— Господь мій пастир, — поволі промовив Том, — тому в недостатку не буду. На пасовиськах зелених оселяє мене. Мою голову Він намастив олією. Він мені кунг-фу дає від моїх ворогів. Амінь[168].

Тепер уже досить стемніло, і він рушив уперед. О пів на дванадцяту ночі він дійшов до Перста Божого і там сів підкріпитися. Там було високо, і, озирнувшись, Том побачив рухомі вогники. То на дорозі, подумав він. Мене шукають.

Том знову поглянув на північний схід. Удалині, ледь помітний у темряві (місяць, тепер уже ледь щербатий, починав сідати), виднів величезний заокруглений гранітний купол. Далі треба йти до нього.

— У Тома ніжки болять, — прошепотів він, але трохи й усміхнувся. Адже все могло бути набагато гірше, самим болем у ногах він міг і не відбутися. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «ніжки болять».

Він пішов далі, і нічні створіння розбігалися перед ним, і коли він ліг спочити на світанку, то пройшов майже сорок миль. Кордон штатів Невада і Юта вже був недалеко від нього на сході.

О восьмій годині того ранку він міцно спав, підклавши під голову куртку. Очі в Тома швидко заворушилися під повіками.

Прийшов Нік, і Том говорив із ним.

На сонному чолі Тома пролягла зморшка. Він сказав Нікові, як він чекає, коли ж вони знову побачаться.

Але з якоїсь незрозумілої причини Нік відвернувся від нього.

Розділ 68

О, як же повторюється історія: Чувак-Сміттєбак уже колись смажився живцем на цій чортовій сковороді, але цього разу вже не було надії, що фонтани Сіболи освіжать його.

«На це я заслужив — і не більше».

Його шкіра обгоріла, облізла, знов обгоріла і врешті стала не засмагла, а наче обвуглена. Він являв собою живе свідчення того, що людина рано чи пізно набуває того вигляду, якому відповідає. Сміттєбак тепер мав такий вигляд, наче хтось полив його гасом і підніс сірника. Блакить очей вилиняла від постійного пустельного жару, і дивитися в них було наче зазирати в химерні, позавимірні діри в просторі. Він був вбраний химерно, на взірець темного чоловіка: червона сорочка в клітинку з розстібнутим коміром, линялі джинси й пустельні чоботи, які вже і подряпались, і пом’ялись, і потріскались. А свій амулет із червоною плямою він викинув. Він не заслужив його носити. Він виявився нікчемним. І, як це трапляється з негідними чортами, його вигнали.

Сміттєбак застиг під палючим сонцем і провів по своєму лобу худою і тремкою рукою. Він був призначений для цього місця — усе життя готувався. Пройшов крізь палючі коридори пекла, щоб дістатися сюди. Пережив шерифа, який убив його батька, пережив Терр-От, пережив Карлі Єйтса. Наприкінці свого химерного і самотнього життя він знайшов друзів. Ллойда. Кена. Вітні Горґана.

І, Боже ж ти мій, Боже, як же він облажався! Він заслужив піти звідси, як бомжара, на цю чортову сковороду. Чи існує за це якась покута? Мабуть, темний чоловік знає… Сміттєбак — ні.

Він ледве міг згадати тепер, що сталося — може, тому, що його змучений розум не хотів це пам’ятати. Він понад тиждень блукав пустелею перед своїм катастрофічним поверненням до Індіан-Спрінгс. Скорпіон ужалив його в середній палець лівої руки (фак-палець, як давно померлий Карлі Єйтс сказав би в давно померлому Повтенвіллі з незмінною вульгарністю більярдної), і ця рука розпухла, наче гумова рукавиця, налита водою. Неймовірний жар наповнював його голову. Але він уперто йшов уперед.

Урешті він повернувся в Індіан-Спрінгс, і далі почуваючись плодом якоїсь чужої уяви. Були якісь добродушні розмови, коли люди роздивлялися його знахідки: запалювальні міни, контактні міни — просто дрібнички. Сміттєбакові вперше ставало краще після скорпіонячого укусу.

