Символ радіації.

Чувак-Сміттєбак засміявся, як дитина, і заплескав у долоні в повній тиші.

Розділ 69

Вітні Горґан виявив Ллойда в його кімнаті: той лежав на великому круглому ліжку, яке зовсім нещодавно ділив із Дейною Юрґенс. На його голих грудях стояла велика склянка джину з тоніком. Він похмуро дивився на себе в дзеркало на стелі.

— Заходь, — не надто чітко сказав він, коли побачив Вітні. — Бог’ради, не стій — у ногах правди нема. І стукати не тре’, нехай… От лажа…

— Ти п’яний, Ллойде? — обережно спитав Вітні.

— Ні. Ще ні. Але скоро буду!

— Він тут?

— Хто? Безстрашний вождь? — Ллойд сів. — Та десь тут. Опівнічний блукалець наш…

Він зареготав і знову ліг.

Вітні тихо сказав:

— Ти б обережніше. Ти ж знаєш, що не дуже безпечно так вимахуватися, коли він…

— На хуй.

— Пам’ятаєш, що з Геком Дроґаном сталося? І зі Стреллертоном.

Ллойд кивнув.

— Правду ка’ш. Стіни мають вуха. Їбучі стіни мають вуха. Чув таку приказку?

— Так — раз чи двічі. Тут це дуже правдива приказка, Ллойде.

— А то, — Ллойд раптом сів і кинув склянку через усю кімнату. Вона розбилася. — А це за підмітайла, правильно, Вітні?

— З тобою все нормально, Ллойде?

— Цілком. Хочеш джину з тоніком?

Вітні якусь мить вагався.

— Та ні, я його без лайму не люблю.

— Гей, Боже мій, не відмовляйся з такої простої причини! Є в мене лайм. У пляшечці! — Ллойд пішов до бару і показав Вітні пластикову баночку соку «РіаЛайм». — На вигляд — точнісінько як ліве яйце Веселого зеленого велетня[171]. Правда, кумедія?

— А на смак воно на лайм схоже?

— Звісно, — буркнув Ллойд. — А на що, по-твоєму, воно буде схоже — на сухий сніданок, бля? То що скажеш? Будь мужиком, випий зі мною.

— Ну… гаразд.

— То вип’ємо біля віконечка, на краєвид подивимося.

— Ні, — різко і хрипко сказав Вітні. Ллойд застиг, не дійшовши до бару, раптово зблід. Він подивився на Вітні, і на мить їхні очі зустрілися.

— А, ну добре, — погодився Ллойд. — Вибач, друзяко. Зі смаком проблеми.

— Та все нормально.

Але все не було нормально, й обидва це знали. Жінка, яку Флеґґ назвав своєю нареченою, учора викинулася з хмарочоса. Ллойд пам’ятав слова Козирного Туза, що Дейна не зможе стрибнути з балкону, бо вікна не відчиняються. Але коло пентхаусу є тераса. Певне, проектувальники не очікували, що той, хто селитиметься на такій висоті — здебільшого то були араби, — буде кидатися з даху. Багато ж вони знали!

Він намішав Вітні джину з тоніком, і вони якийсь час сиділи й пили мовчки. Надворі сонце сідало, розсипаючи червоне проміння. Урешті Вітні ледь чутно промовив:

— Ти як думаєш, вона це сама?

Ллойд знизав плечима.

— А яка різниця? Мабуть — я думаю, вона сама стрибнула. А ти б не стрибнув, коли б за нього заміж вийшов? Готовий ще по одній?

Вітні подивився на свою склянку і не без здивування побачив, що готовий. Дав її Ллойдові, і той пішов до бару. Ллойд джину не шкодував, і у Вітні вже приємно шуміло в голові.

Знову вони якийсь час пили мовчки, дивилися на захід сонця.

— Що чути про того Каллена? — урешті спитав Вітні.

— Нічого. Фігня якась і все. Я ні хріна не чув, Баррі ні хріна не чув. На всіх трасах — і сороковій, і тридцятій, і другій, і сімдесят четвертій, і на I-15 — ні хріна. І на дрібніших теж. Усюди сторожу поставили — і ні хріна. Він десь у пустелі, і якщо він ітиме поночі і знає, куди йде, то проскочить. Та і яка різниця узагалі? Що він їм розкаже?

— Не знаю.

— От і я не знаю. Про мене, так хай би йшов собі.

Вітні почувався незатишно. Ллойд був небезпечно близький до того, щоб знову почати критику начальства. Вітні ставав п’яніший і радів із того. Може, скоро він набереться духу сказати те, з чим прийшов.

— Я тобі зараз щось скажу, — мовив Ллойд, нахилившись до Вітні. — Він уже видихається. Ти чув таке, бля? У восьмому інінгу[172] він видихається, а в передбаннику жоден хуй йому на заміну не готується…

— Ллойде, я…

— Ще по одній?

