перемкнув передачу на нейтральну, і всюдихід зупинився. Він сів за кермо, розвернувся й під’їхав до того ангара спереду.
В ангарі були казарми. У приміщенні було темно, стояв такий самий цукрово-коричний запах. На приблизно п’ятдесяти ліжках тут і там лежали солдати — десятків зо два. Чувак-Сміттєбак пройшов між ліжками, гадаючи, куди ж це його несе. Тут же для нього нічого немає, правда? Оці люди — вони колись були своєрідною зброєю, але грип їх знешкодив.
Але в глибині будівлі було щось таке, що його зацікавило. Плакат. Чувак-Сміттєбак підійшов його прочитати. Спека було невимовна. Від неї пухла й пульсувала голова. Але, опинившись перед тим плакатом, він завсміхався. Так, це тут. Десь на цій базі є те, що він шукає.
На плакаті був зображений мультяшний чоловічок під мультяшним душем. Він старанно намилював свої мультяшні геніталії; їх практично не було видно за мультяшними бульбашками. Під картинкою стояло: «ПАМ’ЯТАЙ! У ТВОЇХ НАЙКРАЩИХ ІНТЕРЕСАХ — ЩОДНЯ ПРИЙМАТИ ДУШ!»
Під плакатом була жовто-чорна емблема з трьома трикутниками, розвернутими донизу.