У якийсь момент інфекція дісталася вух, і мамі довелося викликати таксі (сама вона не вміла водити) і везти мене до лікаря, надто поважного, щоб самому їздити на виклики, — до вушного спеціаліста (я чомусь вирішив, що такий лікар називається «отіологом»[12]). Мені було байдуже, знається він на вухах чи на дірках у дупі, — у мене була температура 40, і щоразу, як я ковтав, боки мого обличчя від болю аж світилися, як музичний автомат.

Лікар позазирав мені у вуха, основну увагу приділив (здається) лівому. Потім сказав лягти на стіл для обстеження. «Стіві, підніми на хвилинку», — сказала медсестра і підклала мені під голову великий шмат гігроскопічної матерії (може, це був підгузок), так що, коли я опустився, моя щока лягла на неї. Я мав би здогадатися, що в державі данській завелась гнилизна. Хоча хто знає, може, й здогадався.

Почувся різкий запах спирту. Дзенькіт відкриваного стерилізатора. Я побачив у руці лікаря голку, довгу, як лінійка з мого пенала, і напружився. Вушний лікар підбадьорив мене посмішкою і сказав брехню, за яку лікарів слід негайно саджати в тюрму (термін має подвоюватися, якщо брешуть дитині): «Розслабся, Стіві, буде неболяче». Я йому повірив.

Він увів голку мені у вухо та пробив нею барабанну перетинку. Так сильно, як тоді, мені більше ніколи не боліло. Єдиний раз, коли біль за інтенсивністю наблизився до відчутого тоді, — це перший місяць реабілітації після зіткнення з фургоном улітку 99-го; той біль був тривалішим, але не таким концентрованим. Біль від пробивання барабанної перетинки був просто нереальним. Я волав. У голові дзвінко цмокнуло. З вуха потекла гаряча рідина, ніби я заплакав не з того місця. Бог мені свідок, що на той момент я вже добряче ридав і звідки треба теж. Я повернув зарюмсане лице до вушного лікаря та його медсестри, неспроможний повірити, що вони таке зі мною роблять. Відтак глянув на матерію, якою медсестра застелила верхню третину столу. На ній була велика мокра пляма. А також дрібні вусики жовтого гною.

— Усе, — сказав вушний лікар і поплескав мене по плечу. — Ти був дуже хоробрий, Стіві. Тепер усе позаду.

Наступного тижня мама знову викликала таксі, ми знову поїхали до вушного лікаря, і я знову лежав на боці, поклавши голову на квадрат гігроскопічної матерії. Знову запахло спиртом — цей запах я (і, певно, ще багато хто) досі асоціюю з болем і жахом, — а отже, довга голка повернулася. Вушний лікар знову запевнив мене, що не болітиме, і я знову повірив. Не до кінця, але достатньо, щоб бути тихо, доки голка входить мені у вухо.

Боліло. Майже так само, як першого разу. І цмокання було гучнішим. Цього разу наче цілувалися велетні («смокталися та лизалися», як ми висловлювались). «Усе, — сказала медсестра, коли все скінчилося, а я лежав і плакав у калюжі водявого гною. — Трошки болить, але ж ти не хочеш бути глухим, правда? А взагалі, все позаду».

Я повірив у це днів на п’ять, відтак прибуло ще одне таксі. Ми ще раз поїхали до вушного лікаря. Пригадую, таксист сказав мамі, що зараз зупиниться і висадить нас, якщо вона не вгамує свого малого.

Ще раз я лежав на столі для обстеження з головою на підгузку, доки мама сиділа в приймальні з журналом і не могла читати (принаймні так мені хочеться думати). І ще раз ядучий запах спирту, і лікар розвертається до мене з голкою, що здається мені довгою, як моя лінійка. І знову посмішка, і наближення, і запевнення, що цього разу не болітиме.

Після кількох проколювань барабанної перетинки в шестирічному віці одним із найстійкіших моїх життєвих принципів стало: обдуриш раз — ганьба тобі; обдуриш двічі — ганьба мені; обдуриш тричі — ганьба нам обом[13]. Лежачи втретє на столі вушного лікаря, я не давався й верещав, пручався і боровся. Щоразу, як голка наближалася до мого обличчя, я її відбивав. Врешті-решт, медсестрі довелося покликати маму з приймальні, й удвох вони змогли втримати мене рівно стільки часу, скільки лікарю було треба для введення голки. Я кричав довго й голосно, аж досі це чую. Щиро кажучи, мені здається, що десь у глибокій западині моєї пам’яті досі відлунює цей останній крик.

