Коли ж порівняння чи метафора не спрацьовують, результати часом виходять смішні, а часом такі, що соромно. Нещодавно я прочитав таке речення в чужому запланованому до виходу романі, назву якого волію не озвучувати: «Він байдуже сидів біля мерця та чекав на судмедексперта з терпінням людини, яка чекає на індичий сендвіч». Якщо там і є зв’язок, який вносить ясність, я його не знайшов. Я згорнув книгу й далі не читав. Якщо письменник знає, що робить, я піду за ним. Якщо ж не знає… що ж, мені вже за п’ятдесят, а в світі ще стільки книжок, тому я не маю часу на погано написані.

Дзенське порівняння — лише один із підводних каменів фігуральної мови. Найпоширеніша пастка — знов-таки, найчастіше в неї втрапляють ті, хто недостатньо читає, — це використання заяложених порівнянь, метафор та образів. Він біг, як божевільний, вона була гожа, як літній день, це був справжній донжуан, Боб бився, як тигр… не марнуйте мій час (і нічий інший) такими затертостями. Через них ви матимете вигляд ледаря або невігласа. Жоден такий опис не піде на користь вашій письменницькій репутації.

До речі, мої найулюбленіші порівняння походять з крутих детективів 40—50-х років і літературного спадку авторів «романів-десятицентовиків»[228]. Серед фаворитів: «було темніше, ніж у вагоні срак» (Джордж В. Гіґґінс[229]) і «Я прикурив сигарету, на смак вона була як носовичок сантехніка» (Реймонд Чендлер).

Гарний опис починається з чіткого бачення та закінчується чітким викладом, письмом із застосуванням свіжих образів та простих слів. Цей аспект мого навчання почався з читання Чендлера, Гемметта і Росса Мак-Дональда[230]; моя повага до компактної, описової мови зросла чи не ще більше, коли я почитав Т. С. Еліота (цей зашкарублий краб, що чимчикує по дну океану; ці кавові ложечки[231]) і Вільяма Карлоса Вільямса (білі кури, червона тачка[232], сливи, які лежали в холодильній шафці, такі солодкі й такі холодні[233]).

Як і всі інші аспекти оповідного мистецтва, ваші описи вдосконалюватимуться з практикою, але ви ніколи не досягнете досконалості. Та й навіщо? Це ж нецікаво. І чим дужче старатиметесь, щоб у вас виходило ясно і просто, тим більше дізнаватиметеся про всю складність нашого американського діалекту. А він непевний, ой непевний. Опановуйте мистецтво на практиці, постійно нагадуйте собі, що ваше завдання — розказати, що бачите, і продовжувати оповідь.

Поговорімо про діалоги, звуковий сегмент нашої програми. Саме діалоги дають нашим героям голоси і відіграють вирішальну роль у визначенні їхніх характерів; тільки вчинки людей говорять нам більше про те, які вони, а от мова підступна: сказане людьми часто розповідає іншим про їхній характер з такого боку, про який вони, мовці, геть не здогадуються.

Ви можете розказати мені описово, що ваш головний герой, Мистер Дупс, ніколи не вирізнявся успіхами в школі, та й узагалі майже не ходив до школи, проте можна передати це саме і набагато більше у значно живіший спосіб, через його мову… а одне з найголовніших правил хорошої літератури — ніколи не розказуйте про те, що можете показати:

— Як думаєте? — запитав хлопчик. Він малював паличкою по землі, не підводячи очей. На малюнку міг бути м’яч, або планета, або просто коло. — Думаєте, Земля справді крутиться довкола Сонця, як говорять?

— Не знаю, шо там говорять, — відповів Мистер Дупс. — Я ніколи не вчив, хто там шо каже, бо каждий каже по-разному, і як слухать усіх, то голова почне боліть і аминит пропаде.

— Шо таке аминит? — запитав хлопчик.

— Та шо ти пристав зі своїми вопросами! — закричав Мистер Дупс. Він вихопив у хлопчика паличку та зламав. — Аминит у тебе в животі, коли пора їсти! Якшо не болієш. А ше кажуть, я дурний.

— А, апетит, — спокійно сказав хлопчик і заходився знову малювати, цього разу пальцем.

