Ми вже на фінішній прямій. Сумніваюся, що охопив усе необхідне вам, аби стати кращим письменником; гадаю, відповів не на всі ваші питання, але спромігся розповісти про ті аспекти письменницького життя, які можу обговорювати бодай з якоюсь упевненістю. Однак, скажу вам, у самому процесі написання цієї книжки такої впевненості критично бракувало. А чого було в достатку, то це фізичного болю та сумнівів у собі.

Пропонуючи ідею книжки про письменство своєму видавцеві в «Scribner», я відчував, що багато знаю на цю тему, моя голова ледь не розривалася від різноманіття всього, що я хотів розказати. Мабуть, я дійсно багато знаю, але виявилося, що частина цього всього нудна, а решта, відкрив я, переважно пов’язана з інстинктами, а не з якимись «високими думками». Проговорення цих інстинктивних істин далося мені болісно тяжко. А ще на середині написання книги «Про письменство» сталася подія, що, як то кажуть, перевернула моє життя. Невдовзі я вам про неї розповім. Поки знайте: я зробив усе, що міг.

Лишилось обговорити ще одне питання. Воно безпосередньо пов’язане з тією подією, яка перевернула моє життя. Я вже його зачіпав, але непрямо. Тепер же я хотів би повернутися до нього конкретно. Це питання, яке люди ставлять по-різному, часом виходить ввічливо, часом грубо, але завжди зводиться до одного: «Ти це робиш заради грошей?»

Відповідь — ні. Ані зараз, ані будь-коли. Так, я заробив чимало бабла на своїй творчості, але жодного мого слова не з’явилося на папері з думкою отримати за це гроші. Дещо я робив для друзів як послугу (це називається сленговим словом «лоґролінг»[283]), але навіть у найгіршому разі це можна назвати хіба що якимось примітивним бартером. Я завжди пишу, бо це дає відчуття реалізації. Це допомогло виплатити іпотеку на будинок і відправити дітей у коледж, але то речі побічні. Я пишу заради кайфу, зі щирої радості від процесу. Якщо ви теж здатні писати задля радості, то зможете робити це вічно.

Бували часи, коли акт письма ставав для мене невеличким випробуванням віри, плювком в очі відчаю. Друга половина цієї книги була написана в такому настрої, коли пересилюєш самого себе. Письмо — це не життя, але іноді воно може стати дорогою назад до життя. Я дізнався про це влітку 1999 року, коли чоловік за кермом блакитного фургона ледь не вбив мене.

Про життя. Постскриптум

Коли ми приїжджаємо пожити у своєму літньому будинку в Західному Мені — дуже схожому на будинок, куди повертається Майк Нунан у «Мішку з кістками», — я щодня, крім пори сильних дощів, ходжу гуляти по шість кілометрів. Чотири з них по ґрунтівках, які в’ються крізь ліс, та ще два по двосмуговому 5-му шосе, яке сполучає Бетель і Фрайбурґ.

Третій тиждень червня 1999 року був надзвичайно радісним для нас із дружиною: наші діти, вже дорослі й розкидані по всій країні, зібралися вдома разом. Ми були під одним дахом уперше за майже півроку. На приємну додачу в домі був наш тримісячний перший онук, який щасливо смикав надуту гелієм кульку, прив’язану йому до ніжки.

19 червня я відвіз молодшого сина в аеропорт Портленд-Джетпорт, звідки він полетів назад у Нью-Йорк; я повернувся додому, трохи подрімав і пішов пройтися, як завжди. Ввечері ми планували всією сім’єю з’їздити в сусідній Норт-Конвей, Нью-Гемпшир, подивитися «Генеральську доньку», і я подумав, що в мене якраз є час прогулятися, перш ніж зібрати всіх у цю мандрівку.

Я вийшов з дому, наскільки пригадую, близько четвертої години. Перед самим підходом до головної дороги (у Західному Мені будь-яка дорога, розділена білою лінією, — головна) я зайшов у ліс і помочився. Мине два місяці, перш ніж я знову зможу відливати навстоячки.

Дійшовши до шосе, я звернув на північ і пішов узбіччям по гравію проти напрямку руху. Повз мене проїхала одна машина, теж у напрямку півночі. Десь через кілометр жінка за кермом цього автомобіля помітила блакитний фургон «Додж», який їхав на південь. Фургон хилитався по дорозі з боку в бік, заледве контрольований водієм. Благополучно розминувшись із розхитаним фургоном, жінка в машині звернулася до свого пасажира: «Це Стівен Кінг ішов там по дорозі. Сподіваюся, цей водій фургона його не зачепить».

