Я писав цю оповідку наприкінці так званої «енергетичної кризи» 1970-х і з превеликим захватом уявляв світ, який зійшов на пси за одне страхітливе інфіковане літо (а насправді не більше ніж за місяць). Це була деталізована, всеосяжна панорама, від якої (принаймні в мене) перехоплювало подих. Рідко я бачив щось так ясно в своїй уяві: від затору, що закоркував мертву трубу тунелю Лінкольна в Нью-Йорку[253], до зловісного квазінацистського відродження Лас-Веґаса під пильним (і нерідко глузливим) червоним оком Рендалла Флеґґа. Усе це звучить жахливо, та й є жахливо, але, на диво, це видіння вселяло оптимізм. По-перше, більше нема енергетичної кризи, нема голоду, масових убивств в Уґанді, нема кислотних дощів і озонових дір. Finito, разом із брязканням ядерною зброєю, і чого вже точно нема, то це перенаселеності. Натомість є ймовірність того, що дрібка людей, які залишилися, почнуть життя спочатку, у світі, де Бог у центрі всього, де повернулися чудеса, магія та пророцтва. Мені подобалися мої історія та персонажі. І все ж настала мить, коли я більше не міг писати, бо не знав про що. Наче Пілігрим в епосі Джона Баньяна[254], я дістався місця, де губиться прямий шлях. Я не перший письменник, який натрапив на цю жахливу місцину, і ой як далеко не останній; це край творчої кризи.

Був би я написав двісті чи навіть триста сторінок з одинарним інтервалом, а не п’ятсот, то, мабуть, покинув би «Протистояння» й переключився на щось інше — знає Бог, мені це було б не вперше. Але п’ятсот сторінок — це надто багато часу та творчої енергії; я не зміг таке покинути. А ще цей голосочок шепотів мені, що книга дуже хороша і якщо я її не закінчу, то все життя шкодуватиму. Тож я не переключився на інший проект, а почав ходити на довгі прогулянки (через двадцять років ця звичка неабияк вилізе мені боком). Я брав на ці прогулянки книжку чи журнал, але рідко їх розгортав, хоч би як мені ставало нудно дивитися на однакові, як завжди, дерева та однакових, як завжди, тріскотливих вередливих сойок і білок. Нудьга може піти на велику користь людині в творчому заторі. На цих прогулянках я весь час нудився і думав про свій довжелезний марнотрудний рукопис.

Кілька тижнів ці думи нікуди мене не приводили — усе було так тяжко, просто пиздець як складно. Я запустив забагато сюжетних ліній і тепер боявся, що вони скуйовдяться. Я ходив навкруг задачі, знову й знову, кидався на неї з кулаками, бився головою… відтак одного дня, коли я ні про що особливо не думав, до мене прийшла відповідь. Вона з’явилася ціла й завершена, можна сказати, святково загорнута, у єдиному яскравому спалаху. Я побіг додому і занотував її на папері — це єдиний раз, коли я таке зробив, — бо страшенно боявся забути.

Я виявив, що Америка, в якій відбувається «Протистояння», може, і знелюдніла через пошесть, але світ моєї оповідки став небезпечно переповненим людьми — справжня тобі Калькутта. Я побачив, що можна вийти з глухого кута тим самим шляхом, який привів до зав’язки твору, тільки взяти вибух замість пошесті, головне, щоб це був такий самий швидкий та рішучий удар по гордієвому вузлу. Я відправлю вцілілих на захід, із Боулдера до Лас-Веґаса, на спокутне шукання — вони вирушать усі разом, без припасів і без плану дій, наче біблійні герої в пошуках видіння чи з жагою знання Божої волі. У Веґасі вони зустрінуть Рендалла Флеґґа, а хорошим і лихим героям хоч-не-хоч доведеться вступити в протистояння.

Однієї миті нічого цього не було, а наступної вже було все. Якби довелося обирати якийсь один аспект творчого процесу, який я люблю найбільше, то це був би отакий раптовий спалах розуміння, коли помічаєш, як усе поєднується. Я чув, що це називають «мисленням понад кривою», і це правда; ще я чув, це називають «надлогікою», і це теж правда. Як це не називай, а я в гарячковому збудженні списав своїми нотатками аркуш-другий і наступні два-три дні прокручував свій розв’язок у голові, шукаючи вади та діри (а також розвиваючи лінію двох героїв другого плану, які підкладають бомбу одному з головних героїв у комірчину), але це було скоріше пов’язано з моїм відчуттям недовіри — усе складалося надто добре, щоб бути правдою. Надто добре чи ні, а я знав, що це таки правда, у момент одкровення: та бомба в комірчині Ніка Андроса вирішить усі мої проблеми з просуванням сюжету. Так і сталося. Решта книги написалася сама за дев’ять тижнів.

