Достатньо сильна ситуація ставить під питання саму необхідність сюжету, і мене це влаштовує. Найцікавіші ситуації зазвичай можна виразити запитанням «а що якби?..»:

А що якби в село в Новій Англії вторглися вампіри? («Доля Салема»)

А що якби полісмен у глухому містечку в Неваді осатанів і почав убивати всіх без розбору? («Розпука»[220])

А що якби прибиральницю, підозрювану в убивстві, за яке їй нічого не було (убивство свого чоловіка), стали підозрювати в убивстві, якого вона не вчиняла (убивство своєї начальниці)? («Долорес Клейборн»[221])

А що якби молода мати з сином опинилися в заглухлій машині в заручниках у скаженого собаки? («Куджо»)

Це все ситуації, які спали мені на думку: у дýші, за кермом, на щоденній прогулянці, — і згодом перетворилися на книжки. У жодному випадку я не планував сюжету, ані шпаргалочки з ідеями не припасав, хоча деякі оповідки (наприклад, «Долорес Клейборн») майже настільки ж складні, як детективи про вбивства. Одначе, прошу вас, не забувайте: між історією і сюжетом є величезна різниця. Історія — шляхетна та надійна; сюжет — непевний, і краще тримати його під домашнім арештом.

Кожен резюмований вище роман було, ясна річ, відшліфовано та деталізовано в процесі редагування, але більшість елементів існувала від самого початку. «Фільм має існувати вже на стадії чорнового монтажу», — якось сказав мені монтажер Пол Гірш[222]. Із книгами це теж правда. По-моєму, це рідкість, щоб проблему незв’язної або нудної оповіді могла вирішити така незначна річ, як друга чернетка.

Це не підручник, тому тут не дуже багато вправ, але ось вам задачка, раптом ви вирішили, що вся ця балачка про ситуацію замість сюжету — просто глевка херня. Я покажу вам, де розташована скам’янілість. Ваше завдання — написати про цю скам’янілість розповідь на п’ять-шість сторінок без продумування сюжету. Інакше кажучи, я хочу, аби ви покопалися в кістках і побачили, які вони на вигляд. Гадаю, результати вас неабияк здивують та потішать. Готові? Почали.

Усі знають основу цієї історії. Вона чи не що два тижні вигулькує в розділі поліцейської хроніки міських щоденних газет. Жінка — назвімо її Джейн — виходить заміж за чоловіка, розумного, дотепного, із потужним сексуальним магнетизмом. Назвімо його Дік[223], найбільш фрейдистським іменем у світі. На жаль, у Діка є темний бік: він гарячковий, хоче все контролювати, може, навіть (ви про це дізнаєтесь, коли він почне говорити й діяти) параноїк. Джейн щосили старається не помічати Дікових вад і працює над їхнім шлюбом (про причини її старань ви теж дізнаєтеся; вона вийде на сцену й розкаже). У них з’являється дитина, на певний час усе стає краще. Потім, десь коли дівчинці минає третій рік, жорстокість і ревниві тиради повертаються. Спочатку це словесні обрáзи, згодом — побиття. Дік переконаний, що Джейн спить із кимось, імовірно, зі співробітником. Це хтось конкретний? Я не знаю, і мені байдуже. Може, Дік потім розкаже, кого підозрює. У такому разі ми обоє знатимемо.

Нарешті бідолашка Джейн не витримує. Вона розлучається з цим гівнюком і дістає опіку над донькою, маленькою Нелл. Дік починає її переслідувати. У відповідь Джейн виклопотала заборонний судовий наказ, документ, від якого стільки ж користі, як від парасольки в ураган, — це скаже вам будь-яка жінка — жертва домашнього насильства. Урешті-решт, після інциденту, який ви опишете в яскравих і жахливих подробицях — можливо, він її побив на людях, — гівнюка Річарда арештовують і саджають у тюрму. Усе це передісторія. Як ви її введете — і в якому обсязі — залежить від вас. У будь-якому разі, не це ситуація. Ситуація — далі.

Одного дня, невдовзі після того, як Діка посадили в міську в’язницю, Джейн забирає маленьку Нелл із дитсадка і везе на день народження до її подружки. Відтак сама Джейн їде додому, наперед тішачись кількома годинами незвичних тиші та спокою. Може, думає вона, подрімаю. Хоч вона й молода робітниця, а проте живе в будинку — ситуація цього вимагає. Звідки в неї цей будинок і чому вона посеред дня не на роботі — речі, які вам розкаже історія і які гарно вплетуться в сюжет, якщо придумаєте хороші причини (може, будинок належить її батькам; може, її попросили пожити там друзі, доки їх не буде; може, щось зовсім інше).

