Заради справедливості мушу визнати, що я трохи упереджений: один із небагатьох нападів повноцінної творчої кризи стався в мене на останньому курсі в Університеті Мену, коли я ходив не на один, а на два курси творчого письма (одним із них був семінар, де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, тому він не рахується як тотальний програш). Більшість моїх однокашників того семестру писали вірші про сексуальні жадання й оповідання, в яких понурі юнаки, чиї батьки їх не розуміють, готуються відправитись у В’єтнам. Одна юначка чимало писала про місяць і свій менструальний цикл; у таких віршах слово місяць завжди виглядало як м’с’ць. Вона не могла пояснити, чому так мало бути, але ми, типу, відчували: м’с’ць — це тема, сестро.

Я приносив на заняття власні вірші, а в кімнаті гуртожитку лежала моя маленька непристойна таємниця: наполовину написаний рукопис роману про банду підлітків, яка планує вчинити расові заворушення, що послугують прикриттям для нападів на два десятки лихварів-«акул»[274] та наркосиндикатів у місті Гардінг — вигаданій мною версії Детройта (я ніколи не був до Детройта ближче ніж на 800 км, але я не дозволяв цьому спиняти чи вповільнювати мене). Цей роман, «Меч у пітьмі», здавався мені вульгарщиною порівняно з тим, чого прагнули досягти мої однокашники. Гадаю, саме тому я ніколи не брав його на заняття для отримання критики. А через те, що він був кращим і якось щирішим за всі мої вірші про сексуальні жадання і біль постпідліткового максималізму, ставало ще прикріше. Це призвело до чотиримісячного періоду, коли я майже нічого не міг написати. Натомість я пив пиво, курив «Pall Mall», читав Джона Мак-Дональда[275] і дивився денні мильні опери.

Письменницькі курси та семінари пропонують принаймні одну беззаперечну перевагу: на них бажання писати прозу чи поезію сприймають усерйоз. Для авторів, які лише починають свій шлях, але вже відчули на собі жалісливо-поблажливі погляди друзів та рідних («Тільки не квапся звільнятися з основної роботи!» — популярна репліка, яку зазвичай виголошують з гиденькою всезнайською посмішкою), це чудова річ. На курсах письменницької майстерності як ніде можна і навіть треба проводити значний кусень свого часу у власному маленькому світі мрій. Але все одно, хіба вам треба дозвіл чи перепустку, аби туди ходити? Вам треба, щоби хтось видав вам паперовий бейджик зі словом «ПИСЬМЕННИК», аби повірити, що ви ним і є? Дай Боже, щоб ні.

Ще один аргумент на користь письменницьких курсів пов’язаний з тими, хто їх викладає. В Америці працюють тисячі талановитих письменників, і лише декілька з них (думаю, всього-на-всього відсотків п’ять) можуть прогодувати свої сім’ї та себе своєю працею. Завжди можна знайти який-небудь грант, але його не вистачить на постійно. А про урядові дотації для белетристів і думати не смійте. Дотації тютюновим компаніям — прошу. Гранти на вивчення рухливості бичачих сперматозоїдів — ясне діло. Дотації на художню літературу — ніколи. Гадаю, більшість виборців схвалили б це. За винятком Нормана Роквелла і Роберта Фроста, Америка ніколи не шанувала своїх творчих людей; у цілому нас більше цікавлять пам’ятні тарілочки від «The Franklin Mint»[276] та інтернет-листівки. А якщо вам це не подобається, то що вже поробиш, так склалося, що телевікторини цікавлять американців більше, ніж коротка проза Реймонда Карвера[277].

Виходом для великої кількості недооплачуваних белетристів стає передавання своїх знань іншим. Це може бути корисно, а авторам-початківцям буде приємно отримати нагоду познайомитися та послухати досвідчених письменників, якими вони давно захоплюються. Також чудово, коли письменницькі курси допомагають налагодити ділові зв’язки. Зі своїм першим агентом Морісом Крейном я познайомився через викладача композиції на другому курсі, знаного в регіоні автора оповідань Едвіна М. Голмса. Прочитавши кілька моїх оповідань на заняттях з композиції, де основна увага приділялася написанню прози, професор Голмс запитав у Крейна, чи не подивився б він на добірку моїх творів. Крейн погодився, але нам не вдалося нормально попрацювати — йому було за вісімдесят, він хворів і помер невдовзі після початку нашого листування. Можу лише сподіватися, що це не моя перша партія оповідань його вбила.

