Изменить стиль страницы

Я знайшов у кутку в гаражі шлакоцементний блок і зумів його підняти. Я повільно ніс його через увесь гараж, ступаючи по гладенькій цементній підлозі; однак у моїй уяві все було трохи не так: на мені було трико з малюнком, як на шкурі хижого звіра (мабуть, леопарда), і я перетинав арену зі шлакоблоком у руках. Велелюдний натовп мовчав. Сліпучий біло-блакитний прожектор відстежував мій визначний поступ. На допитливих обличчях читалося: вони ніколи не бачили такого неймовірно сильного хлопчика. «Йому всього два роки!» — пробурмотів хтось, не вірячи власним очам.

Я не знав, що в нижній половині шлакоблоку оси зробили собі гніздечко. Одна з них, певно, розсерджена, що їх кудись пересувають, вилетіла та вжалила мене у вухо. Біль мене засліпив, немов отруйний запал. Це був найстрашніший біль за все моє коротке життя, але він утримав першість лише на кілька секунд. Упустивши шлакоблок собі на босу ногу, на всі п’ять пальців, я забув про осу. Не пам’ятаю, чи мене повезли до лікаря, тітка Етелін теж (а дядько Орен, якому, звичайно, належав Лихий Шлакоблок, уже майже двадцять років як помер), але вона пам’ятає укус, причавлені пальці та мою реакцію. «Ну ти, Стівене, й кричав! — казала вона. — Ти був того дня в неабиякому голосі».

2

Десь через рік ми з мамою та братом вже жили в місті Вест-Де-Пер, штат Вісконсин. Не знаю чому. У Вісконсині мешкала ще одна мамина сестра, Кел Веймер (королева краси Жіночого допоміжного корпусу Армії США[7] під час Другої світової війни), зі своїм товариським чоловіком, який полюбляв пиво. Імовірно, мама переїхала, щоб бути ближче до них. Якщо це так, то я не пригадую, щоб ми бачилися з Веймерами. Хоч би з кимось із них. Мама працювала, але що саме вона робила, я теж не пам’ятаю. Хочеться сказати, що вона працювала в пекарні, але, здається, це було пізніше, коли ми переїхали в штат Коннектикут, аби жити ближче до маминої сестри Лоїс та її чоловіка (Фред не любив пива, та й товариства теж. Він носив стрижку бокс, виховував дітей і гордо їздив на кабріолеті з піднятим верхом — хтозна-чому).

У вісконсинський період через нас пройшла ціла валка нянь. Не знаю, чому вони йшли від нас: чи то зі мною та Девідом було важко впоратися, чи то вони знаходили роботу, де платили краще, а чи то мамині вимоги виявлялися вищими, ніж няньки готові були потягти, але знаю точно — нянь було багато. Єдину, кого я хоч трохи запам’ятав, звали чи то Ю´ла, чи то Б’юла. Це була дівчина-підліток, велика, як хата, і страшенна реготуха. Юла-Б’юла мала прекрасне почуття гумору — я це розумів навіть у чотири роки, — але воно було небезпечне: у кожному вибуху веселощів за плесканням рук, стрясанням сідниць і закиданням голови міг чаїтись удар грому. Дивлячись відео з прихованих камер, на яких справжні няні зненацька спалахують і б’ють дітей, я завжди згадую час, проведений з Юлою-Б’юлою.

Чи була вона така ж жорстока до Девіда, як до мене? Не знаю. Його немає на жодній з моїх картинок. Крім того, він менше ризикував потрапити у шквал урагану «Юла-Б’юла»: у свої шість років він уже ходив у перший клас, тому більшу частину дня був далі ніж на відстані гарматного пострілу.

Юла-Б’юла розмовляла по телефону, сміялася з кимось і підманювала мене до себе. Вона мене обнімала, лоскотала, доводила до сміху, а тоді, не припиняючи сміятись, давала такого ляпаса, що збивав мене з ніг. Відтак лоскотала босими ногами, доки ми обоє не починали сміятися знову.

Юлі-Б’юлі часто здувало живіт, її бздо було гучне та смердюче. Іноді, в стані метеоризму, вона кидала мене на диван, сідала сракою у вовняній спідниці мені на обличчя й давала газу. «Бдищ!» — викрикувала вона на піку веселощів. Мене ніби огортав феєрверк болотного газу. Я пригадую темряву, відчуття задушення, а ще пам’ятаю сміх. Бо хоча, з одного боку, було страшно, з другого — було також і доволі смішно. Можна сказати, що Юла-Б’юла певним чином підготувала мене до літературної критики. Після того як дев’яностокілограмова нянька пердить тобі в лице з криком «Бдищ!», стає важко боятися «The Village Voice»[8].

