Отримуючи один з Таких Листів або стикаючись із черговою рецензією, де мене називають вульгарним примітивом — а до певної межі я ним і є, — я заспокоююся, згадуючи слова соцреаліста зламу століть Френка Норріса, серед чиїх романів були «Восьминіг», «Яма» та «Мак-Тіґ» — достеменно чудова книга[243]. Норріс писав про хлопців із робітничого класу, які трудилися на ранчо, в містах і на фабриках. Мак-Тіґ, головний герой найвеличнішого твору Норріса, — дантист-самоук. Книги Норріса спровокували неабияке обурення громадськості, на яке він реагував зі спокоєм та презирством: «Що мені до їхньої думки? Я ні перед ким не плазую. Я розказав правду».

Звісно, не всі люди хочуть чути правду, але це не ваша проблема. А от якби ви хотіли бути письменником без бажання говорити прямо, оце вже була би проблема. Мова, потворна чи прекрасна, — показник персонажа, також вона може стати повівом прохолодного свіжого повітря в кімнаті, яку деякі люди воліли б тримати зачиненою. У підсумку головне питання не в тому, яка мова вашої оповідки, — високодуховна чи лайлива, єдине питання в тому, як ця мова бринить на сторінці та у вусі. Якщо хочете, щоб вона бриніла правдиво, то говоріть самі. А проте ще важливіше, щоб ви замовкли та слухали, як говорять інші.

Усе, що я говорив про діалоги, застосовується і до створення персонажів. Усе зводиться до двох речей: придивлятися до поведінки реальних людей довкола, відтак розказувати правду про те, що бачиш. Ви можете помітити, як сусід колупається в носі, коли думає, що ніхто не бачить. Це класна деталь, але вам як письменнику не буде жодної користі з того, що ви її помітили, доки не захочете втулити її де-небудь в оповідці.

Чи всі вигадані герої взяті просто з життя? Ясно, що ні, принаймні не один в один, якщо не хочете, аби вас засудили чи застрелили одного ранку дорогою до власної поштової скриньки. Часто буває, як от у «романах з ключем», наприклад у «Долині ляльок», персонажі переважно взяті з життя, але тільки-но читачі закінчать неуникну гру в угадування, хто є хто, такі оповідки часто-густо зразу стають нецікавими, переповненими вітринними знаменитостями, які буцають одне одного і швидко згасають у пам’яті читача. Я прочитав «Долину ляльок» невдовзі по її виході (того літа я працював помічником кухаря на курорті в Західному Мені), жадібно проковтнув, напевне, як і всі інші, хто її купив, але зараз майже не пам’ятаю, про що вона була. У цілому, особисто я волію отримувати свою тижневу порцію нісенітниць від «National Enquirer»[244], де на додачу до скандалів можна знайти рецепти, скандали й фото дівок у купальниках.

У моєму випадку те, що відбувається з героями в ході розвитку історії, залежить виключно від того, що я про них дізнаюся в процесі роботи над оповідкою, інакше кажучи, як вони виростуть. Інколи вони виростають мало. Якщо ж виростають багато, то починають впливати на хід історії, а не навпаки. Я майже завжди починаю з чогось ситуативного. Я не кажу, що це правильно, просто це спосіб, у який я завжди працював. Проте якщо розв’язка виходить без змін, то я вважаю таку оповідку невдачею, і не важливо, якою цікавою вона може бути для мене та інших. Я вважаю, що найкращі оповідки зрештою виходять про людей, а не про події, тобто історія зосереджена на розвитку персонажів. Утім, коли оповідка за обсягом стає більша за оповідання (скажімо, від двох до чотирьох тисяч слів), я перестаю вірити в так зване дослідження героя; я вважаю, що в підсумку історія завжди має головувати. Слухайте, якщо вам треба дослідження героя, купіть собі чиюсь біографію або квитки на цілий сезон вистав театральної лабораторії місцевого коледжу — отримаєте стільки героїв, скільки зможете витримати.

Також важливо пам’ятати, що в реальному житті ніхто не буває «лихим», чи «найкращим другом», чи «шльондрою з золотим серцем»; у реальному житті кожен із нас вважає себе головним героєм, протагоністом, великим цабе; об’єктив камери на нас, бейбі. Якщо зможете передати цей настрій у своїй творчості, вам не стане легше створювати блискучих персонажів, але буде важче створювати одновимірних бовдурів, які так густо населяють світ масової літератури.

