Як довго книжка має стояти, наче тісто на хліб між замішуваннями, цілком залежить від вас, але я вважаю — не менш як шість тижнів. За цей час ваш рукопис буде надійно схований у шухляді, витримуватиметься і (сподівано) дозріватиме. Ваші думки часто до нього звертатимуться, десяток чи більше разів у вас виникатиме спокуса дістати його, бодай просто перечитати уривок, який у пам’яті відклався як особливо вдалий, до якого хочеться повернутися, щоби знову відчути, наскільки ви чудовий письменник.

Опирайтеся спокусі. Якщо не будете, то є великий ризик вирішити, що той уривок не настільки добре вдався, як ви думали, і варто його негайно переробити. Це погано. Єдине, що може бути гірше, — це вирішити, що уривок навіть кращий, ніж ви запам’ятали — то чом би не покинути все й не перечитати книжку цілком просто зараз? Знову стати до роботи над нею! Ви, бляха-муха, готові! Ви, блядь, Шекспір!

Проте це не так, і ви не будете готові повернутися до старого проекту, доки не заглибитеся в новий (чи повернетеся до повсякденного життя) настільки, що майже забудете про нереальний стан, який забирав у вас по три години щоранку чи пообіддя протягом трьох-п’яти-семи місяців.

Коли настане правильний вечір (який ви завбачливо позначили в робочому календарі), дістаньте рукопис із шухляди. Якщо він на вигляд як інопланетна реліквія, куплена в крамниці лахмітника чи на хатньому розпродажі, куди ви якось зайшли й уже навіть про це забули, то ви готові. Сядьте при зачинених дверях (ви вже скоро відчините їх для світу) з олівцем у руці і блокнотом напохваті. І перечитуйте свій рукопис.

Зробіть це за один раз, якщо можливо (звісно, так не вийде, якщо у вас книга на 400–500 сторінок). Робіть які хочете нотатки, але зосередьтеся на приземлених, побутових завданнях, як-от виправлення хибодруків та виявлення непослідовностей. Такого буде повно, лише Бог усе робить правильно з першого разу, і лише нехлюй каже: «Нічого, не страшно, для цього й потрібні літредактори».

Якщо ви досі такого не робили, то виявите, що читання власної книжки після шеститижневої перерви — це дивний, часто радісний досвід. Вона ваша, ви впізнаєте, що вона ваша, навіть, може, згадаєте, що грало по радіо, коли ви писали ті чи інші рядки; а проте читаєш її, наче не свій твір, а якоїсь спорідненої душі. Саме так воно й має бути, у цьому й причина вашого вичікування. Убивати чужих любих завжди легше, ніж своїх.

Також через шість тижнів відновлення ви зможете побачити діри в сюжеті чи розвитку персонажів. Я маю на увазі діри настільки великі, що в них ваговоз проїде. Дивовижно, як такі речі часом прослизають крізь увагу автора, доки він займається щоденною працею творення. А ще послухайте — вам забороняється через них засмучуватися або картати себе. Провтики трапляються навіть з найкращими. Подейкують, архітектор, який спроектував Флетайрон-білдинг[258], наклав на себе руки, коли усвідомив, просто перед церемонією перерізання стрічки, що не додумався розмістити у своєму прототипному хмарочосі жодних чоловічих туалетів. Скоріше за все, це неправда, але не забувайте: хтось дійсно спроектував «Титанік» і заявив, що він непотоплюваний.

У моєму випадку більшість найразючіших помилок, які я знаходжу під час перечитування, стосуються мотивації героїв (це пов’язане з розвитком героїв, але не одне й те ж). Я б’ю себе долонею по лобі, хапаю блокнот і записую щось таке: «с. 91: Сенді Гантер цупить долар зі сховку Ширлі в експедиції. Як так? Господи, та Сенді НІКОЛИ б такого не зробила!» А ще я роблю на сторінці рукопису велику позначку

, аби зауважити, що на ній потрібно зробити зміни та/або скорочення, і нагадати собі подивитися нотатки, якщо забуду, про що саме йдеться.

Люблю цей етап процесу (та чого там, я люблю всі етапи процесу, але цей — особливо приємний), бо я по-новому відкриваю свою книгу, і зазвичай при цьому вона мені подобається. Це змінюється. На момент, коли книга вирушає в друк, я вже перечитав її з десяток чи більше разів, можу цитувати її абзацами, і моє єдине бажання — щоб ця клята смердючка забралася геть. Проте це пізніше, а перше прочитання зазвичай відбувається нормально.

