Можна сказати, ми по суті говоримо лише про набуту навичку, але хіба ми не згодні, що часом найелементарніші навички здатні творити речі понад наші очікування? Ми говоримо про інструменти й теслярство, про слова та стиль… але в міру нашого просування далі, будь ласка, не забувайте, що ми також говоримо про магію.

Про письменство

«Немає поганих собак»[187] — переконує назва популярного дресирувального посібника, але не кажіть цього батькам дитини, яку покусав пітбуль або ротвейлер, бо можете отримати за це в дзьоб. І хоч як би мені кортіло заохотити людину, яка вперше пробує написати щось серйозне, я не можу збрехати і сказати, що немає поганих письменників. Вибачте, але є багатенно поганих письменників. Хтось у штаті вашої місцевої газети, такі зазвичай пишуть огляди маленьких театральних вистав чи пафосно розводяться про місцеві спортивні команди. Ще чиєсь перо нашкрябало їм на будинок на Карибських островах, залишаючи по собі слід пульсуючих прислівників, дерев’яних персонажів та гидких пасивних конструкцій. Інші просторікують на відкритих мікрофонах поетичних слемів, одягнені в чорні водолазки та пом’яті штани хакі; віршомазять про «мої люті лесбійські груди» і «перехняблений провулок, де я викрикнув матері ім’я».

Письменники утворюють таку ж піраміду, як в усіх сферах людських талантів і творчості. Унизу — погані. Над ними трохи менша група, але все одно велика та привітна — це нормальні письменники. Їх теж можна знайти в штаті вашої місцевої газети, на полицях місцевої книгарні і на відкритих мікрофонах поетичних вечорів. Такі якось розуміють, що хоч лесбійка і може бути лютою, її груди залишаються грудьми.

Наступний рівень набагато менший. Це дуже хороші письменники. Над ними — над майже всіма нами — шекспіри, фолкнери, єйтси, шоу та юдори велті. Генії, божественні випадковості, їхнє обдарування поза межами нашого розуміння, вже не кажучи про досяжність. Бляха, більшість геніїв не спроможні самі себе зрозуміти, і багато хто з них живе нещасним, усвідомлюючи (принаймні на якомусь рівні), що вони ніщо більше, як покручі, яким пощастило, інтелектуальні версії моделей, які — просто так сталося — народилися з правильними вилицями та грудьми, які відповідають уявленням про красу того чи іншого часу.

Я підходжу до суті цієї книжки з двома тезами, вони обидві прості. Перша: хороше письмо складається з опанування основоположних речей (лексикон, граматика, елементи стилю) та заповнення третього рівня вашого ящика правильними інструментами. Друга: хоч і неможливо з поганого письменника зробити нормального і так само неможливо зробити великого письменника з хорошого, однак можливо довгою тяжкою працею, завзятістю та вчасною допомогою зробити хорошого письменника з просто нормального.

Боюся, що таку думку заперечують багато критиків, та й викладачі красного письменства теж. Багато хто з них ліберали в політиці, але креветки у своїй галузі. Люди, які вийшли б на вулиці з протестом проти виключення афроамериканців чи корінних американців (уявляю, що сказав би містер Странк про ці політкоректні, але громіздкі терміни) з місцевого заміського клубу, — зазвичай ті самі, хто розповідає на своїх заняттях, що хист до письма не змінюється та не рухається: раз нездара — завжди нездара. Навіть якщо письменника високо оцінить впливовий критик чи два, за ним завжди тягнеться його репутація, як за респектабельною заміжньою жінкою, яка була пацанкою в підлітковому віці. Деякі люди ніколи не забувають, от і все, а значна частина літературної критики слугує лише укріпленню кастової системи, старої, як сам інтелектуальний снобізм, котрий її виплекав. Реймонд Чендлер, може, й визнаний сьогодні як важлива постать американської літератури XX століття, один із перших голосів, який описав аномію урбаністичного життя після Другої світової війни, але є багато критиків, які категорично заперечують такий погляд. «Він нездара! — кричать вони обурено. — Нездара з претензією! Найгірший їх різновид! Такий, що гадає, ніби може видати себе за одного з нас!»