Заходячи всередину, вона відчуває якийсь укол тривоги ледь під поверхнею свідомості, щось таке, від чого їй не по собі. Вона не може вловити, що саме не так, і каже собі, що це просто нерви, відгомін п’яти років у пеклі з містером Конгеніальністю. Що ж іще це може бути? Дік же під замком.

Перш ніж лягти подрімати, Джейн вирішує випити чашку трав’яного чаю та подивитися новини. (Можна використати той чайник з окропом пізніше? Можливо, можливо.) Головний сюжет «Новин о п’ятнадцятій» шокує: сьогодні вранці троє чоловіків утекли з міської в’язниці й убили в процесі охоронця. Двох із них упіймали майже зразу, але третій досі на свободі. Цих в’язнів не ідентифікували на ім’я (принаймні не в цьому випуску), але Джейн, яка сидить у своєму порожньому будинку (чию наявність ви вже правдоподібно пояснили), знає без тіні сумніву, що одним із них був Дік. Знає, бо нарешті ідентифікувала цей укол тривоги, який відчула в передпокої. Це був слабкий, майже зниклий запах лосьйону для волосся «Віталіс». Лосьйону, яким користується Дік. Джейн не може встати з крісла, її м’язи обм’якли від страху. Вона чує звуки кроків Діка, який починає спускатися сходами, і думає: «Тільки Дік може не забути користуватися своїм лосьйоном, навіть у тюрмі». Вона мусить устати, мусить тікати, але не здатна поворухнутися…

Хороша історія, правда? Я теж так вважаю, хоч вона й не зовсім унікальна. Як я вже примічав, ми читаємо в газетах, що ЧОЛОВІК ПОБИВ (чи УБИВ) СВОЮ КОЛИШНЮ ДРУЖИНУ, кожні два тижні, це сумна, але правда. Чого я від вас хочу в цій вправі, то це щоб ви змінили статі антагоніста і протагоніста перед початком проробляння ситуації у своїй оповіді, іншими словами, зробіть колишню дружину переслідувачкою (може, вона втекла з психіатричної лікарні, а не з міської тюрми), а чоловіка — жертвою. Оповідайте, не плануючи сюжету, хай вас несуть ситуація і ця несподівана інверсія. Передрікаю, що все вийде як по маслу… за обов’язкової умови бути чесним у тому, як ваші герої говорять і поводяться. Чесність компенсує багато стилістичних огріхів, як показують праці авторів дерев’яної прози Теодора Драйзера та Айн Ренд, а от брехня — це велика й невиправна помилка. Брехуни процвітають, це без питань, але лише на великих просторах, і ніколи — власне в джунглях написання, де ви підступаєте до цілі по одному слову за раз. Якщо, будучи там, почнете брехати про те, що знаєте і відчуваєте, вас спіткає цілковитий крах.

Коли закінчите вправу, напишіть на www.stephenking.com і розкажіть мені, як усе вийшло. Не обіцяю відповісти всім, але можу пообіцяти, що прочитаю з великим інтересом принаймні частину ваших пригод. Мені цікаво дізнатися, яку ж скам’янілість ви розкопаєте і наскільки неушкодженою зможете видобути її з землі.

Опис — ось що робить читача сенсорним учасником історії. Написання гарних описів — набута навичка й одна з головних причин, чому у вас нічого не вийде, якщо не будете багато читати й писати. Це, бачте, не просто питання «як?»; це також питання «скільки?». Читання допоможе відповісти, скільки, а стоси списаного паперу дадуть відповідь, як. Навчитися можна лише на практиці.

Опис починається з візуалізації того, що ви хочете, аби читач пережив. Закінчується з перетворення побаченого у вашій уяві в слова на сторінці. Як я вже сказав, ми всі чули від кого-небудь: «Ох, це було так класно (так страшно/дивно/смішно)… не можу описати!» Якщо хочете стати успішним письменником, ви мусите могти описати, щоб вашого читача аж пощипувало від упізнавання. Якщо вам вдасться такого досягти, то старання окупляться сторицею. Якщо ж не вдасться, то назбираєте колекцію листів-відмов і, як варіант, подумаєте над кар’єрою в дивовижному світі телефонного маркетингу.