Утім, я водночас відчував, що дійшов до такого собі роздоріжжя, коли варіанти вибору вичерпалися. До того ж я вже бував у жахливих обставинах, подолати які допомагало саме письмо, даючи нагоду хоч ненадовго забутися. Може, воно й зараз допоможе. Думка, що все так і вийде, видавалась абсурдною, зважаючи на рівень болю та фізичну недієздатність, але з глибини свідомості чувся голос, терплячий та невблаганний, який промовляв до мене словами пісні гурту «Chambers Brothers»: «Time Has Come Today» — сьогодні час настав. Я міг би не коритися цьому голосу, але було б дуже важко йому не вірити.
Вирішальним став голос Таббі, як часто траплялось у поворотні моменти мого життя. Хочу вважати, що мій голос теж інколи відіграє для неї таку ж роль, бо одна з важливих функцій у шлюбі, по-моєму, це поміч у прийнятті рішень, коли твоя половина не знає, що саме їй робити далі.
Моя дружина завжди перша, хто каже, що я забагато працюю, що час збавити темп, відійди нарешті від того клятого «Павербука»[289], Стіве, хоч ненадовго, відпочинь. Коли я сказав того липневого ранку, що час мені повертатися до роботи, я чекав почути від неї лекцію. Натомість вона запитала, де хочу облаштувати робоче місце. Я сказав, що не знаю, ще навіть не думав про це.
А от вона про це подумала і сказала: «Можна поставити стіл у дальньому коридорі біля комори. Там багато розеток: вистачить і на Мак, і на маленький принтер, і на вентилятор». Без вентилятора було точно не обійтися — видалося страшенно спекотне літо, а в день, коли я вирішив повернутися до роботи, надворі було +35. У дальньому коридорі було не набагато прохолодніше.
Наступні кілька годин Таббі робила необхідну перестановку і того ж дня о шістнадцятій повезла мене через кухню по нововстановленому пандусу для інвалідних візків у дальній коридор. Там вона облаштувала мені дивовижне гніздечко: пліч-о-пліч під’єднані ноутбук і принтер, настільна лампа, рукопис (на ньому акуратно лежать зроблені минулого місяця нотатки), ручки, довідкові матеріали. У кутку столу стоїть рамочка з фотографією молодшого сина, яку вона зробила того ж літа.
— Нормально? — запитала вона.
— Розкішно, — сказав я і обійняв її.
Усе дійсно було розкішно. Як і вона сама.
Табіта, у дівоцтві Спрюс, родом з Олдтауна, штат Мен, знає, коли я забагато працюю, але також вона знає, що часом саме робота мене рятує. Вона влаштувала мене перед столом, поцілувала у скроню, відтак пішла, даючи розібратися, чи є мені що ще сказати. Як виявилося, є, трішки, але без її інтуїтивного розуміння, що час таки настав, не знаю, чи хтось би з нас про це довідався.
Перший сеанс письма тривав годину сорок хвилин — мій найтриваліший період сидіння прямо, відколи мене збив фургон Сміта. Після завершення з мене лився піт і ледве вистачало сил сидіти у візку. Біль у стегні був просто апокаліптичний. А перші п’ятсот слів були унікальні своєю страхітністю — наче до них я ніколи нічого в житті не писав. Усі мої старі прийоми повтікали від мене. Я крокував від одного слова до наступного, наче старезний дід, який намагається перейти струмок, намацуючи шлях по зиґзаґу мокрих камінців. Того першого дня не було натхнення, а тільки вперта рішучість і сподівання, що все піде на краще, якщо не зупинятимуся.
Таббі принесла мені пепсі — холодної, солодкої і смачної, — і, п’ючи, я роззирнувся та засміявся попри біль. Я написав «Керрі» і «Долю Салема» в пральній кімнаті орендованого трейлера. Дальній коридор нашого бангорського будинку був достатньо схожий на неї, аби майже виникло відчуття, що коло замкнулося.