Пізніше, коли першу чернетку «Протистояння» було завершено, у мене з’явилася можливість краще зосередитися на тому, що намертво спинило мене на півдорозі; мені набагато легше думалося без постійного дзявкання того голосу в мене в голові: «Я втрачаю книжку! От бля, п’ятсот сторінок, і я втрачаю книжку! „Червона“ тривога! „ЧЕРВОНА“ ТРИВОГА!!!» Також я зміг проаналізувати, завдяки чому саме вдалося відновити поступ, і оцінити іронію: я врятував книгу, підірвавши на шматки близько половини головних героїв (насправді вибухів виявилося два: перший, у Боулдері, був збалансований аналогічним актом саботажу в Лас-Веґасі).

Справжнє джерело мого смутку, думалося мені, крилося в наслідках пошесті. Мої боулдерські персонажі, хороші, стали повертатися на старий технологічний шлях до смерті. Перші несміливі радіопередачі на коротку відстань, які прикликали людей до Боулдера, скоро призвели б до появи телебачення — незчуєшся, як повернуться реклама і номери з кодом 900[255]. Те саме з електростанціями. Мої боулдерці не забарилися з рішенням, що пошуки волі Бога, який пощадив їх, значно менш важливі, ніж відновлення роботи холодильників і кондиціонерів. У Веґасі Рендалл Флеґґ із друзями вчилися літати на реактивних літаках і бомбардувальниках, а також ремонтували світлопостачання, але це нормально, очікувано, вони ж бо лихі. Спинило мене розуміння на якомусь рівні свідомості, що хороші і лихі починають набувати карколомної подібності; а дозволило продовжувати розуміння, що хороші поклоняються електронному золотому тельцеві і треба хутко їх отямити. Бомба в комірчині прекрасно згодиться.

Усе це навело мене на думку, що насильство як вирішення проблем вплетене в людську натуру, наче проклята червона нитка. Це стало темою «Протистояння», і другу чернетку я писав, міцно закріпивши цю думку в голові. Знову й знову персонажі (лихі, як Ллойд Генрейд, і хороші, як Стю Редман і Ларрі Андервуд) згадують, що «усе це [тобто зброя масового знищення] лежить і чекає, доки його підберуть». Коли боулдерці пропонують — наївно, з найкращими намірами — відбудувати стару неонову Вавилонську вежу, їх змиває чергова хвиля насильства. Люди, які закладають бомбу, просто роблять, що їм велів Рендалл Флеґґ, але матінка Ебіґейл, антипод Флеґґа, раз по раз повторює, що «все слугує Господові». Якщо це правда, а в контексті «Протистояння» це точно правда, то бомба насправді — суворе послання від хлопця нагорі, його спосіб сказати: «Я провів вас цим довгим шляхом не для того, щоб ви знову почали страждати хернею, як раніше».

Наприкінці роману (це був власне кінець першої, коротшої його версії) Френ запитує в Стюарта Редмана, чи є хоч якась надія, чи вчаться люди на своїх помилках. Стю відповідає: «Не знаю», — і робить паузу. У часі оповідки ця пауза триває лише стільки, скільки треба читачеві, щоб перескочити оком на останній рядок. А в кабінеті письменника вона тривала значно довше. Я шукав у голові та в серці, що міг би сказати Стю, якесь прояснення. Я хотів це знайти, бо в ту мить, як у жодну іншу, Стю промовляв за мене. Усе, правда, закінчилося тим, що Стю просто повторив уже сказане: «Не знаю». Це найкраще, на що я спромігся. Часом книжка дає тобі відповіді, але не завжди, і мені не хотілося підсовувати читачам, що пройшли зі мною сотні сторінок, якусь порожню банальність, в яку я сам не вірю. У «Протистоянні» немає «моралі», жодного «Краще нам засвоїти урок, бо інакше наступного разу знищимо всю чортову планету», але якщо тема проступає достатньо чітко, то ті, хто її обговорюватиме, можуть запропонувати власну мораль і висновки. У цьому немає нічого поганого, такі обговорення — одне з найкращих задоволень читацького життя.