Під час такого прочитання мої поверхневі думки зосереджені на історії та праці інструментами з ящика: я викидаю займенники з неясними антецедентами (ненавиджу займенники та не довіряю їм: кожен із них слизький, як пройдисвіт-адвокат, що відсуджує компенсації за тілесні ушкодження), додаю уточнювальні фрази, де їх не вистачає, і, ясна річ, видаляю всі прислівники, з якими не шкода розстатися (ніколи не видаляю всі й ніколи не видаляю вдосталь).

Проте в глибині думок я ставлю собі Великі Запитання. Найбільше з них: чи зв’язна ця історія? Якщо відповідь «так», то як перетворити цю зв’язність на пісню? Які елементи повторюються? Вони вплітаються й утворюють тему? Інакше кажучи, я запитую себе: «What’s it all about, Стіві?» — і як можна зробити цю підоснóвну проблематику ще виразнішою. Чого я хочу найбільше, то це резонування, чогось такого, що затримається в головах (і серцях) у Постійних Читачів, коли ті згорнуть книгу і поставлять на полицю. Я шукаю способів зробити це, нічого не розжовуючи для читача, і не продаючи свого первородства за юшку з основної думки. Візьміть свою основну думку і свою мораль і засуньте, де сонце не світить, зрозуміло? Я хочу, щоб резонувало. А найбільше — я вишукую те, що мав на думці, — бо в другій чернетці хочеться додати сцени та події, які підсилюють таке значення. А ще хочеться видалити матеріал, який веде в інших напрямках. Такого буває багато, особливо на початку оповіді, коли мною все ще молотить урізнобіч. Усього цього молотіння треба позбутися, якщо хочеться досягти бодай якоїсь цілісності. Як закінчу читати та вносити всі свої блошині виправлення — час відчиняти двері й показувати написане чотирьом-п’ятьом близьким друзям, які виявили охоту подивитися.

Хтось (хоч убий, не пам’ятаю, хто саме) якось написав, що всі романи — це насправді листи, адресовані одній людині. Так склалося, що я в це вірю. Я вважаю, що в кожного письменника є один-єдиний ідеальний читач; що в той чи інший момент складання історії письменник думає: «Цікаво, що він/вона подумає, коли прочитає цю частину?» Для мене цим першим читачем є моя дружина Табіта.

Вона завжди була першим читачем, сповненим крайнього співпереживання та підтримки. Її позитивна реакція на складні книги, як-от «Мішок з кістками» (мій перший роман із новим видавцем після того, як двадцять вдалих років із «Viking»[259] добігли кінця через дурну сварку за гроші), або відносно суперечливі, як-от «Гра Джеральда», була для мене надзвичайно важливою. Але також вона непохитна, коли бачить щось, на її думку, неправильне. І в таких випадках вона чітко і ясно дає мені це зрозуміти.

У своїй ролі критика та першого читача Таббі часто примушує мене згадувати історію про дружину Альфреда Гічкока Альму Ревілль. Місіс Ревілль була Гічкоковим еквівалентом першого читача, гострооким критиком, цілковито незворушним перед дедалі міцнішою репутацією майстра саспенсу як творця авторського кіно. На щастя для нього. Гіч хоче літати, Альма каже: «Спочатку доїж яєшню».

Невдовзі після завершення роботи над «Психо» Гічкок улаштував показ для кількох друзів. Ті шаленіли від захвату, називали фільм шедевром саспенсу. Альма сиділа тихо і чекала, доки вони виговоряться, відтак рішуче сказала: «Не можна його в такому вигляді здавати».

Усі замовкли, мов громом прибиті, тільки Гічкок запитав чому. «Тому, — відповіла його дружина, — що Джанет Лі ковтає, коли має бути мертва». Це була правда. Гічкок не став сперечатись, як і я не сперечаюся, коли Таббі вказує на мої ляпсуси. Ми з нею, буває, дискутуємо щодо багатьох аспектів книжки, часом у суб’єктивних моментах я роблю всупереч її судженню; але коли вона ловить мене на проколі, я це знаю. Дяка Богові, я маю людину, яка скаже, що в мене розстебнута ширінька, доки я не вийшов на люди в такому вигляді.