Я майже ніколи не помічаю таких речей, доки не завершу історії. А коли завершу, можна видихнути, перечитати написане та пошукати лейтмотиви. Якщо знаходжу (так стається майже завжди), то починаю більше виводити їх наперед у другій, повніше втіленій чернетці оповідки. Символізм і тема — ось два приклади завдань, для яких потрібна друга чернетка.

Якщо, вивчаючи в школі символічність білого кольору в «Мобі Діку» або символічне використання Готорном лісу в таких оповіданнях, як «Молодий Ґудмен Браун», ви виходили після уроку і почувалися бараном, то, можливо, зараз вам інстинктивно хочеться позадкувати, виставивши перед собою руки на захист, і відмахнутися: «Ой, ні, дякую, я вже цю тему склав».

Але зачекайте. Символіка не обов’язково має бути складною та безжально мудрованою. Також не обов’язково навмисно уподібнювати її до декоративного турецького килима, на якому стоять меблі оповіді. Якщо задум історії існує від початку, як скам’янілість у землі, то й символіка теж має бути задумана зразу, правда? Просто ще одна кістка (чи комплект кісток) у вашій новій знахідці. Це якщо вона там є. А що коли немає? Не страшно, у вас залишається сама історія, чи не так?

Якщо ж символічність усе-таки є і ви її помітите, то слід виділити її наскільки зможете вміло, відполірувати до блиску, відтак обробити, як ювелір обробляє коштовне чи напівкоштовне каміння.

«Керрі», як я вже зазначав, — це невеликий роман про зацьковану дівчину, яка виявляє в себе телекінетичні здібності — може силою думки пересувати предмети. Аби загладити провину за злий жарт у душовій, до якого вона була причетна, однокласниця Керрі Сьюзен Снелл вмовляє свого хлопця запросити Керрі на випускний. Їх обирають Королем та Королевою балу. Під час святкування інша однокласниця Керрі, противна Крістін Гарґенсен, удруге бере Керрі на глум, і це дає смертельні наслідки. Керрі мститься за допомогою своєї телекінетичної сили: вбиває майже всіх однокласників (і свою недолюдку-матір), а потім гине сама. От, у принципі, й усе, просто, наче в казці. Не було потреби псувати історію «дзеньками-бреньками», хоча я таки додав стосик епістолярних вставок (уривки з вигаданих книжок, запис у щоденнику, телетайпові повідомлення) між оповідними частинами. З одного боку, це було зроблено для підсилення реалізму (я мав на думці радіовиставу «Війни світів» Орсона Веллса[251]), але головним чином тому, що перша чернетка книжки була настільки куца, що романом її можна було назвати з натяжкою.

Перечитавши «Керрі» перед початком роботи над другою чернеткою, я помітив, що в усіх трьох ключових моментах оповідки присутня кров: на початку (паранормальні здібності Керрі, вочевидь, з’являються разом із першою менструацією), в кульмінації (у злому жарті, який спровокував Керрі на випускному, задіяне відро свинячої крові: «Свиняча кров для свині», — каже Кріс Гарґенсен своєму хлопцеві) і у фіналі (Сью Снелл, яка намагається допомогти Керрі, виявляє, що не вагітна, попри сподівання та побоювання, коли в неї самої починається менструація).

Звісно, майже в усіх моїх історіях повно крові, це, можна сказати, професійний інвентар. Проте кров у «Керрі» здалася мені чимось більшим. Вона ніби щось означала. Та це значення було закладене несвідомо. Пишучи «Керрі», я жодного разу не замислювався: «О, вся ця кров допоможе мені заслужити додаткові бали у критиків» або «Так-так-так, з оцим я точно потраплю до книгарні в коледжі або двох!» По-перше, я мав би бути значно прибабаханішим письменником, щоби вважати «Керрі» інтелектуальною принадою.

Інтелектуальна принада чи ні, а значення крові було важко не помітити, коли я взявся перечитувати просякнуту пивом і чаєм першу чернетку. Я почав обігрувати поняття, образ та емоційні конотації крові, пригадувати всі асоціації, які міг. Їх було багато, і майже всі — важкі. Кров міцно пов’язана з ідеєю жертвоприношення; у молодих жінок вона асоціюється з досяганням фізичної зрілості та здатності заводити дітей; у християнстві (та багатьох інших релігіях) — це символ і гріха, і спасіння. І нарешті, вона асоціюється з передачею сімейних рис і талантів. Кажуть, ми видаємося такими чи поводимось отак, бо «це в нас у крові». Ми знаємо, що це не дуже науково, бо все насправді в нас у генах та структурі ДНК, але, згадуючи перше, ми маємо на увазі друге.

