Я став дивитися на дорогу і припинив підглядати (ну… майже). Хвилин через п’ять я почув пирхання справа від себе. Тихеньке, але мені цього було досить. Правда в тім, що більшість письменників дійсно як жебраки. Особливо між першою і другою чернетками, коли двері кабінету розчахуються і починає заходити сяйво світу.

Наявність Ідеального Читача — це також найкращий спосіб визначити, чи правильний темп вашої оповідки і чи задовільно ви розкрили передісторію.

«Темп» — це швидкість, із якою розгортається оповідь. У видавничих колах існує несказане (а отже, недоведене й неперевірене) переконання, що більшість комерційно успішних оповідань і романів мають швидкий темп. Певно, підґрунтям для цього є думка, що в людей сьогодення стільки занять і їм так легко відволіктися від друкованого слова, що ти їх втратиш, якщо не станеш таким собі кухарем швидких страв, який подає шкваркí бургери, картоплю фрі та яєчню наскільки можливо швидко.

Як і багато інших неперевірених переконань у видавничій справі, ця думка великою мірою гівна варта… і тому, коли книги на кшталт «Імені рози» Умберто Еко чи «Холодної гори» Чарльза Фрейжера раптом відколюються від зграї та деруться по списках бестселерів угору, видавці і редактори чудуються. Підозрюю, що вони списують несподіваний успіх цих книжок на непередбачувані та прикрі спалахи гарного смаку серед читацької публіки.

Не те щоби щось було не так із романами зі швидким темпом. Деякі вельми добрі письменники — хоч би й ці троє: Нельсон Де Мілль, Вілбур Сміт та Сью Ґрафтон[261] — заробили мільйони на таких книгах. Але зі швидкістю можна переборщити: рухатиметесь зашвидко — і є ризик, що читач не встигатиме за вами, бо заплутається або виснажиться. Щодо мене, то я люблю повільніший темп і масштабнішу, вищу побудову. Наче неквапна мандрівка на люксовому лайнері, занурення в довгий роман (наприклад, «Далекі шатра» чи «Підхожий хлопець»[262]) залишається однією з найголовніших приваб такої форми ще з часів появи перших її зразків — нескінченних, багатотомних епістолярних романів на кшталт «Кларисси»[263]. Я вважаю, що кожній історії треба дозволяти розгортатися в її власному темпі, а такий темп не завжди скорий. Та будьте обережні — занадто вповільните темп, і навіть найпосидючіший читач почне втрачати терпець.

Найкращий спосіб знайти щасливу середину — авжеж, Ідеальний Читач. Спробуйте уявити, чи буде йому нудно читати певну сцену — якщо знаєте смаки свого ІЧ бодай наполовину добре, як я знаю смаки свого, то це має бути не дуже важко. Чи здасться ІЧ, що в тому чи іншому місці забагато пустих розмов? Що ви недопояснили певну ситуацію… чи перепояснили, як хронічно трапляється в мене? Що ви забули розкрити якийсь важливий сюжетний момент? Забули цілого персонажа, як одного разу сталося з Реймондом Чендлером? (Коли його запитали про вбитого шофера з «Глибокого сну», Чендлер, який любив перехилити чарочку, відповів: «А, він. Та я, знаєте, про нього забув».) Ці питання мусять бути у вас у голові навіть за зачиненими дверима. А коли вони відчиняться — коли ваш Ідеальний Читач прочитає рукопис, — поставте ці питання вголос. А ще, попри острах видатися жебраком, вам варто поспостерігати, коли ваш ІЧ відкладе рукопис, аби зайнятися чимось іншим. Яку сцену він читав? Що було так легко відкласти?

Переважно, коли я думаю про темп, я повертаюся до Елмора Леонарда, який дав ідеальне пояснення, сказавши, що просто викидає нудні частини. Мається на увазі скорочування заради прискорення темпу — саме до цього майже всі ми врешті-решт змушені вдаватися (убивай своїх любих, убивай своїх любих, навіть якщо це розіб’є твоє себелюбне письмацьке серденько, убивай своїх любих).

