Ваша кімната для письма не обов’язково має бути оздоблена згідно з філософією «Плейбоя», і вам не потрібен стіл із насувною кришкою в колоніальному стилі, в якому можна зберігати письмове приладдя. Я написав два свої перші опубліковані романи, «Керрі» та «Доля Салема»[208], в пральній кімнаті даблвайд-трейлера: вистукав їх на дружининій портативній машинці «Olivetti», яка балансувала на дитячому столику в мене на колінах; Джон Чівер начебто писав у підвалі своєї багатоповерхівки на Парк-авеню біля топки. Простір може (і має, як я вже, здається, казав) бути скромним, і там потрібна єдина річ: двері, які ви маєте хотіти зачинити. Зачинені двері — це спосіб сказати світові та собі, що ви налаштовані серйозно, ви взяли на себе зобов’язання писати і готові ділом підкріпити свої слова.

На момент входження в новий письмовий простір, коли зачините двері, у вас уже має бути виставлена планка, скільки ви писатимете щодня. Як і з фізичними вправами, найкраще спочатку поставити планку низько, щоб не відбити собі охоту. Пропоную тисячу слів на день, а ще, оскільки я почуваюся великодушним, пропоную вам зробити один день вихідним — принаймні спочатку. Не більше, інакше ви втратите відчуття нагальності та невідкладності своєї історії. Коли планку встановлено, вирішіть для себе, що двері мають залишатися зачиненими, доки планку не буде взято. Тепер уперед — викладайте цю тисячу слів на папір чи дискету. В одному з моїх ранніх інтерв’ю (по-моєму, в рамках просування «Керрі») ведучий ток-шоу на радіо запитав мене, як я пишу. Моя відповідь: «По одному слову за раз», здається, не влаштувала його. Думаю, він намагався зрозуміти, жартую я чи ні. Я не жартував. Усе завжди зводиться до такої простоти. І не має значення, пишете ви замітку на одну сторінку чи епічну трилогію, як «Володар перснів», — робота завжди робиться по одному слову за раз. Зачинені двері залишають весь світ зовні, а вас — усередині та допомагають зосередитися на нагальному завданні.

По можливості у вашій письмовій кімнаті не повинно бути телефона, точно не має бути телевізора чи ігрової приставки, щоб не хотілося байдикувати. Якщо є вікно, зсуньте штори чи опустіть ролет, щоб воно походило на чисту стіну. Усякий письменник, а тим паче новачок, вчинить мудро, якщо усуне все, що може його відволікти. Продовжуючи писати, ви почнете автоматично відсіювати такі завади, але на початку слід постаратися розібратися з ними до письма. Я працюю під гучну музику, хард-рок («AC/DC», «Guns’n’Roses» та «Metallica» завжди були моїми фаворитами), але для мене музика — це просто ще один спосіб зачинити двері. Вона оточує мене, відгороджує від буденного світу. Коли пишете, ви ж хочете позбутися світу, правда? Авжеж, хочете. Пишучи, ви творите свої власні світи.

Думаю, ми насправді говоримо про творчий сон. Так само, як спальня, ваша письмова кімната має бути приватною, місцем, де ви сните. Ваш розклад — приблизно та сама пора щодня, коли ваша тисяча слів виходить на папір чи дискету, — існує, аби призвичаїти вас, підготувати до снів, так само, як ви готуєтеся до сну, лягаючи в ліжко приблизно в один і той самий час щовечора і дотримуючись перед цим однакового ритуалу. У випадку з письмом, як і зі сном, ми вчимося перебувати в стані фізичного спокою, водночас прагнучи розкувати свій розум від одноманіття раціонального мислення денного життя. І в міру звикання розуму й тіла до певної кількості сну щоночі — шість, сім годин, а може, рекомендовані вісім — ви зможете натренувати свій розум у моменти неспання впадати в творчий сон і формувати яскраві сни наяву, якими і є успішна літературна творчість.

Але вам потрібна кімната, і двері, і рішучість, щоби ці двері зачинити. І потрібна конкретна мета. Чим довше ви дотримуватиметесь цих основ, тим легшим ставатиме акт письма. Не чекайте на музу. Як я вже казав, це безжальний мужик, не надто чутливий до творчого тріпотіння. Ми говоримо не про дошку «уїджа»[209] і не про світ духів, а про звичайну роботу, як прокладання труб або далекобій. Ваше завдання — зробити так, щоб муза знав, де ви будете щодня з дев’ятої до дванадцятої чи з сьомої до п’ятнадцятої. А коли знатиме, то запевняю, рано чи пізно він почне приходити, з сигарою в зубах і своєю магією.