— Та мабуть.

Ллойд знову налив. Він дав склянку Вітні, і коли той надпив, його пересмикнуло: там був практично нерозбавлений джин.

— Видихається… — повернувся Ллойд до того, чим закінчив. — Спочатку Дейна, потім Каллен оцей. Та і його власна жінка — бере та й стрибає. Ти думаєш, те, як вона наїбнулася з пентхаусу, входило в його плани?

— Не слід про таке говорити!

— І Чувак-Сміттєбак. От поглянь, скільки він сам-один накоїв. Із такими друзями й ворогів не треба, правда? От що мені цікаво знати…

— Ллойде…

Ллойд хитав головою.

— Я цього всього не розумію! Усе так добре йшло — акурат до тієї ночі, коли він прийшов і сказав, що бабуся у Вільній зоні померла. Сказав, що зникла остання перешкода на нашому шляху. А тут як понеслося!

— Ллойде, серйозно, нам не слід говорити…

— От я зараз просто не знаю. Ми можемо наземним походом узяти їх, мабуть, навесні. А до того — ну ні фіга не можемо. Але ж до весни Бог їх знає, що вони там заготують, розумієш? Ми збиралися завдати їм удару до того, як вони нам якийсь веселий сюрприз придумають, а тепер ніяк не можемо. Плюс — Боже, спаси нас і помилуй — тепер нам ще за Бачка треба думати. Він же там у пустелі лазить, і я просто переконаний…

— Ллойде! — тихо, здушено промовив Вітні. — Послухай!

Ллойд стурбовано схилився до нього.

— Що? Що таке, старий?

— Я навіть не знав, чи стане мені духу тебе спитати, — сказав Вітні. Він мимоволі стискав свою склянку. — Ми з Тузом, Ронні Сайксом і Дженні Енґстрьом… Ми тікати будемо. Хочеш із нами? Боже, я мабуть, зовсім глузд розгубив, що тобі таке кажу… ти ж такий близький до нього.

— Тікати? А куди вирушаєте?

— Мабуть, до Південної Америки. У Бразилію. Мабуть, того буде досить, — він замовк, борючись із собою, тоді продовжив. — Багато хто йде. Ну, може, не так уже багато, але дехто йде, і з кожним днем більше. Вони не вважають, що Флеґґ зможе перешкодити. Хтось іде на північ, до Канади. Але мені там холодно, ну його на хрін. Але мені точно треба рвати кігті. Я б і на схід пішов, та боюся, що вони мене спіймають. А коли б я знав, що прорвуся…

Вітні різко зупинився й жалісно подивився на Ллойда. То було обличчя людини, якій здається, що все зайшло занадто далеко.

— Твоя правда, — сказав Ллойд тихо, — я на тебе не настукаю, старий.

— Просто… просто тут зараз усе погано, — нещасним голосом сказав Вітні.

— Коли збираєтеся? — спитав Ллойд.

Вітні підозріливо примружився.

— А, нехай, забудь, що я питав, — сказав Ллойд. — Ще по одній?

— Ще ні, — відказав Вітні, дивлячись у свою склянку.

— А я собі наллю, — Ллойд пішов до бару. Спиною до Вітні він промовив: — Мені не можна…

— Га?

— Не можна! — різко відповів Ллойд і розвернувся до Вітні. — Я йому зобов’язаний. Багато чим. Він мене з такого витяг у Фініксі… і відтоді я з ним. Здається, навіть довше. Іноді здається, що я завжди був з ним.

— А то.

— І тут іще одне. Щось він мені поробив — чи розуму додав, чи що. Не знаю, що це, але я вже не той, що був, Вітні. Зовсім не той. До… до нього… я був просто шісткою. А тепер я тут у нього питання рішаю, і роблю це як слід. Мені здається, я краще думаю. Так, він додав мені розуму. — Ллойд підняв камінь із червоною плямою з грудей, кинув на нього короткий погляд, відпустив. Витер руку об штани, наче торкнувся чогось брудного. — Розумію, що я і зараз не Ейнштейн. Усе маю записувати, що робити, бо забуду. А коли він стоїть за мною, я можу віддавати накази, і здебільшого все вдається. Перед тим я тільки виконував накази і попадав. Я змінився… і змінив мене він. Так, здається, що все тривало довше, ніж насправді… Коли ми прибули до Веґаса, тут було лише шістнадцять людей. Серед них — Ронні, Дженні і бідолаха Гек Дроґан. Вони чекали його. Коли ми прийшли в місто, Дженні Енґстрьом стала на свої гарненькі коліна і цілувала його чоботи. Певне, вона тобі в ліжку про це ніколи не казала, — він хитро всміхнувся до Вітні. — Тепер вона хоче тікати. Ну, я її не винувачу, і тебе теж. Але не вийде, що це зіпсує хорошу справу, нє?