Критики, які намагаються стати вище за це інтелектуальне загрубіння артерій, зазвичай мають обмежений успіх. Їхні колеги, може, й приймуть Чендлера до товариства великих, але, скоріше за все, посадять його в кінці столу. І завжди є ті, хто шепоче: «Вийшов, знаєте, з бульварної традиції… непогано тримається як на одного з них, правда?.. ви знали, що у тридцятих він писав для „Чорної маски“[188]?.. Так, яка прикрість…»

Навіть Чарльз Діккенс, Шекспір від роману, постійно зазнавав критичних нападів за часто сенсаційні теми, бадьористу плодовитість (коли він не творив романи, вони з дружиною творили дітей) і, звісно, за успіх серед неперебірливих читайлів його та нашої діб. Критики й дослідники завжди з підозрою ставилися до популярності. Нерідко їхні підозри виправдані. В інших випадках ці підозри слугують виправданням неохоти думати. Ніхто так не схильний до інтелектуального ледарства, як дуже розумна людина. Дай розумним людям найменшу нагоду, і вони склали б весла і подрейфували б… у дрімоті до Візантії[189], так би мовити.

Тому так, я готовий до звинувачень у пропагуванні безмозкої та блаженної філософії Гораціо Елджера[190], захисті мимохідь власної небездоганної репутації і заохоченні людей «не нашої породи» подаватися на членство в заміський клуб. Що ж, я від цього не помру. Але перш ніж продовжити, дозвольте повторити базову передумову: якщо ви поганий письменник, ніхто не допоможе вам стати хорошим чи навіть нормальним. Якщо ви хороший і хочете стати великим… нашовонотреба.

Нижче ви знайдете все, що я знаю про те, як писати добру художню літературу. Казатиму коротко, наскільки можливо, бо і ваш, і мій час коштовний, і ми обоє розуміємо, що кожна година, проведена за розмовами про письмо, — це година, проведена не за власне письмом. Я заохочуватиму, наскільки можливо, бо така моя натура і тому що я обожнюю це діло і хочу, щоб ви теж його полюбили. Але якщо ви не готові гарувати, то забудьте про вдосконалення майстерності — вдовольняйтеся своєю нормальністю і дякуйте, що вам дано хоча би це. Існує муза[191], але він не спурхне до вас згори й не притрусить чарівним творчим пилком вашу друкарську машинку чи комп’ютер. Він живе під землею. Він любить підвали. Це вам треба опускатися до його рівня, а зробивши це, доведеться обставити йому комфортну квартирку. Іншими словами, ви маєте зробити всю чорну роботу, доки муза сидить, курить сигари, любується своїми призами за боулінг і нібито ігнорує вас. Гадаєте, це справедливо? Я вважаю, що так. Хоч він на вигляд і не дуже, цей «музлан», і співрозмовник кепський (коли мій не на службі, з нього можна витягнути лише невдоволене бурчання), але в нього є натхнення. І ви таки мусите виконувати всю роботу до пізньої ночі, бо мужик із сигарою та крильцями тримає торбинку з чарами, здатними змінити ваше життя.

Повірте, я знаю.

Якщо хочете бути письменником, понад усе треба робити дві речі: багато читати й багато писати. Мені не відомо шляху в обхід них, шляху навпростець.

Я повільно читаю, але зазвичай устигаю прочитати 70–80 книжок за рік, переважно художки. Я читаю не для штудіювання ремесла, а тому, що люблю читати. Це те, чим я займаюся ввечері, відкинувшись у своєму блакитному кріслі. Так само я читаю художню літературу не для штудіювання мистецтва вигадування, а просто тому, що люблю історії. Однак якесь навчання таки відбувається. Кожна книга, яку ви починаєте, дає свої уроки, і часто погані книжки навчають вас більше, ніж хороші.

Коли я був у восьмому класі, мені трапилася кишенькова книжка Маррі Лайнстера, автора бульварної наукової фантастики, чий доробок майже повністю припадає на сорокові та п’ятдесяті, коли журнали штибу «Amazing Stories»[192] платили по одному центу за слово. Я прочитав інші книжки містера Лайнстера, достатню їх кількість, аби збагнути, що якість його письма неоднорідна. Конкретно цей роман, про рудники в поясі астероїдів, був однією з його не дуже вдалих спроб. Хоча це надто поблажливо сказано. Він був жахливий, населений тонкими, як папір, героями, а сюжет просто на голову не налазив. А найгірше те (чи так мені тоді здавалося), що Лайнстер кохався у слові «жвавий» (zestful). Герої спостерігали наближення рудоносних астероїдів зі «жвавими усмішками», сідали вечеряти на борту свого гірничодобувного корабля зі «жвавим передчуттям». Наприкінці книжки головний герой ухопив пишногруду білявку-героїню в «жваві обійми». Для мене це стало літературним відповідником щеплення від віспи: я жодного разу, наскільки мені відомо, не вжив слова «zestful» у своїх романах та оповіданнях. Як Бог дасть, то ніколи й не вживу.