«Але ж ти хочеш дивитися, — подумав він люто. — Дивитися хочеш, чи я вже на відстані пострілу від тебе, падло збочене».

Ґлен, трохи скривившись, підвівся.

— Піду я спати, Східний Техасе. І не проси мене залишитися. Вечірка дуже нудна.

— Як твій артрит?

Ґлен усміхнувся і сказав:

— Не так уже й погано, — але до свого мішка він пішов накульгуючи.

Стю подумав, що треба викурити ще одну — тільки от якщо палити по дві-три на день, то його запаси скінчаться до кінця тижня — і все одно закурив.

Вечір був не такий уже холодний, але при всьому тому не було сумнівів, що принаймні в горах літо вже скінчилося. Від цього Стю стало сумно, бо в нього було сильне передчуття, що наступного літа він уже не побачить. Коли починалося це літо, він був нерегулярним працівником на калькуляторному заводі. Жив у маленькому містечку Арнетт, мав багато вільного часу і тоді тусувався на заправці Білла Гепскомба «Тексако», слухаючи, як усі решта чешуть язиками про економіку, уряд, важкі часи. Стю гадав, що жоден із тих балакунів ще по-справжньому важких часів не бачив. Докурив і викинув недопалок у багаття.

— Тримайся там, Френні, мала-хороша, — сказав він і заліз у спальний мішок. І уві сні він думав про Щось, яке наблизилося до їхнього табору, яке недобрим оком стежило за ними. Можливо, то вовк зі свідомістю людини. Чи ворона. Чи тхір, який плазує на животі чагарниками. А може, взагалі якась безтілесна сутність, пильне Око.

«Не буду боятися злого, — бурмотів він уві сні. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого. Не буду».

Нарешті страшне видиво відступило, і він міцно заснув.

Наступного ранку вони знову рушили рано, прилад Ларрі, клацаючи, лічив милі, а дорога ліниво звивалася ліворуч і праворуч, Західним схилом наближаючись до Юти. Минув полудень, і невдовзі Колорадо залишився позаду. Того вечора вони стали табором на захід від Гарлі-Доума в штаті Юта. Уперше на них зловісно тиснула глибока тиша. Ральф Брентнер тієї ночі заснув, думаючи: «От ми й на заході. На його половині поля».

І тієї ночі Ральфові снився вовк із одним-єдиним червоним оком, який вийшов із пустища й стежив за ними. «Пішов геть! — сказав йому Ральф. — Іди звідси, ми тебе не боїмося!»

——

О другій годині дня 21 вересня вони пройшли Сеґо. Наступне велике місто, судячи з кишенькової мапи Стю, було Ґрін-Рівер. Потім довго-довго міста не зустрічатимуться. Тоді, як сказав Ральф, вони, напевне, виявлять, чи йдуть під Богом.

— Власне, — сказав Ларрі Ґленові, — мене не так турбує їжа, як вода. Майже кожен, хто їхав у машині, брав щось пожувати — якесь печиво на зразок «Орео», фруктові батончики тощо.

Ґлен усміхнувся.

— Може, Бог дощем благословить.

Ларрі поглянув на безхмарне небо і скривився.

— Іноді мені думається, що в кінці вона зовсім не в собі була.

— Можливо, — поблажливо відказав Ґлен. — Якщо почитати теологів, то виявиться, що Бог часто говорить вустами безумців чи тих, хто помирає. Мені навіть видається — ось тут виявляється, що я таємний єзуїт, — що на це є переконливі психологічні підстави. Ненормальна чи помираюча людина — її психіка надзвичайно змінюється. Здорова людина може відфільтрувати Боже послання, видозмінити його силою своєї особистості. Іншими словами, зі здорової людини фіговий пророк виходить.

— Шляхи Господні… — промовив Ларрі. — Я знаю. Ми дивимося крізь темне скло. Мені воно взагалі зовсім темне. Чого ми йдемо отак, коли могли б доїхати за тиждень, — я цього не розумію. Але якщо ми взагалі ненормальну річ робимо, то її й треба робити по-ненормальному.

— Те, що ми робимо, має чимало історичних прецедентів, — промовив Ґлен. — І я для цього походу бачу деякі цілком тверезі психологічні й соціологічні причини. Не знаю, чи є ще й божественні, але ці мені вже видаються розумними.

— Наприклад? — підійшли послухати Стю з Ральфом.

— У кількох племен американських індіанців невід’ємною частиною чоловічої ініціації було «побачити видіння». Коли ти стаєш чоловіком, то маєш без зброї піти в глушину. Там ти маєш когось убити і скласти дві пісні — про Великого Духа і про свою силу як мисливця, вершника, воїна й самця — ну й оце видіння. Їсти не можна. Очікувалося, що ти забалдієш — і розумово, і фізично — і дочекаєшся отого видіння. Урешті воно прийде, — він гигикнув. — Голод — потужний галюциноген.

— Ти вважаєш, що матінка послала нас сюди по видіння? — спитав Ральф.

— Можливо, щоб ми набралися сили й святості завдяки цьому очищенню, — відповів Ґлен. — Відкидання речей — то процес символічний, знаєте. Як талісман. Коли ви відмовляєтеся від речей, ви разом з ними й залишаєте тих інших, кого з цими речами символічно пов’язуєте. Починаєте очищуватися. Скидаєте баласт.

Ларрі поволі похитав головою.

— Щось не розумію.

— Ну от візьміть розумну людину до епідемії. Якщо зламати їй телевізор, що вона робитиме ввечері?

— Почитає, — сказав Ральф.

— До друзів сходить, — сказав Стю.

— Музику послухає, — усміхнувся Ларрі.

— Звичайно, — відказав Ґлен. — А ще — сумуватиме за телевізором. Без телевізора в її житті утвориться діра. Десь у глибині її голови буде й далі прокручуватись: «О дев’ятій пивця дістану, подивлювся матч «Ред Сокс» по телеку». А коли зайде в кімнату й побачить там цей порожній ящик, то відчує дике розчарування. Частина звичного життя втратилася, правда?

— Ага, — сказав Ральф. — У нас телек кожні два тижні ламався, і доки з ремонту його не забирали, я не міг нормально почуватись.

— Якщо людина багато дивилася телевізор, діра велика, якщо трохи — то мала. Але чогось без нього бракуватиме. А тепер забрати в людини книжки, друзів, стереосистему. І забрати все те, що людина зможе дорогою підбирати. Це очищення, і воно зменшує еґо. Ваші «я», панове, перетворюються на чисту шибку. Чи, краще сказати, на порожні чарки.

— Але навіщо? — спитав Ральф. — Для чого ця мутота?

Ґлен промовив:

— Якщо ви читали Біблію, то знаєте, що в пророків просто традиція така була — час від часу йти в пустелю: старозаповітні психоделічні експедиції. На це, як правило, виділялося сорок днів і сорок ночей, то гебрейський вираз, який насправді значить: «скільки саме, не знаю, але доволі довго». Це вам нікого не нагадує?

— Звичайно, матінку, — сказав Ральф.

— А тепер подумайте про себе як про акумулятор. Ми ж акумулятори. Мозок працює від хімічно утворюваного електричного струму. Так само м’язи працюють від маленьких розрядів, теж хімічних: ацетилхолін дозволяє розряду йти, коли вам треба поворухнутись, а коли треба зупинитися, виробляється інша речовина — холінестераза. Холінестераза руйнує ацетилхолін, від чого ваші нерви знову погано проводять струм. І це теж добре. Інакше, почавши чухати ніс, ви б не могли зупинитися. Одне слово, сенс такий: усе, що ви думаєте, усе, що ви робите, працює від тієї самої батареї. Як різні прибамбаси в машині.

Усі уважно слухали.

— Дивитися телевізор, читати, розмовляти з друзями, ситно їсти… це все виснажує батарею. Нормальне життя — принаймні в тому вигляді, в якому воно було в західній цивілізації, — це все одно як водити машину з автоматичними вікнами, автоматичним гальмом, автоматичними сидіннями і всілякими ще штучками. Але що більше примочок, то швидше розряджається батарея. Правда?

— Правда, — відповів Ральф. — Навіть великий акумулятор «делко» не перезарядиться, якщо його поставити в «кадилак».

— Ну от, ми зараз саме позбулися аксесуарів. Ми заряджаємося.

Ральф схвильовано доповнив:

— Але якщо занадто довго заряджати акумулятор, він вибухне.

— Так, — погодився Ґлен. — Отак і в нас. У Біблії розповідається про Ісаю, Йова і ще багато кого, але не сказано, скільки пророків повернулися з пустелі з такими видіннями, які їм пропалили дірку в голові. Гадаю, такі були. Але я маю здорову повагу до людського розуму й психіки, попри випадкові атавістичні явища на зразок деяких тут східних техасців…