Лінія огляду на ділянці 5-го шосе, де я йшов, переважно хороша, але є один відрізок, маленький крутий пагорб, де пішохід, який прямує на північ, майже не бачить, що рухається йому назустріч. Я вже здолав три чверті сходження, коли Браян Сміт, власник і водій «доджа», переїхав через гребінь пагорба. Він їхав не по дорозі, а по узбіччю. Моєму узбіччю. На усвідомлення цього в мене було з півсекунди. Цього часу якраз вистачило на думку: «Господи, мене зараз зіб’є шкільний автобус». Я почав завертати вліво. У цьому місці в моїй пам’яті розрив. По той його бік я вже на землі, дивлюся на задні двері фургона, який стоїть на узбіччі, похилившись набік. Це дуже ясний і чіткий спогад, наче світлина в пам’яті. Габаритні вогні запилюжені. Номерний знак і задні вікна брудні. Я сприймаю ці речі без думок про те, що мене збили, чи будь-яких інших. Просто світлина і все. Я не думаю, в голові цілковита порожнеча.

Тут іще один розрив у пам’яті, після якого я лівою долонею дуже обережно витираю з очей велику кількість крові. Коли зір більш-менш прояснюється, я роззираюся і бачу чоловіка, який сидить на камені поряд. У нього на колінах ціпок. Цей чоловік — Браян Сміт, сорокадворічний водій фургона, який мене збив. Сміт — водій із неабияким списком: нагріб майже дюжину порушень, пов’язаних із транспортними засобами.

Сміт не дивився на дорогу в мить, коли наші життя перетнулися, бо його ротвейлер перестрибнув із багажної частини позаду фургона на задні сидіння, де стояв термобокс «Igloo» з м’ясом. Ротвейлера звали Куля (у Сміта вдома був іще один ротвейлер, якого звали Пістолет). Куля почав тикатися носом у кришку термобокса. Сміт розвернувся і почав відганяти пса. Переїжджаючи через горбок, він усе ще дивився на нього та відштовхував його морду від термобокса; усе ще дивився та штовхав, коли вдарив мене. Пізніше Сміт розповідав друзям, мовляв, подумав, що збив «маленького оленя», а потім помітив мої закривавлені окуляри на передньому сидінні фургона. Вони злетіли з обличчя під час моєї спроби втекти зі Смітового шляху. Оправа вся погнулася й перекрутилася, але лінзи лишилися цілими. Вони на мені й зараз, під час написання цих рядків.

Сміт бачить, що я опритомнів, і каже, що допомога вже в дорозі. Він говорить спокійно, навіть весело. Усім своїм виглядом, отак сидячи на камені з ціпком поперек колін, він виражає тепле співчуття, наче промовляє: «Оце ми в гівно вляпалися, еге ж?» Вони з Кулею покинули свій кемпінг, казатиме він пізніше слідчому, бо йому захотілося «оцих батончиків „Марс“ із магазину». Почувши за кілька тижнів цю маленьку деталь, я подумав: мене ледь не вбив персонаж із моїх книг. Це майже смішно.

«Допомога вже в дорозі», — думаю я, і це, мабуть, добре, бо я потрапив у страшну аварію. Я лежу в канаві, у мене все лице в крові та болить права нога. Я дивлюся вниз, і побачене мені не подобається: стегна повернуті вбік, наче всю мою нижню половину скрутили вправо. Знову дивлюся на чоловіка з ціпком і мовлю: «Скажіть, це ж лише вивих, правда?»

— Нє, — каже він. Як і вираз обличчя, голос у нього радісний, ледь зацікавлений. Таке враження, що він дивиться все це по телевізору, жуючи свій «Марс». — Перелом у п’яти-шести місцях.

— Вибачте, — бозна-чому кажу я йому і знову ненадовго випадаю. Це не те саме, що провал у пам’яті. Скоріше, це наче кадри з плівки пам’яті, які дещо повирізали й склеїли по-новому.

Коли повертаюся цього разу, біля дороги чекає білий з оранжевим бус із увімкненими мигалками. Біля мене стоїть на колінах фельдшер швидкої Пол Філлбраун. Він щось робить. Здається, зрізає з мене джинси, хоча, можливо, це було пізніше.