Коли я підлітком розсилав оповідання по таких журналах, як «Fantasy & Science Fiction» та «Ellery Queen’s Mystery Magazine»[264], я звик до записок відмови, які починалися словами «Шановний дописувачу» (з цим же успіхом могли написати «Шановний йолопе»), і тому почав смакувати будь-які дрібки персональної уваги в цих листах. Таких було мало, і траплялися вони з великими перервами, але щоразу, надходячи, вони робили мій день кращим і змушували усміхатися.

Навесні мого останнього року навчання в лісбонській старшій школі (це був 1966 рік) я отримав написаний від руки коментар, який раз і назавжди змінив мій спосіб переписування своїх творів. Під згенерованим машиною підписом редактора була така влучна приписочка: «Непогано, але РОЗДУТО. Треба скоригувати обсяг. Формула: 2-га чернетка = 1-ша чернетка — 10 %. Щасти».

Якби ж я запам’ятав, хто це написав. Імовірно, Альґіс Будріс. Хто б це не був, він зробив мені неабияку послугу. Я переписав формулу на картонку від сорочки і приклеїв скотчем на стіну поряд із друкарською машинкою. Невдовзі почало ставатися хороше. Не було раптового золотого потоку продажів у журналах, але кількість персональних приміток на листах відмови стала швидко зростати. Була навіть одна від Дарента Імбодена, редактора секції художньої літератури в «Playboy». У мене ледь серце не стало, коли прийшло те комюніке. «Playboy» платив по дві тисячі або більше доларів за оповідання, а дві штуки — це чверть річного заробітку моєї матері в Пайнлендському навчальному центрі.

Формула переписування була не єдиною причиною, чому я почав отримувати результати; підозрюю, другою причиною було те, що просто нарешті настала моя пора, прийшла моя година (як було в Єйтса з його грубим звіром[265]). Але навіть так, Формула точно посприяла. До її появи, якщо я продукував оповідку десь на чотири тисячі слів у першій чернетці, то вони часто перетворювалися на п’ять тисяч у другій (якісь автори — «викидайла», а я ж, боюся, завжди був природженим «додавайлом»). З появою Формули це змінилося. Навіть сьогодні я прагну, щоб у другій чернетці було 3600 слів, якщо в першій було 4000… а якщо перша чернетка роману має триста п’ятдесят тисяч слів, я, кров з носа, зменшу другу чернетку до трьохсот п’ятнадцяти… до трьохсот, якщо можливо. Зазвичай можливо. От чого мене навчила Формула, то це того, що кожне оповідання чи роман до певної межі стискаються. Якщо не можете викинути десять відсотків і при цьому зберегти базову історію та колорит, значить, ви недостатньо стараєтеся. Розважливе скорочування діє миттєво і дивовижно, наче літературна віагра. Його відчуєте і ви, і ваш ІЧ.

«Передісторія» — це все, що відбулося до початку вашої оповідки, але має вплив на власне історію. Передісторія допомагає окреслити персонажа та встановити мотивацію. На мою думку, важливо ввести передісторію якомога швидше, але не менш важливо зробити це зграбно. Як приклад незграбності наведу такий діалог:

— Привіт, колишня дружино, — сказав Том, коли Доріс увійшла до кімнати.

Для історії, може, й важливо знати, що Том і Доріс розлучені, але має бути кращий спосіб повідомити про це, аніж такий — делікатний, як маніяк із сокирою. Пропоную:

— Привіт, Доріс, — сказав Том. Його голос звучав природно — принаймні для його власних вух, але пальці однієї руки потяглися до безіменного пальця другої, де ще шість місяців тому була обручка.

Усе ще не претендує на Пулітцерівську премію і значно довше, ніж «Привіт, колишня дружино», але швидкість — це не все, як я вже намагався зауважити. А якщо ви вважаєте, що, крім передачі інформації, більше нічого не має значення, то вам слід покинути літературу і влаштуватися писати інструкції — загородка Ділберта[266] чекає.

Ви, мабуть, чули вираз «in medias res», який означає «посеред речей». Це древня та почесна техніка, але я її не люблю. In medias res потребує флешбеків, а я вважаю їх нудними та заяложеними. Вони завжди мені асоціюються з фільмами 40—50-х років, коли картинка починає плисти, а голоси відлунювати, раптом дія переноситься на шістнадцять місяців назад, і вимазаний багном злочинець, який щойно намагався втекти від собак-шукачів, — перспективний молодий адвокат, якого ще не підставили за вбивство продажного шефа поліції.