Я питаю, чи можна мені цигарку. Він сміється і каже: в жодному разі. Я питаю, чи помру. Він каже, що ні, не помру, але мені треба в лікарню, і то швидко. У яку я хочу: Норвей — Саус-Періс чи ту, що в Бриджтоні? Я кажу, що хочу в лікарню Нозерн-Камберленд у Бриджтоні, бо моя наймолодша дитина, яку я щойно відвіз в аеропорт, з’явилася там на світ двадцять два роки тому. Я ще раз питаю Філлбрауна, чи помру, і він ще раз каже, що ні. Він питає, чи можу я поворушити пальцями правої ноги. Я ворушу і згадую старий віршик, який часом розказувала мама: «Це поросятко пішло на базар, це поросятко лишилося вдома»[284]. Мені слід було лишитися вдома, думаю я, сьогоднішня прогулянка виявилася дуже поганою ідеєю. Потім я згадую, що іноді, коли людину паралізує, їй здається, що вона рухається, але насправді це не так.

— Мої пальці поворушилися? — питаю я Пола Філлбрауна.

Він каже, що поворушилися.

— Клянетеся Богом? — питаю я.

Здається, він клянеться. Я знову починаю непритомніти. Філлбраун запитує мене дуже повільно та голосно, нагнувшись до мого обличчя, чи моя дружина в тому великому будинку на озері. Я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, де взагалі мої рідні, але можу дати йому номери телефонів і великого будинку, і котеджу на дальшому боці озера, де часом зупиняється моя дочка. Та я б йому і свій номер соціального страхування сказав, якби він попросив. Я пам’ятаю всі свої номери. На відміну від решти інформації.

З’являються інші люди. Десь тріщить поліцейськими перемовинами радіо. Мене кладуть на ноші. Болить, я кричу. Мене піднімають у машину швидкої допомоги, поліцейські перемовини стають ближчими. Двері зачиняються, і хтось спереду каже: «Треба сильніше ними стукнути». І ми рушаємо.

Пол Філлбраун сидить поруч зі мною. У нього в руках кусачки. Він каже, що зараз перекусить каблучку з безіменного пальця правої руки — обручку, яку Таббі подарувала мені у 83-му, через дванадцять років по тому, як ми взяли шлюб. Я намагаюся сказати Філлбрауну, що ношу її на правій руці, бо справжня обручка досі на безіменному пальці лівої[285] — я купив оригінальний комплект із двох обручок за 15,95 у ювелірному «Day’s» у Бангорі. Інакше кажучи, та перша обручка коштувала якихось вісім баксів, але, здається, зробила свою справу.

Замість слів виходить нерозбірлива каша, Пол Філлбраун, певно, нічого не розуміє, але продовжує кивати й усміхатися, перекушуючи другу, коштовнішу обручку на моїй набряклій правій руці. Десь через два місяці я подзвоню Філлбрауну, щоб подякувати. На той час я вже розумітиму, що він, імовірно, врятував мені життя, правильно надавши медичну допомогу на місці та доправивши в лікарню на швидкості близько 170 км/год по залатаних і ямкуватих закутніх дорогах.

Філлбраун запевняє, що радий був допомогти, і припускає, що хтось мене, певно, береже. «Я вже двадцять років цим займаюся, — каже він мені по телефону, — і побачивши, як ви лежите в канаві, — та ще й з такими серйозними травмами від удару — не думав, що ви доїдете до лікарні. Вам неабияк поталанило, що ви продовжуєте жити».

Травми від удару настільки серйозні, що лікарі з Нозерн-Камберленд вирішують, що не зможуть мене там лікувати. Хтось викликає вертоліт служби «LifeFlight»[286], який везе мене в Головний менський медичний центр у Льюїстоні. На цьому етапі приїздять моя дружина, старший син і донька. Дітям дозволяють побачитися зі мною ненадовго, а дружині можна лишитися довше. Лікарі запевнили її, що я пом’ятий, але житиму. Нижня половина мого тіла вкрита. Дружині не дозволяють дивитися на те, як мої стегна цікавим чином змістилися вправо. Натомість дозволили змити кров з мого обличчя і повибирати друзки скла з волосся.

На голові в мене глибоке розсічення — наслідок зіткнення з лобовим склом Браяна Сміта. Точка удару припала менш ніж за п’ять сантиметрів від сталевої рами з боку водія. Якби я вдарився об неї, то, скоріше за все, загинув би чи впав у перманентну кому, став би овочем з ногами. Якби я наскочив на каміння, яке стриміло з землі за узбіччям 5-го шосе, то теж, найімовірніше, загинув би чи лишився паралітиком. Не наскочив. Мене перекинуло через фургон, я пролетів чотири метри та приземлився зовсім поряд із тим камінням.