Незабаром, похмурого холодного дня — якщо я не переплутав послідовність, то це мав бути січень або лютий 1954 року — таксі приїхало знову. Цього разу спеціаліст був не вушний, а горловий. Знову мама чекала в приймальні, а я знову сидів на столі для обстеження. Поряд ширяла медсестра, і знову був різкий запах спирту — аромат, від якого в мене досі за п’ять секунд удвічі прискорюється серцебиття.

Однак цього разу в мене всього-на-всього взяли мазок з горла. Пеклó, гірчило, але після довгої голки вушного лікаря це взагалі пусте. Горловий лікар надів на голову цікавий прилад у вигляді ремінця з дзеркалом посередині. З нього сяяло сліпуче світло, наче третє око. Він довго дивився мені в горлянку, наказуючи ширше розтулити рота, аж у мене щелепи заскрипіли. Зате не встромляв у мене голок, і я його за це полюбив. Невдовзі він дозволив закрити рот і покликав маму.

— Проблема в його мигдаликах, — сказав лікар. — Вони мають такий вигляд, ніби їх кіт подер. Треба видаляти.

Пам’ятаю, як трохи згодом мене везуть під яскравим світлом. Наді мною схиляється чоловік у білій масці. Він стоїть у головах столу, на якому я лежу (1953 і 1954 — мої роки лежання на столах), він перевернутий відносно мене.

— Стівене, — каже він, — ти мене чуєш?

Я сказав, що чую.

— Я хочу, щоб ти глибоко дихав, — каже він. — Коли прокинешся, їстимеш морозиво скільки влізе.

Він опустив мені на лице якийсь пристрій. У моїх спогадах той схожий на мотор для човна. Я зробив глибокий вдих, і все потемніло. Коли я прокинувся, мені справді дозволили їсти скільки завгодно морозива — гарний вийшов жарт, бо мені його зовсім не хотілося. Горло було набряклим і товстим. Але це краще, ніж фокус із голкою у вусі. А, точно: будь-що краще, ніж фокус із голкою у вусі. Забирайте мої мигдалики, якщо треба, чіпляйте сталеву клітку мені на ногу, якщо мусите, але борони мене Боже від «отіолога».

Того року мій брат Девід перескочив у четвертий клас, а мене зовсім забрали зі школи. І мама, і вчителі погодилися, що я пропустив забагато першого класу, тому краще почати заново наступної осені, якщо дозволятиме здоров’я.

Майже весь той рік я провів або в ліжку, або просто вдома. Перечитав кілька тонн коміксів, доріс до Тома Свіфта[14] і Дейва Доусона (героїчного пілота часів Другої світової війни, чиї літаки постійно «зубами вигризали висоту»), відтак перейшов на твори Джека Лондона про тварин — від цих оповідок холонула кров. У якийсь момент я почав писати власні історії. Імітація передувала творенню: я переписував слово в слово комікси про Комбата Кейсі[15] до свого блокнота «Blue Horse»[16], інколи додаючи власні описи, де здавалося доречним. Я міг написати: «Вони розташувалися на фермі, у великій кімнаті з потягами». Лише через рік-два я дізнався, що «потяг» і «протяг» — це два різних слова. Пригадую, в цей же час я також вважав, що «дентальний» — це те саме, що «детальний», а сука — дуже висока жінка. Відповідно, з сучого сина мав вийти добрий баскетболіст. Коли тобі шість років, більшість кульок бінґо у твоїй голові ще не вишикувалися в ряд, а досі бовтаються в барабані.

Урешті-решт я показав одну з цих гібридних копій мамі. Вона була зачарована. Пригадую її трошки здивовану усмішку, наче їй не вірилося, що її власна дитина може бути такою розумною — практично вундеркіндом, чорт забирай. Я ніколи не бачив у неї такого виразу обличчя — принаймні в мій бік, — і він мені страшенно сподобався.

Вона запитала, чи я сам придумав цю історію, і довелося мені зізнатися, що я майже всю її списав із журналу коміксів. Було видно, що вона розчарована, і моя радість суттєво потьмяніла. Коли нарешті віддала мені блокнот, мама сказала: «Напиши власну оповідку, Стіві. Ці комікси про Вояку Кейсі дурні, там постійно хтось комусь вибиває зуби. Ти точно можеш краще. Напиши».