Скупий опис змушує читача почуватися спантеличеним і короткозорим. Надмірний опис завалює його подробицями та образами. Штука в тому, щоб знайти щасливу середину. Також важливо знати, що описувати, а що можна випустити на користь головного — історії.

Я не фанат письма, в якому вичерпно описуються фізичні характеристики учасників історії та їхній одяг (перелік елементів гардеробу особливо дратує; якщо мені захочеться почитати описи одягу, я завжди можу взяти каталог «J.Crew»[224]). Не пригадаю багато випадків, коли я відчував, що мушу описати, які на вигляд люди в моїй оповідці, — краще дозволити читачеві наділити їх обличчями, статурами та одягом. Якщо я скажу вам, що Керрі Вайт — шкільна вигнанка з поганою шкірою обличчя та гардеробом жертви моди, то, гадаю, ви зробите все інше, правда? Мені не треба розписувати прищик за прищиком і спідницю за спідницею. Зрештою, всі ми пам’ятаємо одного чи більше шкільного лузера. Якщо я опишу свого, це закреслить вашого, і я втрачу краплю нашого з вами порозуміння, яке намагаюся встановити. Опис починається в уяві автора, а закінчуватися має в уяві читача. У цій ситуації письменник у значно вигіднішій ситуації, ніж кіновиробник, який майже завжди приречений показати забагато… зокрема, у дев’яти випадках із десяти, блискавку на спині в чудовиська.

По-моєму, місце дії та текстура набагато важливіші для посилення в читача відчуття присутності в історії, ніж будь-які фізичні описи учасників. Також я не вважаю, що фізичний опис має вести навпростець до характеру. Тому, будь ласка, не треба давати героєві проникливих кмітливих блакитних очей та мужнього випнутого підборіддя; аналогічно з гордовитими вилицями героїні. Це погана техніка та ліниве письмо, еквівалент тих марудних прислівників.

Для мене хороший опис зазвичай полягає в кількох вдало обраних деталях, які замістять усе інше. У більшості випадків це будуть деталі, які першими спадуть на думку. Вони точно згодяться для початку. Якщо пізніше вирішите, що хочете змінити їх, розширити чи видалити — будь ласка, для того й винайшли переписування. Але, думаю, ви виявите, що в більшості випадків перші уявлені вами деталі будуть найщирішими та найкращими. Слід пам’ятати (читання знову й знову це доводитиме, якщо раптом завагаєтеся), що переописати так само легко, як і недоописати. Може, навіть легше.

Одним із моїх улюблених ресторанів у Нью-Йорку є стейк-гауз «Palm Too» на Другій авеню. Якщо я вирішу помістити сцену в «Palm Too», то, напевне, писатиму про те, що знаю, бо неодноразово бував там. Перш ніж почати писати, я на мить зосереджуюся, щоб викликати в пам’яті образ цього місця та наповнити зір уяви — зір, який стає тим гострішим, чим більше ним користуєшся. Я називаю його мисленим зором, бо це фраза, яку всі ми знаємо; чого ж я насправді хочу, то це відкрити всі свої чуття. Ця розвідка пам’яті буде короткою, але насиченою, таким собі гіпнотичним згадуванням. Як і у випадку зі справжнім гіпнозом, вам ставатиме дедалі легше ввійти в цей стан, чим більше пробуватимете.

Ось перші чотири речі, які спадають на думку, коли я згадую «Palm Too»: (а) морок бару та контрастно яскраве дзеркало за спиною бармена, яке ловить і відбиває світло з вулиці; (б) тирса на підлозі; (в) прикольні карикатурки на стінах; (г) запахи смажених стейка та риби.

Якщо ще подумаю, то можу згадати більше (чого не згадаю, те вигадаю — в процесі візулізації факти й вигадка переплітаються), але в цьому немає потреби. Зрештою, ми не в Тадж-Махал вирушаємо, і я не намагаюся продати вам нерухомість. Також важливо пам’ятати, що найголовніше — не місце, а історія, завжди історія. Не гоже мені (чи вам) лізти в описові нетрі лише тому, що це легко зробити.

Ось зразкова оповідь, з урахуванням усього вищесказаного, яка приводить героя в «Palm Too»:

Таксі зупинилося перед входом у «Palm Too» о п’ятнадцятій сорок п’ять сонячного літнього дня. Біллі заплатив водієві, вийшов на тротуар і швидко роззирнувся в пошуках Мартіна. Того ніде не було видно. Задоволений, Біллі зайшов усередину.

