Око темного чоловіка рухалося на схід.

Тепер траса під ним уже була I-70. Міста видніли темними купами, покинуті, в них тепер мешкали самі щури, коти й олені, які в міру зникнення людських запахів почали виходити з лісів. Містечка з назвами на кшталт Фрімонт, Ґрін-Рівер, Сеґо, Томпсон, Гарлі-Доум. Ось іще покинуте мале місто. Ґранд-Джанкшен, штат Колорадо. Потім…

На схід від Ґранд-Джанкшена видніла іскорка багаття.

Око колами спустилося додолу.

Вогонь догоряв. Навколо спало четверо.

Значить, це правда.

Око холодно оцінило їх. Так, ідуть. Із якихось причин, за якими він не міг устежити, вони дійсно йдуть. Надін сказала правду.

Почулося тихе гарчання — і Око глянуло в інший бік. Біля дальшого краю багаття лежав собака, опустивши голову, прикривши хвостом геніталії. Його очі горіли злим бурштиновим вогнем. Гарчання не змовкало: немовби рвалася нескінченна тканина. Око подивилося на нього, а пес без страху подивився на Око. Він підняв губу, оголивши гострі зуби.

Один із силуетів сів.

— Коджаку, — пробурмотів він. — Бога ради, замовкни, будь ласка!

Коджак гарчав далі, шерсть на його хребті настовбурчилася.

Чоловік, який прокинувся, — то був Ґлен Бейтман — роззирнувся з раптовою непевністю.

— Хто там, хлопче? — прошепотів він собаці. — Тут є хтось?

Коджак гарчав далі.

— Стю! — Ґлен поторсав за плече когось поруч. Той щось пробурмотів і знову затих у спальному мішку.

Темний чоловік, який тепер був темним Оком, побачив достатньо. Він вихором полетів угору, помітивши, як собака задер голову йому вслід. Тихе гарчання перетворилося на гавкіт — спочатку голосний, потім тихіший, віддаленіший; урешті воно зовсім стихло.

Тиша, летюча темрява.

Через невідомий йому час він завис над пустелею і подивився на себе згори. Поступово знизився над тілом, а потім пірнув у нього. На мить у нього химерно закрутилася голова від змішування двох сутностей в одну. Потім Око зникло і лишилися тільки його очі, що дивились на холодні мерехтливі зірки.

Вони йдуть сюди, так.

Флеґґ посміхнувся. Чи це стара їм сказала йти? Чи вони б її послухалися, якби вона на смертному ложі наказала їм учинити самогубство на новий лад? «Імовірно, так» — подумав він.

Він забув настільки просту річ, що аж соромно: у них теж проблеми, їм теж страшно… і в результаті вони зробили колосальну помилку.

Чи ймовірно, що їх вигнали?

Він із приємністю замислився над цим, але врешті не зміг повірити.

Вони йдуть із власної волі. Йдуть, одягнувшись у праведність, як групка місіонерів до канібальського селища.

О, як це мило!

Настане кінець сумнівам. Кінець страху. Усе це скінчиться, коли він побачить їхні голови на палях перед фонтаном «MGM Ґранд-готелю». Він прижене всіх, хто є у Веґасі, й проведе колоною повз них, щоб кожен побачив. Сфотографує, надрукує листівок, розішле до Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, Спокана, Портленда.

П’ять голів. Собачу голову він теж почепить на палю.

— Хороший собачка, — сказав Флеґґ і засміявся вперше після того, як Надін довела його до того, що він кинув її з даху. — Хороший собачка, — знову вишкірився він.

Тієї ночі він спав, а зранку віддав наказ потроїти охорону на кордоні Юти і Невади. Тепер уже треба шукати не одного чоловіка, який іде на схід, а чотирьох із собакою, що йдуть на захід. І їх треба взяти живими. Живими за будь-яку ціну.

О так.

Розділ 72

— Знаєте, — сказав Ґлен Бейтман, дивлячись у бік Ґранд-Джанкшена в перших променях ранкового сонця, — я в армії чув слово «відстій», не дуже чітко уявляючи, що воно таке. А отепер, здається, я бачу…

Він подивився на свій сніданок, який складався зі штучних сосисок «Морнінг Стар Фармз»[175], і скривився.