Того дня не відбулося чудесного прориву, не рахуючи звичайного дива, яке стається щоразу, коли хтось пробує що-небудь створити. Єдине, що я знаю, — це те, що поступово слова стали приходити трохи швидше. Стегно все ще боліло, спина все ще боліла, і нога боліла теж, але стало здаватися, що всі ці болі трохи віддалилися. Я почав долати їх. Не прийшло відчуття піднесення, не прийшов кайф — того дня не прийшов, — але прийшло відчуття досягнення, яке було майже настільки ж приємним. Я розпочав, а це вже щось. Найстрашніша мить — перед самим початком.
Далі може ставати тільки краще.
І для мене все справді стає дедалі краще. Після того першого душного дня в дальньому коридорі мені зробили ще дві операції на нозі, я переніс серйозну інфекцію і зараз досі приймаю близько ста пігулок на день, але апарат зовнішньої фіксації зняли, а я продовжую писати. У якісь дні пишеться важко й сумно. В інші — а їх стає дедалі більше, бо нога загоюється, а мозок налаштовується на старий лад — я відчуваю те піднесення, коли вдало добираєш і вишиковуєш потрібні слова. Наче злітаєш у літаку: ти на землі, на землі, на землі… а тоді злетів і мчиш на магічній повітряній подушці — ти князь усього, що бачиш. Це дарує мені щастя, бо саме для цієї роботи я й створений. Мені досі не вистачає сил — за день вдається зробити трохи менш ніж половину того, що міг раніше, — але вистачило якраз, щоб закінчити цю книгу, і я за це вдячний. Не письмо врятувало мені життя, а майстерність лікаря Девіда Брауна та любовна турбота дружини, але воно продовжує виконувати свою функцію: робити моє життя світлішим і приємнішим.
Суть письма не в грошах, славі, жінках чи друзях. Вона зводиться до збагачення життів людей, які читатимуть ваші твори, і збагачення вашого власного життя. Письмо мотивує, живить, стимулює та ощасливлює. Частина — можливо, завелика — цієї книги присвячена тому, як я навчився писати. Але здебільшого в ній ідеться про те, як робити це краще. А ще — і в цьому її найбільша цінність — вона слугує дозволом: писати можна, писати треба, а якщо стане відваги почати, писати вийде. Письмо — це магія, жива вода, як і всяке інше мистецтво. Вода безплатна. Тож пийте.
Пийте і напувайтеся.
Згадуючи в цій книжці про свою короткочасну кар’єру спортивного журналіста в лісбонській газеті «Weekly enterprise» (більше того, я був усім спортивним відділом в одній особі, містечковим Говардом Коселлом[290]), я навів приклад того, як відбувається процес редагування. Той приклад був вимушено коротким і стосувався нехудожнього письма. Наведений нижче уривок — із художнього твору. Абсолютно сирий, із розряду того, що я роблю за зачиненими дверима, — роздягнена оповідка, на якій лише шкарпетки та сімейні труси. Раджу вам уважно цей уривок прочитати, перш ніж переходити до відредагованої версії.
Далі — відредагована версія цього самого початкового уривка. Тепер оповідка вдягається, причісується і, можливо, додає крапельку одеколону. Коли ці зміни буде внесено в мій документ, я буду готовий відчинити двері та зустрічати світ.
Причини більшості змін зрозумілі самі собою. Я впевнений: якщо туди-сюди погортаєте обидві версії, то зрозумієте їх майже всі та, сподіваюся, побачите, наскільки сирою є перша чернетка твору навіть у так званого «професійного письменника», коли уважно придивитися.
Більшість змін — скорочення, покликані прискорити оповідь. Я скорочував із думкою про Странка: «Уникайте непотрібних слів», — а також аби відповідати поданій вище формулі: 2-га чернетка = 1-ша чернетка — 10 %.
Я виокремив кілька змін для короткого пояснення: