Флеґґ весело розсміявся, мов дитина.

— Та й Бог її теж, гадаю. Усе буде як слід, а Ренді Флеґґ стане татусем.

Він знову торкнувся її щоки. Вона застогнала, як поранений звір.

Ллойд облизав пересохлі губи.

— Ну то я піду, якщо можна.

— Добре, Ллойде, добре, — темний чоловік не дивився навколо: він захоплено споглядав обличчя Надін. — Усе йде чудово. Просто чудово.

Ллойд вискочив якомога швидше, майже вибіг. У ліфті його так накрило, що він мусив натиснути «стоп», щоб перечекати істерику. Він плакав і сміявся майже п’ять хвилин. Коли ця буря минула, йому трохи полегшало.

«Він не розвалюється на шматки, — сказав він собі. — Є кілька проблем, але він усе контролює. Гру, мабуть, буде скінчено до першого жовтня, а до п’ятнадцятого — так точно. Усе піде як слід, саме так, як він каже. Ну, мало не вбив мене — то й нехай… Хай навіть у нього ще химерніший вигляд, ніж завжди…»

——

Ллойд прийняв дзвінок від Стена Бейлі з Індіан-Спрінгс через п’ятнадцять хвилин. Стен ледь не бився в істериці від люті на Сміттєбака й страху перед темним чоловіком.

Карл Гок і Білл Джеймісон відлетіли зі Спрінгс о 18:02 на розшуки на схід від Веґаса. Один із пілотів-учнів, Кліфф Бенсон, полетів із Карлом як спостерігач.

О 18:12 обидва гелікоптери вибухнули в повітрі. Незважаючи на шок, Стен відправив п’ятьох людей в ангар номер 9, де стояли два інші легенькі вертольотики й три великі «г’юї». На всіх п’яти виявилася вибухівка, і запалювальні міни були приєднані до простих кухонних таймерів. Міни були не зовсім такі самі, як ті, що Сміттєбак почіпляв до машин із пальним, але дуже подібні. Сумніватися не випадало.

— То був Чувак-Сміттєбак, — закінчив Стен. — Він сказився. Богові одному відомо, куди він ще вибухівки начіпляв.

— Перевірте все, — сказав Ллойд. Серце в нього від страху калатало швидко і дрібно. У його тілі закипав адреналін, а очі немов готові були вискочити з орбіт. — Геть усе перевірте! Хай усі до єдиного обшукають кожен куток цієї йобаної бази. Чуєш, Стене?

— Та чого вже возитися?

— Як «чого возитися»?! — заволав Ллойд. — Тобі, довбойобові, картинку намалювати, що скаже головний, якщо вся база…

— Усі пілоти загинули, — тихо промовив Стен. — Ти що, не розумієш, Ллойде? Навіть Кліфф — та й він не заїбись як гарно вмів. У нас є шестеро людей, яких і близько самих у політ випускати рано, — і жодного вчителя. Нащо нам тепер літаки, Ллойде?!

І він кинув слухавку, залишивши ошелешеного Ллойда, який нарешті осягнув, що сталося.

——

Том Каллен прокинувся невдовзі після пів на десяту вечора. Тіло в нього затерпло, хотілося пити. Він попив із фляжки, виповз із-під похилих скель і поглянув у темне небо. Над головою плив місяць, таємничий і безмежно спокійний. Настав час рушати далі. Тільки треба обережно, Боже мій, так.

Бо тепер за ним погоня.

Йому снився сон. Із ним розмовляв Нік — і це було дивно, бо Нік не вмів говорити. Він був ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «глухонімий». Він усе мав писати, а Том майже не вмів читати. Але сон — штука чудна, уві сні що завгодно буває, і от у Томовому Нік розмовляв.

Нік сказав:

— Вони зараз усе про тебе знають, Томе, але ти тут не винен. Ти все правильно зробив. Просто не пощастило. Так що тепер треба йти обережно. Ти маєш зійти з дороги, Томе, але йти далі на схід.

Том розумів про схід, але не розумів, як не заблукати в пустелі. Він же може почати ходити великими колами.

— Ти все будеш знати, — сказав Нік. — Передусім ти маєш шукати Перст Божий…

Тепер Том почепив фляжку назад на пояс і поправив рюкзак. Він пішов назад до шосе й лишив велосипед на старому місці. Піднявся на насип і поглянув в обидва боки. Він швидко пройшовся середньою смугою і, ще раз обережно роззирнувшись, перебіг ту смугу I-15, яка була спрямована на захід.