Енні Вілкс, медсестра, яка утримує в полоні Пола Шелдона в «Мізері», може, й здається нам психопаткою, але важливо не забувати, що самій собі вона здається цілком здоровою та поміркованою, більше того — стоїчною героїнею, яка намагається вижити у ворожому світі, що кишить кукурікнутими негідниками. Ми бачимо, як у неї стаються небезпечні перепади настрою, але я старався ніколи не казати напряму: «Того дня Енні була депресивна та, можливо, суїцидальна» чи «Того дня Енні мала особливо радісний вигляд». Якщо доведеться казати, то я програв. Якщо ж, з другого боку, я зможу показати вам тиху жінку з немитим волоссям, яка компульсивно глитає тістечка й цукерки, після чого ви зробите висновок, що Енні перебуває в депресивній фазі свого маніакально-депресивного циклу, то я переміг. А якщо мені вдасться хоч на трішки показати вам світ з погляду Вілкс — змусити вас зрозуміти її безум, — то, може, мені вдасться також зробити її людиною, якій ви поспівчуваєте чи з якою навіть ототожните себе. Результат? Вона стає надзвичайно страшною через таку реалістичність. Якщо ж, іще з одного боку, я зроблю з неї стару буркотливу каргу, вона стане черговою книжною бабою-ягою. У такому випадку це буде провал і для мене, і для читача. Кому захочеться відвідати таку заяложену мегеру? Така версія Енні морально застаріла ще під час першого показу «Чарівника Країни Оз».

Гадаю, справедливим буде питання, чи Пол Шелдон у «Мізері» — це я. Звісно, деякі його сторони від мене… але, думаю, ви виявите, продовжуючи писати белетристику, що кожен створений вами персонаж — частково ви. Коли ви питаєте себе, що той чи інший герой зробить, поставлений у такий-то набір обставин, прийняте вами рішення базується на тому, що зробили б ви самі (чи, у випадку лихих героїв, не зробили). До цих версій вас тому чи іншому персонажу надаються риси, як гожі, так і негожі, які ви вгледіли в інших (наприклад, сусід, який колупається в носі, коли думає, що ніхто не бачить). Також є чудесний третій елемент — чиста, як безхмарне небо, фантазія. Саме вона дозволила мені на певний час перетворюватися на медсестру-психопатку за роботою над «Мізері». А ставати Енні, за великим рахунком, було геть не тяжко. Більше того, навіть весело. Думаю, ставати Полом було тяжче. Він адекватний, я адекватний, жодних вам чотириденних відвідин «Діснейленду».

Мій роман «Мертва зона» виник із двох питань. Чи можливо, щоб політичний убивця вчинив правильно? Якщо так, то чи можна зробити його протагоністом роману, хорошим? Такі ідеї потребують небезпечно нестабільного політика, здавалося мені, такого, хто полізе політичною драбиною, демонструючи світові веселе, простонародне лице та причаровуючи виборців відмовою грати за звичайними правилами (передвиборча тактика Ґреґа Стіллсона, як я уявляв її собі 20 років тому, була дуже подібною до тактики Джессі Вентури[245] в його успішній кампанії під час боротьби за крісло губернатора Міннесоти. Хвала Богу, Вентура більше нічим не схожий на Стіллсона).

Протагоніст «Мертвої зони» Джонні Сміт — теж пересічний простонародний хлопець, тільки в його випадку — не вдавано. Єдине, чим він вирізняється, це обмежена здібність бачити майбутнє, набута в результаті нещасного випадку в дитинстві. Коли Джонні тисне руку Ґреґа Стіллсона на політичному мітингу, він бачить видіння, як Стіллсон стає президентом США, після чого розв’язує Третю світову війну. Джонні доходить висновку, що єдиний спосіб запобігти цьому — інакше кажучи, єдиний спосіб урятувати світ — всадити кулю Стіллсону в голову. Джонні відрізняється від інших агресивних параноїдальних містиків одним: він справді може бачити майбутнє. Але хіба не всі вони так кажуть?