Ну добре, ви у себе в кімнаті, ролет опущено, двері зачинено, телефон вимкнено. Ви знищили свій телевізор і взяли перед собою зобов’язання писати тисячу слів на день, хай хоч потоп, хоч кінець світу. Настала черга великого питання: про що ви писатимете? І так само великої відповіді: про що, бляха, забажаєте. Про що завгодно… головне, щоб це була правда.

Головним принципом занять з красного письменства було «пиши про те, що знаєш». Звучить гарно, але що як ти хочеш писати про дослідження інших планет на космольотах чи про чоловіка, який убив свою дружину і намагається знищити її тіло в подрібнювачі деревини? Як письменнику дати раду з тим, чи з тим, чи ще з тисячею інших вигадливих ідей, керуючись указівкою «пиши про те, що знаєш»?

По-перше, думаю, слід витлумачити «пиши про те, що знаєш» якнайширше та якнайусеосяжніше. Якщо ви водопровідник, то багато знаєте про водопровідну справу, але ж ваші знання цим не обмежуються; серце знає багато, уява теж. Дякувати Богу. Якби не серце та уява, світ художньої літератури був би вельми злиденним. Або й узагалі не існував.

Щодо жанру, то, мабуть, небезпідставним буде припущення, що для початку ви напишете те, що любите читати, — я ж розказував про свою любов до коміксів жахів видавництва ЕС[210], доки ця байка не зачерствіла. Але я щиро їх любив, і фільми на кшталт «Я вийшла заміж за космічного монстра» теж. У результаті виходили оповідання, як-от «Я був малолітнім розкрадачем могил». Навіть сьогодні я пишу трохи витонченіші версії цієї історії — я народився з любов’ю до ночі та неспокійних гробів, от і все. Якщо ви не схвалюєте, я можу тільки знизати плечима. Що є, те є.

Якщо ви фанат наукової фантастики, то природно, що вам хотітиметься писати наукову фантастику (і чим більше читатимете НФ, тим менша ймовірність, що повернетеся до давно усталених жанрових звичаїв, таких як космічна опера та дистопічна сатира). Якщо ви фанат детективів, то й писати захочете детективи; а якщо вам до вподоби книжки про кохання, то ясно, що захочете писати власні книжки про кохання. Немає нічого поганого, щоби писати в будь-якому з цих жанрів. От що, я вважаю, було б дійсно дуже погано, то це відвертатися від того, що знаєте і любите (чи обожнюєте, як я обожнював ті старі комікси від ЕС та чорно-білі жахалки) на користь того, що, на вашу думку, вразить ваших друзів, родичів або колег-письменників. Не менш погано навмисно вдаватися до певного жанру чи типу літератури, аби заробити грошей. По-перше, це хисткий учинок у плані моралі: завдання художнього твору — знайти істину в брехливих тенетах оповідки, а не вчиняти акт інтелектуального безчестя, полюючи на долар. До того ж, браття та сестри, це не працює.

Коли мене питають, чому я вирішив писати саме те, що пишу, то мені завжди здається, що це питання відкриває більше, ніж усяка моя відповідь. Воно огортає, наче смоктулька «Tootsie Pop»[211] в’язку начинку, припущення, що письменник контролює матеріал, а не навпаки[212]. Серйозний та відданий справі письменник не здатний оцінювати матеріал для оповідки, наче інвестор, який може оцінити запропоновані капіталовкладення, і вибрати саме те, що має найбільші шанси дати гарний прибуток. Якби дійсно можна було так робити, то кожен опублікований роман ставав би бестселером, а величезних авансів, виплачуваних дюжині «великих літературних імен», просто не існувало б (видавцям би таке сподобалося).

Ґрішему, Кленсі, Крайтону і мені — серед інших — платять ці великі суми, бо ми продаємо нетипово великі кількості книжок нетипово великій аудиторії. Часом чуєш критичне припущення, що ми маємо якийсь таємний, простонародний підхід до читача, якого інші (часто кращі) письменники або не можуть знайти, або не удостоюють увагою. Сумніваюся, що це правда. Також я не вірю твердженню деяких популярних авторів (хоча вона не єдина, але я подумав про покійну Жаклін Сюзанн), що їхній успіх базується на літературних чеснотах, що публіка розуміє істинну велич, якої не здатний оцінити тугодупий, заздрісний літературний істеблішмент. Це абсурдна думка, породжена марнославством і невпевненістю.