Саме компактність і місткість символів робить їх цікавими, корисними та — при вдалому використанні — вабливими. Можна аргументувати, що використання символів — це просто ще один вид образного мовлення.

Чи обов’язковий це елемент успіху оповідання або роману? Авжеж ні, символічність може навіть зашкодити, особливо якщо нею надто захопитися. Вона існує для оздоби та збагачення, а не для створення вдаваної глибини. Жодні «дзеньки-бреньки» не становлять основу історії, ясно? Тільки сама історія становить основу історії. (Вам уже набридло це слухати? Сподіваюся, що ні, бо мені зовсім не набридло це повторювати.)

Проте символічність (та інші оздоби) виконує важливу роль, дещо більшу, ніж просто хромування на радіаторній решітці. Вона може слугувати інструментом зосередження уваги як для вас, так і для вашого читача, аби створити цілісніший, привабливіший твір. Я вважаю, що, коли перечитуєш свій рукопис (і обговорюєш його), починаєш помічати, чи є в ньому (потенційна) символічність. Якщо нема, то лишіть усе як є. Якщо ж таки є, якщо це явно частина скам’янілості, яку ви прагнете розкопати, — то вперед. Хто цього не зробить, той мавпа.

Це саме стосується теми. Заняття з літератури та літературної творчості вкрай (і претензійно) зациклені на темі, підходять до неї, як до найсвященнішої зі священних корів, але (хай вас це не шокує) у ній немає нічого такого. Якщо пишете роман, тижнями, а далі місяцями виловлюєте слово за словом, то, коли закінчите, ваш обов’язок перед книгою і перед самими собою — відкинутись у кріслі (або піти славно прогулятись) і запитати себе, нащо це вам, нащо було витрачати стільки часу, чому це було так важливо. Іншими словами, «what’s it all about, Alfie?»[252]

Коли пишеш книжку, ти день за днем розглядаєш та визначаєш дерева. Закінчивши, маєш відступити назад і подивитися на ліс. Не всяка книжка має бути напакована символами, іронією чи мелодійною мовою (не просто так це називається прозою), але мені здається, що всяка книжка — принаймні гідна прочитання — має бути про щось. Ваше завдання на етапі першої чернетки або зразу після її завершення — вирішити, про що саме ваша книжка. Ваше завдання (чи одне із завдань) на етапі другої чернетки — зробити це щось іще виразнішим. Для цього твір, можливо, доведеться суттєво змінити чи переписати. І ви, і ваш читач виграєте від цього, отримавши чіткіше бачення та ціліснішу історію. Працює майже безвідмовно.

Найбільше часу в мене пішло на написання «Протистояння». А ще це книга, яку мої найдавніші читачі досі вважають найкращою (є щось прикре в одностайності думки, що ти написав свій найкращий твір двадцять років тому, але не будемо зараз про це). Перша чернетка була готова через 16 місяців після початку роботи над ним. На «Протистояння» пішло особливо багато часу, бо воно ледь не загинуло під час входження в третій поворот перед фінішем.

Я хотів написати розгорнутий роман із великою кількістю героїв — епічне фентезі, якщо потягну, — і застосував для цього оповідь зі зміною перспективи, додаючи по одному головному герою в кожному розділі розлогої першої частини. Так, перший розділ був про Стюарта Редмана, «синього комірця» з заводу в Техасі; другий — про Френ Ґолдсміт, вагітну студентку коледжу в Мені, а потім розповідь повернулася до Стю; третій розділ почався з Ларрі Андервуда, нью-йоркського рок-вокаліста, потім розповідь повернулася спершу до Френ, відтак знову до Стю Редмана.

Мій план був пов’язати всіх цих героїв — хороших, лихих, злих — у двох місцях: Боулдері та Лас-Веґасі. Я думав, що вони почнуть воювати одне з одним. Також у першій половині книги йдеться про рукотворний вірус, який накриває Америку та решту світу, стирає 99 % людської раси і практично знищує нашу культуру, яка базується на технологіях.