— Ні, це ще не відстій, — із гідністю відказав Ральф. — От скуштував би ти, що нам в армії давали…

Вони сиділи навколо багаття, яке Ларрі заново розпалив годину тому. Усі були вдягнені в теплі куртки й рукавиці і пили по другому стаканчику кави. Температура становила приблизно тридцять п’ять за Фаренгейтом[176], і небо було хмарне й похмуре. Коджак дрімав, підсунувшись до вогню якомога ближче, але так, щоб не обпалити шерсть.

— Усе, я черв’ячка заморив, — сказав Ґлен, підводячись. — Віддайте мені ваших страждальців, ваших голодних[177]… Ні, я передумав: просто віддайте мені ваше сміття. Піду закопаю.

Стю дав йому паперову тарілку й стаканчик.

— Ходіння творить чудеса, еге ж, лисику? Ти, певне, в такій хорошій формі, як зараз, востаннє був років у двадцять.

— Ага, сімдесят років тому, — засміявся Ларрі.

— Стю, я ніколи в такій формі не був, — похмуро сказав Ґлен, невесело підбираючи сміття в пакет, який хотів закопати. — І ніколи не хотів бути в такій формі. Але я не заперечую. Після п’ятдесяти років переконаного ангостицизму, здається, мені на роду написано піти за Богом чорної бабусі в пащу смерті. Якщо така моя доля, то так тому й бути. І край. Але туди я краще пішки піду, ніж їхатиму. Пішки довше, то й проживу довше… на якихось кілька днів. Перепрошую, джентльмени, я піду, влаштую цим покидькам гідний похорон.

Вони дивилися, як він іде до краю табору з маленькою саперною лопаткою.

Оця, як висловлювався Ґлен, «піша екскурсія штатом Колорадо й деякими західними пунктами» найважче давалася саме Ґленові. Він був найстаршим, на дванадцять років старшим за Ральфа Брентнера. Але якимсь чином зміг значно полегшити похід для інших. Він весь час іронічно, але по-доброму жартував і справляв враження людини, яка перебуває в мирі з собою. Лише той факт, що Ґленові вдавалося йти день за днем, уже всіх решту заспокоював, коли не надихав. Чоловікові було вже п’ятдесят сім, і Стю бачив, як у ці холодні ранки він із гримасою розминав пальці.

— Дуже болить? — спитав його вчора ввечері Стю, десь за годину після виходу.

— Аспірин допомагає. Це, знаєш, артрит, але ще не такий поганий, як буде років через п’ять-сім, та й, правду кажучи, Східний Техасе, я так далеко наперед і не зазираю.

— Ти правда вважаєш, що він нас візьме?

І тут Ґлен Бейтман сказав цікаву річ.

— Не буду боятися злого.

І на тому розмова скінчилася.

Тепер вони чули, як він риє мерзлу землю і лається.

— Чи ж не молодець, правда? — сказав Ральф.

Ларрі кивнув.

— Ще й який.

— А я завжди думав, що преподи коледжу — слабаки, але цей точно ні. Знаєте, що він сказав, коли я спитав його: «А чого ми цю фігню просто не викинемо десь біля дороги, та й усе?» Він сказав: «Не треба заново таке лайно починати». Сказав, що ми й так багато старих видів лайна заново почали робити.

Коджак підвівся і побіг дивитися, що робить Ґлен. До них долинув голос Ґлена.

— А, ось ти де, засранцю мій лінивий. А я вже думав, куди ти подівся. І тебе теж закопати?

Ларрі всміхнувся і подивився на лічильник пройденої відстані. Він дістав цю річ у спортивній крамниці «Ґолден». Налаштовуєш пристрій на свій розмір кроку і чіпляєш на пояс, як теслярську лінійку. Щовечора він записував пройдену відстань на пожмаканому й складеному в багато разів аркуші.

— Можна твою шпаргалку подивитися? — спитав Стю.

— Звичайно, — Ларрі дав йому папірець.

Зверху на аркуші Ларрі друкованими літерами написав: «Боулдер — Веґас: 771 миля»[178]. Нижче:

Дата Відстань (милі) Разом (милі)

6 вересня 28.1 28.1

7 вересня 27.0 55.1

8 вересня 26.5 81.6

9 вересня 28.2 109.8

10 вересня 27.9 137.7

11 вересня 29.1 166.8

12 вересня 28.8 195.6

13 вересня 29.5 225.1

14 вересня 32.0 257.1

15 вересня 32.6 289.7

16 вересня 35.5 325.2

17 вересня 37.2 362.4

Стю взяв папірець зі свого гаманця і повіднімав у стовпчик.