Після спекотно-яскравої Другої авеню в «Palm Too» було темно, як у печері. Дзеркало за спиною в бармена вловлювало трохи сяйва з вулиці та ряхтіло в мороку, як міраж. Якусь мить це було єдине, що бачив Біллі, відтак його очі почали звикати. На барі пили кілька одинаків. За ними, розв’язавши краватку та закасавши манжети, з-під яких виглядали волохаті кулаки, стояв старший офіціант і розмовляв з барменом. Підлога все ще була посипана тирсою, зауважив Біллі, наче це спікізі[225] 20-х років, а не ресторан початку нового тисячоліття, в якому не можна курити, не те що плювати пережованим тютюном собі під ноги. На стінах танцюють малюнки — газетні карикатури на місцевих політиканів, новинарів, які вже давно на пенсії або поспивалися до смерті, та знаменитостей, яких ти вже не знав, — вони досі стрибають від підлоги аж до стелі. У повітрі — соковиті запахи стейка та смаженої цибулі. Тут нічого ніколи не змінюється.

Старший офіціант вийшов наперед.

— Сер, я можу вам допомогти? Кухня починає працювати з вісімнадцятої, але бар…

— Я шукаю Річі Мартіна, — сказав Біллі.

Прибуття Біллі на таксі — це оповідь або дія, якщо вам так більше подобається. Далі, коли він переступає поріг ресторану, йде чистий опис. Я ввів майже всі деталі, які першими спали мені на думку, коли почав згадувати справжній «Palm Too», і додав іще кілька елементів: по-моєму, старший офіціант між змінами вийшов вдалий; мені дуже подобаються розв’язана краватка і закасані манжети, з-під яких видно волохаті кулаки. Це наче фотографія. Запах риби — єдине, чого тут немає, це тому, що запах цибулі сильніший.

Ми повертаємося до власне історії через коротку оповідь (старший офіціант виходить наперед, на центр сцени), за якою йде діалог. Тепер ми вже ясно бачимо нашу локацію. Є ще купа деталей, які я міг додати: вузькість приміщення, Тоні Беннетт[226] на фоні, бамперна наклейка «Yankees» на касовому апараті — але для чого? Коли заходить мова про змалювання місця дії та всілякі описи, то кількох слів буде більш ніж досить. Ми хочемо знати, чи знайшов Біллі Річі Мартіна, — ось історія, за яку ми віддали свої двадцять чотири бакси. Додаткові подробиці про ресторан уповільнять хід цієї історії і можуть утомити нас настільки, що зникнуть чари, якими огортає гарна література. Нерідко читач покидає оповідку, бо вона «стала нудна», а нудьга виникає, коли автора п’янить власна сила опису і він втрачає з очей найголовніше — просування історії вперед. Якщо читач захоче дізнатися про «Palm Too» більше, ніж сказано вище, він може або сходити туди під час свого наступного разу в Нью-Йорку або замовити собі їхній проспектик. Я вже пролив удосталь чорнила, аби дати зрозуміти, що «Palm Too» стане важливим місцем у нашій історії. Якщо ж не стане, то краще мені в наступній редакції скоротити його опис на кілька рядків. Звісно, не можна лишати його, обґрунтовуючи це тільки тим, що він гарно вийшов. Він мусить бути гарним, раз мені за це платять. А от за що мені не платять, то це за потурання власним примхам.

У моєму центральному описовому абзаці про «Palm Too» є прості описи («на барі пили кілька одинаків») та вельми поетичні («Дзеркало за спиною в бармена … ряхтіло в мороку, як міраж»). Вони обидва хороші, але фігуральний мені більше подобається. Порівняння та образна мова в цілому — одні з головних радощів художньої літератури, як під час читання, так і під час написання. Влучне порівняння тішить нас так само, як зустріч із давнім другом у натовпі незнайомців. Порівнюючи два на позір не пов’язані предмети — бар і печеру, дзеркало й міраж — ми часом бачимо звичайну річ у новому, барвистому світлі[227]. Навіть якщо результат просто додає ясності, а не краси, все одно я вважаю, що і автор, і читач причетні до невеличкого дива. Може, я трохи й перебільшую, але справді так вважаю.