Вони зараз усе про тебе знають, Томе.

Він зачепився ногою за трос огорожі і скотився з насипу майже до самого низу. Він трохи так полежав, як упав, серце його калатало. Чути було тільки легкий вітер, який завивав понад розтрісканим ґрунтом пустелі.

Він підвівся і став вдивлятися в обрії. Зір у Тома був гострий, а пустельне повітря — чисте і прозоре. Невдовзі він побачив його на тлі неба — наче знак оклику. Перст Божий. І коли він дивися на схід, кам’яний моноліт був приблизно в шістдесяти градусах ліворуч. Він подумав, що за годину чи дві міг би дійти до того каменя. Але повітря було прозоре і збільшувало все, як лінза, — і було здатне обманути й більш досвідчених мандрівників, ніж Том Каллен: він почав хвилюватися, що камінь весь час, здається, залишався на тій самій відстані від нього. Минула північ, минула друга година ночі. Великий зоряний циферблат неба обертався. Том почав питати себе, чи не є ота скеля, подібна до пальця, що вказує шлях, міражем. Він потер очі, але скеля не зникла. За його спиною шосе занурилося в темряву.

Коли він знову поглянув на Палець, він трохи наблизився, і о четвертій ранку, коли внутрішній голос почав шепотіти йому, що пора вже знайти куточок, де сховатися на день, уже не було жодного сумніву, що Том наблизився до свого орієнтиру. Але цієї ночі він до нього не дійшов.

А коли дійде (якщо протягом дня вони його не спіймають)? Що тоді?

То не має значення.

Нік йому скаже. Старий друг Нік.

Том не міг дочекатися, коли ж дійде до Боулдера і побачить його, Боже, так.

Він знайшов доволі затишне місце в тіні великого скелястого гребеня і заснув майже одразу. Тої ночі він пройшов приблизно тридцять миль на північний схід і вже був близько Мормонських гір.

Надвечір до нього підповзла велика гримуча змія, щоб сховатися в тіні. Згорнулася клубком біля Тома, трохи поспала, а потім поповзла геть.

——

Флеґґ того вечора стояв на краю тераси на даху, дивився на схід. Сонце сяде через чотири години, і тоді дебіл піде далі.

Сильний, рівний пустельний вітер відкидав його темне волосся з гарячого лоба. Місто так несподівано закінчувалось — і починалася пустеля. Кілька рекламних щитів — а далі порожнеча і все. Стільки пустелі, стільки сховків. Люди й раніше йшли в цю пустелю — і відтоді ніхто їх не бачив.

— Але не зараз, — прошепотів він. — Я його візьму. Візьму.

Він не міг пояснити, чому так важливо спіймати дебіла; раціональний бік проблеми весь час кудись вислизав. Він дедалі більше відчував просто бажання діяти, рухатися, робити. Руйнувати.

Учора ввечері, коли Ллойд розповів йому про вибухи вертольотів і смерть пілотів, він усіма силами стримав напад шаленої люті. Першим його імпульсом було негайно зібрати броньовану колону: танки, вогневози, бронемашини і все інше. Вони б могли досягти Боулдера за п’ять днів. Усе це кодло можна було б рознести за півтора тижні.

Атож.

Але якщо в горах уже випав перший сніг, то його вермахту настане кінець. А вже 14 вересня і на погоду покладатися не випадає. Хай йому грець — ну чому так швидко стало запізно?

Він же найсильніший чоловік на землі, хіба ні? Може, є ще один такий у Росії, Китаї чи Ірані, але то було питанням десять років тому. Тепер головне в тому, що його сили вичерпуються, він це знав і відчував. Він мав силу — і більше той дебіл нічого б не міг про нього розповісти… якщо він не загубиться в пустелі, не замерзне на смерть у горах. Він може розповісти їм тільки те, що люди Флеґґа живуть у постійному страху перед Ходаком і виконають кожен його наказ. Він може розповісти їм лише те, що їх деморалізує ще сильніше. То звідки ж оце постійне відчуття, яке гризе його, звідки переконаність, що Каллена треба спіймати і знищити, доки він не залишить Західний край?

«Бо я цього хочу, і я отримаю те, чого хочу — цієї причини досить!».

І ще Чувак-Сміттєбак. Він гадав, що може повністю усунути Сміттєбака. Гадав, що Чувака-Сміттєбака можна викинути геть, як непридатне знаряддя. Але він спромігся на таке, чого не змогла б зробити вся Вільна зона разом узята. Він сунув палицю в колесо злагодженої машини завоювання в руках темного чоловіка.