Письменницькі курси та семінари потрібні вам не більше, ніж ця чи будь-яка інша книжка про письменство. Фолкнер навчився свого ремесла, працюючи на пошті в Оксфорді, штат Міссісіпі. Інші письменники засвоїли ази, служачи на флоті, працюючи на заводі чи сидячи в найкращих заґратованих готелях Америки. Я ж дізнався найцінніше (і з комерційного погляду теж) про роботу свого життя, коли прав мотельні постелі та ресторанні скатертини в пральні «Нью-Франклін» у Бангорі. Найкраща наука — багато читати й багато писати, а най-найцінніші уроки — ті, яких ти навчиш себе сам. Вони майже завжди трапляються за зачиненими дверима кабінету. Обговорення на письменницьких курсах часто стимулюють інтелект і дуже цікаві, але також вони заводять у поле надто далеко від базових механізмів письменницької справи.

Разом з тим, ви таки можете опинитися в якійсь версії лісової письменницької колонії, як у «Схід — це схід»: ваша власна хатинка у соснах, укомплектована текстовим процесором, свіжими дисками (і чому так лоскоче уяву коробка свіжих комп’ютерних дисків чи стос чистого паперу?), ліжком у сусідній кімнаті для пообіднього сну, і жіночкою, яка навшпиньках приходить до вас на поріг, лишає обід і йде навшпиньках геть. Непоганий був би варіант. Якщо у вас з’явиться нагода долучитися до такого, то я сказав би «вперед». Може, ви й не дізнаєтеся Магічних секретів письма (їх немає — облом, еге ж?), але знаменито проведете час, а знамениті розваги — це те, за що я завжди вболіватиму.

Інші питання, крім «Де ви берете ідеї?», які найчастіше ставлять публікованому письменникові люди, котрі хочуть видаватися, — «Як можна завести агента?» і «Як вийти на людей з видавничого світу?»

Тон цих запитань часом спантеличений, іноді гіркий, а часто сердитий. Побутують підозри, що новачки, яким вдається домогтися публікації своєї книжки, прорвалися завдяки зв’язкам, своїм людям, знайомому рабинові з цього середовища. В основі таких підозр лежить припущення, що видавничий бізнес — це одна велика, щаслива, інцестуально близька родина.

Це неправда. Також неправда, що агенти — пихата й зарозуміла братія, що швидше помре, ніж зніме рукавичку й торкнеться пальцем рукопису, за який не замовили слово (ну добре, добре, таких теж є кілька). А правда в тому, що агенти, видавці та редактори шукають свіженьких нових авторів, чиї книжки добре продаватимуться і принесуть багато грошенят… і при цьому не лише свіженьких нових молодих авторів. Гелен Сантмаєр жила в домі для літніх, коли опублікувала «…і дами з Клубу»[278]. Френк Мак-Корт був значно молодшим, коли видав «Прах Анджели», але вже й не хлопчиком.

Будучи юнаком, чия коротка проза тільки-но почала з’являтися в чоловічих журналах, я з оптимізмом оцінював свої шанси на публікацію. Я знав, що маю певний хист, а ще відчував, що час на моєму боці. Рано чи пізно шістдесяти- й сімдесятирічні успішні письменники або повмирають, або впадуть у маразм і звільнять місце молодим, як я.

Проте я розумів, що на мене чекає підкорення ще багатьох вершин поза сторінками «Cavalier», «Gent» і «Juggs»[279]. Я хотів, щоб мої оповідання знайшли правильну ринкову нішу, а це означало пошук способу, як обійти таке лихо, що чимало видань, де платять найбільше (наприклад, «Cosmopolitan», який на той час публікував багатенно оповідань), навіть не глянули б на твори, подані просто так. Відповідь була, як мені здавалося, — завести собі агента. Якщо моя проза добра, простодушно і не зовсім безпідставно думав я, то агент розв’яже всі мої проблеми.