І тут без жодних попереджень час повернувся назад — і він опинився в Повтенвіллі. Хтось сказав: «Хто з вогнем грається, той у ліжку пісяється, Сміттєбаче», — і він підняв очі, сподіваючись побачити Біллі Джеймісона, але то був не Білл, то був Річі Ґраудмор з Повтенвілля, він посміхався і колупався в зубах сірником, його пальці чорні від мастила, бо він прийшов до більярдної з заправки «Тексако» на розі зіграти в перерві у «дев’ятку». І хтось іще сказав: «Ти краще замовкни, Річі. Сміттєбак повернувся», — і спочатку здавалося, що то Стів Тобін, але то був не Стів. То був Карлі Єйтс у своїй старій, потертій мотоциклетній куртці з капюшоном. Із жахом він побачив, що вони всі тут — мерці постали до життя. Річі Ґраудмор, Карлі, Норм Моррісетт, Гетч Каннінгем — той, який почав лисіти у вісімнадцять років, за що всі прозивали його Гетч Куннілінгус.

І вони всі шкірилися до нього. І все пішло густо й швидко, крізь лихоманку років. «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?» «Гей, Сміття, а ХЕРА собі ще не підсмажив?» «Гей, Чуваче-Сміттєбаче, я чув, ти бензин для запальничок нюхаєш, це правда?»

Потім — Карлі Єйтс: «Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?»

Він спробував на них закричати, але вийшов якийсь шепіт: «Годі питати мене про стару Семпл із чеком!» — і він побіг.

Решта відбувалася як уві сні. Дістав запалювальні міни, наліпив їх на машини в автопарку. Його руки робили все самі, у голові все пішло суцільним вихором. Люди бачили, як він ходив між автопарком і своєю машиною з великими шинами-балонами, дехто навіть махав йому, але ніхто не підійшов і не спитав, що він робить. Адже на ньому був талісман Флеґґа.

Бачок робив свою роботу і думав про Терр-От.

У Терр-От його змушували тримати в зубах гумову штуку, коли били електрошоком, і санітари часто були схожі на шерифа, який убив його батька, іноді — на Карлі Єйтса, іноді — на Гетча Куннілінгуса. І він завжди істерично клявся подумки, що цього разу не обмочиться. Але ніколи не міг цієї клятви дотримати.

Коли на всі машини все було приєднано, він пішов до найближчого ангара і причепив вибухівку до вертольотів. Він хотів, щоб міни сповільненої дії спрацювали як слід, і пішов на кухню й приніс звідти з десяток дешевеньких пластикових таймерів. Він виставив час на п’ятнадцять хвилин чи півгодини, і коли вони стануть на нуль — то бринькне, і стане ясно, що настав час виймати пиріг із пічки. Тільки тепер, подумав Сміттєбак, воно не бринькне, а бахне. Це йому сподобалося. Це добре. Якщо Карлі Єйтс чи Річ Ґраудмор спробують підняти ці гелікоптери в повітря, то на них чекає великий, товстий сюрприз. Він просто приєднав кухонні таймери до системи запалювання машин.

Коли це було скінчено, до нього на мить повернувся глузд. З’явився вибір. Він питально дивився на гелікоптери, розставлені в лункому ангарі, потім на свої руки. Вони пахли, як рулон пістонів. Але тут же не Повтенвілль. Там не було гелікоптерів — у Повтенвіллі. І сонце в Індіані не світило так дико і ясно, як тут. Він — у Неваді. Карлі та його друзяки з більярдної мертві. Загинули від супергрипу.

Сміттєбак роззирнувся, з сумнівом поглянув на творіння своїх рук. Що це він робив — влаштовував саботаж у машинах темного чоловіка? Це ж безглуздя, божевілля. Він це виправить, і швидко.

Але ж — які гарні вибухи…

Які чудові вогні…

Палаюче реактивне паливо, яке струмує навсібіч. Гелікоптери, що вибухають у повітрі… Така краса.

І він раптом відкинув усе своє нове життя. Побіг до свого всюдихода, ховаючи усмішку на почорнілому від сонця обличчі. Він сів і від’їхав… але недалеко. Він чекав — і врешті машина з паливом виїхала з гаража автопарку й покотила бетоном, немов велетенський жук кольору хакі. А коли вона вибухнула, кидаючи жирний вогонь на всі боки, Сміттєбак упустив бінокль і завив до неба, трусячи кулаками в невимовній радості. Тільки радість довго не тривала. На зміну їй прийшов жах і глибока, тяжка печаль.

Він поїхав на північний захід, у пустелю, розганяючи всюдихід до майже самогубчої швидкості. Як давно це було? Він не знав. Коли б йому хтось сказав, що нині 16 вересня, він би лише кивнув байдуже, нічого не розуміючи.