— Вас, мабуть, в останню секунду крутнуло трошечки вліво, — пізніше розказує мені лікар Девід Браун. — Якби не це, ми б із вами зараз не розмовляли.

Вертоліт «LifeFlight» сідає на паркінгу лікарні Нозерн-Камберленд, і мене везуть до нього на каталці. Небо дуже яскраве, дуже блакитне. Звук вертолітних лопатей дуже гучний. Хтось кричить мені у вухо: «Ви коли-небудь літали на вертольоті, Стівене?» У мовця веселий голос, він за мене радіє. Я намагаюся сказати: так, я літав на вертольоті, навіть двічі, — але не можу. Різко стає якось важко дихати.

Мене вантажать на вертоліт. Я бачу сліпучий клин блакитного неба, коли ми злітаємо, на ньому ані хмаринки. Краса. Знову голоси по радіо. Складається враження, що сьогодні в мене день голосів. Тим часом стає ще важче дихати. Я комусь жестикулюю, принаймні намагаюся, в моє поле зору потрапляє перевернуте обличчя.

— Я ніби тону, — шепочу.

Хтось щось перевіряє, хтось іще каже: «У нього легеня спала».

Тріщить папір, ніби щось розгортають, відтак хтось говорить мені у вухо, гучно, перекрикуючи шум лопатей: «Стівене, ми введемо вам в груди трубку. Буде трохи боляче, трохи пектиме. Тримайтеся».

З мого досвіду (відколи я був малюком із вушною інфекцією), якщо медик каже, що трохи пектиме, значить, вам зроблять дуже боляче. Цього разу все не настільки погано, як я очікував. Можливо, тому що я начинений знеболювальним, можливо, тому що я от-от знову знепритомнію. Мене ніби гупають з правого боку в самому верху грудей гострим коротким предметом. Після цього в грудях виникає тривожний свист, ніби я дав течу. Власне кажучи, так воно, мабуть, і є. За мить тихе, рівне, нормальне дихання, яке я слухав усе своє життя (майже ніколи сам того не помічаючи, слава Богу), замінює неприємний звук «сьорб-сьорб-сьорб». Повітря, яке я втягую, дуже холодне, але принаймні це повітря, повітря, і я продовжую ним дихати. Я не хочу помирати. Я люблю своїх дружину та дітей, свої пообідні прогулянки біля озера. А ще я люблю писати. У мене вдома на столі лежить наполовину завершена книжка про письменство. Я не хочу помирати, і, отак лежачи у вертольоті та дивлячись на яскраво-блакитне літнє небо, я усвідомлюю, що насправді лежу в смерті на порозі. Доволі скоро хтось перетягне мене або на той, або на другий бік, і від мене загалом нічого не залежить. Усе, що я можу, це лежати, дивитися на небо і слухати своє тонке, текуче дихання: сьорб-сьорб-сьорб.

За десять хвилин ми сідаємо на бетонний вертолітний майданчик у ГММЦ. У мене таке враження, наче він на дні бетонного колодязя. Блакитного неба не видно, а звук вертолітних лопатей стає підсиленим і лунким, наче ляскання велетенських долонь.

Я все ще роблю великі текучі вдихи, мене піднімають з вертольота. Хтось буцає ноші, і я скрикую. «Вибачте, вибачте, Стівене, все нормально», — каже хтось (коли ти сильно травмований, усі звертаються до тебе на ім’я, усі тобі друзі).

— Передайте Таббі, що я дуже її кохаю, — кажу я, коли мене спершу перекладають, а потім везуть, дуже швидко, якоюсь спадистою бетонною доріжкою.

Мені раптом дуже хочеться плакати.

— Можете самі це їй сказати, — каже хтось.

Ми проходимо крізь двері. У приміщенні кондиціоноване повітря, а над головою пропливають лампи. З колонок лунають виклики. Я виловлюю з важкого клубка думок усвідомлення, що ще годину тому прогулювався і планував назбирати ягід на полі біля озера Кезар. Я збирав би недовго, тому що треба бути вдома не пізніше ніж о п’ятій тридцять, бо ми всі збираємося йти в кіно. «Генеральська донька» з Джоном Траволтою. Траволта знявся в екранізації «Керрі», мого першого роману. Він зіграв негідника. Це було так давно.