«Я помилився…»

То була огидна думка, і він не дав своєму розуму дійти до її кінця. Він викинув склянку з низького парапету даху і побачив, як вона зблискує далі й далі від нього, падає. Раптова лиха думка потішила його, весела дитяча думка: «Хай би вона влучила комусь по голові!»

Далеко внизу склянка впала на стоянку і розбилася… так далеко, що темному чоловікові не було чути.

Більше бомб в Індіан-Спрінгс не знайшли. Усю базу перевернули догори дном. Очевидно, Сміттєбак замінував перші-ліпші речі, які трапилися під руку: вертольоти в ангарі номер 9, машини в автопарку поряд.

Флеґґ повторив свій наказ: Сміттєбака знищити на місці. Думка, що Сміттєбак ходить зараз державною територією, де може зберігатися бозна-що, тепер його помітно нервувала.

Нервувала.

Так. Його дивовижна впевненість і далі випаровувалася. Коли ж це почалося? Він не міг точно сказати. Знав тільки, що все почало розвалюватися. Ллойд теж це помітив. Він це побачив у його погляді. Мабуть, непогано було б, коли б із Ллойдом стався нещасний випадок до кінця зими. У нього аж надто багато близьких друзяк з охорони палацу, таких як Вітні Горґан і Кен Демотт. Навіть той Берлсон, який пробакланився йому про червоний список. Він ліниво подумав, чи не здерти з Пола Берлсона шкуру живцем за таке.

«Але якби Ллойд знав про червоний список, то цього б…»

— Зупинись, — пробурмотів він. — Та… зупинись… же!

Але ця думка не йшла так просто від нього. Чому він не назвав Ллойдові список вищого ешелону Вільної зони? Невідомо. Забув. Здається, тоді на це була цілком розумна причина, але що більше він намагався за неї вхопитися, то більше вона тікала від нього, вислизала крізь пальці. Чи це просто дурноверха обережність — не класти забагато яєць в один кошик — відчуття, що одній людині не можна довіряти забагато таємниць одночасно, навіть такій тупій і вірній, як Ллойд Генрейд?

Сум’яття на мить відобразилося на його обличчі. Він що, весь час приймав такі дурні рішення?

Та й наскільки вірний йому той Ллойд? Оцей вираз його очей…

Раптово він вирішив усе покинути й політати. Від цього йому завжди ставало краще. Він почувався сильнішим, спокійнішим, це прочищало голову. Він поглянув у пустельне небо.

(Я є, я є, я є, я…)

Збиті підбори відірвалися від тераси, зависли в повітрі, потім піднялися ще на дюйм. На два. Спокій сповнив його, і раптово Флеґґ відчув, що може знайти відповіді. Усе прояснювалося. Спочатку йому треба…

— Вони йдуть до тебе, знаєш…

Він різко впав від цього тихого, неухильного голосу. Гострий шок пройняв його від п’ят, пройшов спиною до самого рота, і він клацнув зубами. Крутнувся на місці, як кіт. Але його квітуча посмішка зів’яла, коли він уздрів Надін. Жінка була в білій нічній сорочці, і навколо її тіла вітер ворушив довгі ярди напівпрозорої тканини. Волосся, біле, як і сорочка, коливалося навколо обличчя. Вона була немов бліда безумна сивіла, і Флеґґ мимоволі злякався. Надін зробила обережний крок до нього. Вона була боса.

— Вони йдуть. Стю Редман, Ґлен Бейтман, Ральф Брентнер і Ларрі Андервуд. Вони йдуть — і вони вб’ють тебе, як тхора, який краде курей.

— Вони в Боулдері, — відказав він, — сидять під ліжком і моляться на мертву негритоску.

— Ні, — байдуже вимовила вона. — Зараз вони майже в Юті. Скоро будуть тут. І вони викоренять тебе, як заразу.

— Замовкни. Іди вниз.

— Я піду вниз, — промовила Надін й зробила крок у його бік, і тепер посміхалася вона — і та посмішка сповнила його жахом. Шалена червінь зникла з його щік, і химерна, гаряча життєва сила, здається, теж. На мить він відчув себе старим і слабким.

— Я вниз піду… а ти — впадеш.

— Пішла геть.

— Ми будемо внизу, — наспівно промовила вона, посміхаючись… і це було жахливо. — Униз, у-уни-и-из…

— Вони в Боулдері!

— Вони майже тут!

— Та йди ж ти вниз!

— Усе, що ти тут зробив, розпадається, а то ж як? Період напіврозпаду зла завжди порівняно короткий. Люди перешіптуються про тебе. Кажуть, що ти випустив Тома Каллена, він утік від тебе — простачок, дурник, але йому стало розуму перехитрувати Рендалла Флеґґа, — вона говорила швидше й швидше, тепер крізь зловтішну посмішку. — Кажуть, що твій головний спеціаліст зі зброї сказився, а ти не знав, що сталося. Вони бояться, що те, що він зараз притягне з пустелі, окошиться на них, а не на людях зі сходу. І вони тікають. Ти це знав?

— Брешеш. — Прошепотів він. Його обличчя стало бліде, як пергамент, очі вирячилися. — Та вони не наважаться. А як наважаться, я знатиму.

Її очі порожньо спрямувалися на схід.

— Я їх бачу, — прошепотіла вона. — Вони тікають зі своїх постів глупої ночі, і твоє Око не бачить їх. Полишають свої пости й, ховаючись, тікають. Робоча бригада виходить з міста в складі двадцятьох людей, а повертаються вісімнадцять. Прикордонники дезертирують. Їм страшно, що ваги сили похитнулися. Вони покидають тебе, а ті, хто лишився, і пальцем не поворухнуть, коли люди зі сходу прийдуть покінчити з тобою назавжди…

Він зірвався. Усередині в ньому щось обірвалося.

— БРЕШЕШ! — закричав він на неї. Його руки з усього маху впали їй на плечі, зламали обидві ключиці, як олівці. Він підхопив її тіло високо в линяле пустельне небо, крутнувся на підборах — і кинув її, вгору і геть від себе, як ту склянку. І Флеґґ побачив велику усмішку полегшення на її обличчі, раптову ясність у її очах, і все осягнув. Вона його довела до цього, якось розуміючи, що тільки він може дати їй волю…

І вона носить його дитину.

Він перехилився через низький парапет, ледь не падаючи, намагаючись повернути навспак те, чого не повернеш. Її сорочка лопотіла. Він схопився за тонку матерію, але вона обірвалась, і в його руці лишився тільки клаптик, настільки прозорий, його він бачив крізь пальці — як від сну після пробудження.

І вона полетіла від нього, ногами вниз, сорочка підіймалася до її шиї, обрамлюючи її лице. Вона не кричала.

Вона летіла вниз тихо, як бракована ракета.

Коли він почув важкий звук її падіння, який не надавався до опису, — Флеґґ закинув голову до неба і завив.

Це не має значення, це вже не має значення.

Він і досі тримає все в руці.

Він перехилився через парапет і дивився, як унизу збігаються люди, наче залізні крихти до магніта. Або черва до м’ясних обрізків.

Вони здавалися такими дрібними, а він був так високо над ними.

«Політаю, — подумав він, — відновлю спокій».

Але минув довгий-довгий час, доки його підбори відірвалися від тераси, і змогли вони піднятися хіба що на чверть дюйма над бетоном. Вище він не міг.

——

Том прокинувся о восьмій вечора, але для того, щоб іти, світла ще було забагато. Він чекав. Уві сні до нього знову приходив Нік, і вони розмовляли. Як же й гарно розмовляти з Ніком.

Том лежав під великою скелею і дивися, як небо темніє. Загорялися зірки.

Він подумав про чипси «Прінґлз» і пошкодував, що не має їх із собою. От повернеться він у Зону — якщо повернеться, — то набере їх собі скільки схоче. Від пуза наїсться чипсів. І купатиметься в любові друзів. Ось за чим він так скучив у Лас-Веґасі, розважив він — за простою любов’ю. Вони тут люди непогані, тільки любові в них малувато. Бо занадто зайняті тим, що бояться. Любов погано росте там, де є лише страх, — так само рослини погано ростуть там, де темно.

Тільки гриби, поганки всякі в темряві ростуть великі й товсті — навіть він це знає, Боже, так.

«Я люблю Ніка, Френні, Діка Елліса і Люсі, — прошепотів Том. Така в нього молитва. — Люблю Ларрі Андервуда і Ґлена Бейтмана теж люблю. Люблю Стена і Рону. Люблю Ральфа. Люблю Стю. Люблю…»

Просто чудасія, як легко йому згадувалися всі ці імена. А в Зоні ж він, як пощастить, насилу згадував, як звати Стю, коли той заходив у гості. Його думки повернулися до іграшок. До гаража, машинок, паровозиків. Він годинами грався ними. Але питав себе, чи захочеться йому так ними гратися, коли він повернеться з цього… якщо повернеться. Усе буде по-іншому. То сумно, але, мабуть, і на краще.