Майстерний діалог викаже, розумний герой чи дурний (Мистер Дупс не обов’язково ідіот лише тому, що не може вимовити «апетит»; треба послухати його трохи довше, аби зробити висновки), чесний чи нечесний, веселий чи солідний. Читати хороші діалоги, як у Джорджа В. Гіґґінса, Пітера Страуба чи Ґрема Ґріна — справжня насолода; поганий діалог — це смерть.

У різних письменників уміння писати діалоги присутнє неоднаковою мірою. Ці навички можна покращити, але, як сказала видатна особа (а саме Клінт Іствуд): «Людина має знати свої межі». Г. Ф. Лавкрафт був генієм, коли мова заходила про макабричні оповідки, але жахливим діалогістом. Схоже, він це усвідомлював, бо з мільйонів написаних ним слів діалогів не набереться й на п’ять тисяч. Ось уривок із «Барви з позамежжя світу», де фермер при смерті описує інопланетну подобу, яка оселилася в його колодязі, — це наочно показує Лавкрафтові проблеми з діалогами. Народ, люди так не розмовляють. Навіть на смертному ложі:

— Ніц… ніц… барва… пече… холодна і мокра, а пече… в колодязі живе… я ї’ бачив… як дим… як ото квіти тої весни… а колодязь вночі світився… все живе… висмоктує життя з усього… в тім камені… то, певно, камінь ту’ всьо потруїв… я де знаю, шо він хоче… та кругла штука, шо її люди з коледжу відтам виколупали… то та сама барва… така самісько, як квіти і зелень… зернята… я на цім тижні перший раз побачив… воно лізе тобі в голову і забирає… випалює… то відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів…[234]

І так далі, і такі подібні, акуратно сформульовані спалахи інформації через крапки. Важко сказати, що саме не так з діалогами Лавкрафта, крім найочевиднішого: вони занадто пишнослівні та позбавлені життєвості, переповнені сільською говіркою («відкись, де всьо не так, як ту’»). Коли з діалогами все добре, ми це знаємо. Коли щось не так, ми також знаємо: вони ріжуть слух, як погано настроєний музичний інструмент.

Загальновідомо, що Лавкрафт був снобом і до болю сором’язливою людиною (а ще кричущим расистом: у його оповідках повно зловісних африканців і таких змовників-євреїв, які завжди починали турбувати мого дядька Овена після четвертого чи п’ятого пива), таким письменником, який залишає по собі цілі томи листів, але кепсько ладнає з людьми при особистій зустрічі. Жив би він у наш час, то, напевно, був би активним учасником інтернет-чатів. Навичка написання діалогів найкраще засвоюється людьми, які люблять говорити з іншими та слухати їх — особливо слухати, вловлювати акценти, ритми, діалекти та сленги різних груп. Такі одинаки, як Лавкрафт, часто пишуть або погано, або зі старанністю людини, яка працює не зі своєю рідною мовою.

Не знаю, самітник сучасний письменник Джон Катценбах чи ні, але в його романі «Війна Гарта»[235] були пам’ятні погані діалоги. Катценбах із тих письменників, що доводять до сказу викладачів літературної творчості: він чудовий оповідач, чий хист іде рука в руку з самоповторенням (вада, якої можна позбутися); а слуху вистачає лише на фальшиві-префальшиві діалоги (вада, якої, скоріше за все, позбутися не можна). «Війна Гарта» — це детектив про вбивство, дія якого відбувається в таборі військовополонених під час Другої світової війни. Гарна ідея, яка, втім, перетворюється на проблему в Катценбахових руках, коли котел сюжету добряче закипає. От командир авіакрила Філліп Прайс говорить із друзями за мить до того, як німецьке начальство Шталаґ Люфт 13[236] поведе його геть, але не репатріювати, як обіцяли, а скоріше за все, щоб розстріляти у лісі.

Прайс знову вхопився за Томмі.

— Томмі, — прошепотів він, — це не випадково! Усе не так, як здається! Копай глибше! Врятуй його, хлопче, врятуй! Зараз я сильніше, ніж будь-коли, вірю, що Скотт не винен!.. Тепер ви самі по собі, хлопці. І пам’ятайте, я розраховую, що ви це переживете! Виживіть! Попри все!