Не знаю, що сталося з іншими нянями, але Юлу-Б’юлу звільнили. Через яєшню. Одного ранку Юла-Б’юла засмажила мені на сніданок яйце. Я з’їв і попросив ще. Юла-Б’юла засмажила мені друге яйце, після чого запитала, чи хочу я ще. В її очах читалося: «Ти не подужаєш іще одного яйця, Стіві». Тож я попросив іще. І ще одне. І так далі. Здається, я зупинився після семи: мені чітко запам’яталося число сім. Можливо, в нас закінчилися яйця. Можливо, я здався. А можливо, Юла-Б’юла злякалася. Не знаю, але, мабуть, добре, що гра завершилася на семи яйцях. Сім — це чимало для чотирирічної дитини.

Спочатку мені було нормально, але потім я обстругав усю підлогу. Юла-Б’юла засміялася, відтак дала ляпаса, а тоді посадила мене в стінний гардероб та замкнула дверцята. Бдищ. Якби вона замкнула мене в туалеті, то, може, й зберегла би посаду, але не так склалося. Сам я був не проти сидіти в гардеробі. Було темно, але пахло маминими парфумами «Coty» й унизу дверей була заспокійлива смуга світла.

Я поповз углиб гардероба, черкаючи спиною мамині плащі та сукні. Я почав відригувати, довго й голосно, відрижки пекли вогнем. Не пам’ятаю, чи мене тоді нудило, але, мабуть, так, бо, відкривши рота, щоб пустити чергову відрижку, я знову почав стругати. Обригав усе мамине взуття. На цьому скінчилася Юла-Б’юлина служба. Коли мама того дня прийшла з роботи, нянька міцно спала на дивані, у замкненому стінному гардеробі не менш міцно спав малий Стіві, а в його волоссі досихала напівперетравлена яєчня.

3

Наше перебування у Вест-Де-Пер не було ні довгим, ні благополучним. Нас виселили з квартири на третьому поверсі, коли сусідка помітила, як мій шестирічний брат повзає по даху, і викликала поліцію. Не знаю, де була мама, коли це сталося. Також не знаю, де була в цей момент тогочасна няня. Знаю лише, що я був у туалеті, стояв босоніж на батареї та спостерігав за братом, гадаючи, впаде він із даху чи благополучно повернеться в туалет. Він повернувся. Зараз йому 55 і він живе у Нью-Гемпширі.

4

Коли мені було п’ять чи шість років, я запитав у мами, чи бачила вона, як хто-небудь помирає. Так, сказала вона, бачила, як помирає одна людина, і чула, як помирає інша. Я запитав: як можна таке почути? А вона сказала, що це була дівчинка, яка втопилася біля півострова Праутс-Нек[9] у 20-х роках. Вона запливла за розривну течію, не змогла повернутись і почала гукати на допомогу. Кілька людей намагалися до неї дістатися, але того дня розривна течія супроводжувалася лютим підводним плином, тому їм довелося повернутися. Врешті-решт, туристам і місцевим — серед них і моя мама, яка була тоді підлітком, — лишалося тільки стояти й чекати на рятувальний човен, який так і не з’явився, а дівчинка кричала, доки мала сили, відтак, знеможена, пішла під воду. Мама сказала, що її тіло викинуло на берег у Нью-Гемпширі. Я запитав, скільки їй було років. Мама сказала, що чотирнадцять. Потім почитала мені комікс і вклала спати. Якогось іншого разу вона розповіла мені про того, кого бачила, — моряка, який стрибнув на дорогу з даху готелю «Ґреймор» у Портленді, штат Мен.

— Його розплескало, — сказала мама якнайбуденнішим тоном. Після паузи додала: — З нього витекло щось зелене. Я назавжди це запам’ятала.

Не ти одна, мамо.

5

Майже всі дев’ять місяців свого першого класу я провів у ліжку. Проблеми почалися з кору, абсолютно звичайного його випадку, але потім мій стан повсякчас гіршав через спалах за спалахом того, що я помилково називав «смугастим горлом»[10]. Я лежав у ліжку, пив холодну воду й уявляв, що в мене на горлі червоні та білі смужки[11] (це було, мабуть, не надто далеко від правди).

вернуться

7

Women’s Army Auxiliary Corps (WAAC) — рід військ Армії США, до якого входили тільки жінки; проіснував з 1942 по 1978 рік.

вернуться

8

Тижнева газета про новини та культуру, знана подачею ґрунтовно висвітлених новин та культурно-мистецьких подій, фокусується переважно на мистецькій спільноті Нью-Йорка. Виходить із 1955 року.

вернуться

9

Prouts Neck — півострів у містечку Скарборо на південному сході штату Мен.

вернуться

10

Замість strep throat («стрептококове горло», тобто стрептококовий фарингіт) маленькому Стіву чулося stripe throat («смугасте горло»).

вернуться

11

Колір традиційних американських карамельок.