На підвіконні — взуттєва коробка Теббі з фальшивими коштовностями. З браслетами, розпарованими сережками та старими потрісканими брошками. Коштовності Пітера. Вони торохтять у коробці відірваними від оправи пластмасовими перлинами та скляними діамантами.

Зі свого вікна Місті дивиться на пляж туди, де вона востаннє бачила Теббі. Де сталося оте нещастя. Хлопець з коротким темним волоссям носить сережку, щось блискуче і золотаво-червоне. І Місті каже сама собі: «Теббі», та її ніхто не чує.

Пальці Місті хапають підвіконня, вона просовує голову та плечі у вікно і гукає:

— Теббі!

Місті, мабуть, наполовину висунулася з вікна і ось-ось випаде та полетить із п’ятого поверху униз.

— Теббі!!! — волає вона.

Так воно і є. То справді Теббі. З підстриженим волоссям. Фліртує з якимось хлопцем. Курить.

Хлопець щойно пихнув цигаркою і віддає її назад. Швидко поправив волосся і сміється, прикриваючи рот рукою. Його волосся тріпоче на океанському вітрі, наче чорний прапорець.

А хвилі сичать і вибухають.

Її волосся. Твоє волосся.

Місті протискається, звиваючись, крізь маленьке вікно, і взуттєва коробка випадає. Вона ковзає вниз по критому дранкою дахові. Ударившись об ринву, вона розкривається, і з неї вилітає біжутерія. Коштовності падають униз, виблискуючи червоним, жовтим та зеленим, виблискуючи яскраво, наче феєрверк, і торохкаються об бетонну долівку готельного ґанку. Місті й сама ось-ось випаде і. гепнеться на ту саму бетонну підлогу.

І тільки сто фунтів її гіпсового зліпка, її гіпсова нога, вдягнена у скловолокно, не дає їй випасти з вікна. А потім ззаду її обхоплюють руки і чийсь голос каже:

— Місті, не треба.

Хтось втягує її назад, і це — Полет. Меню подачі їжі та напоїв у номери падає на підлогу. Руки Полет обхоплюють її ззаду. Руки Полет змикаються міцно, як обценьки, вона смикає Місті, обкручує її навколо противаги з гіпсового злитка на всю довжину ноги і кидає її навзнак на підлогу.

Засапана Місті, волочачи свою скловолоконну ногу, свою гирю та ланцюг, назад до вікна, каже, важко дихаючи:

— Там — Теббі. — Вона каже: — Там, на вулиці.

Її катетер знов висмикнувся, і знову все забризкала сеча.

Полет підводиться на ноги. Корчить злобну гримасу, її м’яз сміху туго стискає обличчя довкола носа, і вона витирає руки об свою чорну спідницю. Засунувши блузку назад за пояс, Полет каже:

— Ні, Місті. Це не так. — І піднімає з підлоги меню.

Місті мусить спуститися вниз. Щоб вийти надвір. Вона має знайти Теббі. Полет мусить допомогти їй зняти гіпс. Треба покликати лікаря Туше, щоб він його розрізав.

Та Полет хитає головою і каже:

— Якщо вони знімуть цей гіпс, то ви на все життя залишитеся калікою. — Вона підходить до вікна і зачиняє його. Потім замикає і засмикує завіски.

А Місті каже їй з підлоги:

— Будь ласка, Полет, допоможи мені підвестися.

Але Полет сердито тупає ногою. Вивуджує блокнот для замовлень із кишені своєї спідниці і каже:

— На кухні скінчився лосось.

До речі, Місті й досі у пастці.

Місті в пастці, але її дитина, мабуть, жива.

Твоя дитина.

— Біфштекс, — каже Місті.

Місті хоче щонайтовщий шматок яловичини, який тільки вони зможуть приготувати. І добре приготувати.

Двадцять четверте серпня

А насправді Місті потрібен гострий столовий ніж. Їй потрібен зубчастий ніж, щоб розрізати збоку оцей гіпсовий зліпок, і їй потрібно, щоб Полет не помітила зникнення ножа з таці після обіду. Полет не помічає і двері, ззовні не замикає. А навіщо завдавати собі клопоту, коли Місті й так стриножена отим довбаним скловолокном вагою в тонну?

Усю ніч Місті сидить у ліжку, колупаючи та довбучи. Місті пиляє зліпок. Вгризаючись лезом у скловолокно, збираючи його лушпайки в руку і кидаючи їх під ліжко.

Місті — каторжанин, що видовбується з дуже вузької в’язниці, в’язниці, яку Теббі всю розмалювала квітами та пташками, користуючись фломастерами.

Аж до півночі прорізалася вона від талії до половини стегна. Ніж увесь час зісковзує, списом упиваючись у її тіло. Коли вона добралася до коліна, їй захотілося спати. Місті покрита струпами та засохлою кров’ю. Приклеєна до простирадла. До третьої ранку їй тільки й лишається, що пройти половину литки. Вона майже вільна, але вона засинає.

Щось знову будить її — ніж, який і досі в її руці.

Ще один найдовший день року. Уже вкотре.

Чути шум — то гепнули автомобільні дверцята на стоянці. Якщо Місті втримає розрізаний зліпок укупі, то зможе добратися до — вікна і визирнути. Унизу — бежеве державне авто детектива Єтілтона. Надворі його не видно, напевне він вже у вестибюлі готелю. Мабуть, уже шукає її.

Може, цього разу він її знайде.

І Місті знову заходилася цюкати столовим ножем. Цюкаючи в напівсонному стані, вона штрикнула собі литковий м’яз. Витікає кров, така яскраво-червона на її білій шкірі, білій від того, що нога так довго була закупорена в гіпс. Місті знову цюкає і знову штрикає свою гомілку, причому лезо протикає тоненьку шкіру і дістає аж до кістки.

Вгризаючись у гіпс, ніж розбризкує кров і розкидає довкола друзки скловолокна. Фрагменти квітів та пташок, що їх намалювала Теббі. Шматочки її шкіри та волосся. Обома руками Місті хапається за краї розшматованого зліпка. Вона роздирає його навпіл, аж поки її нога не вивільняється наполовину. Гострі шпичаки колють її, вгризаються в порізану шкіру, скловолоконні голки в’їдаються в її плоть.

Якби ти тільки знав, мій милий, любий Пітере, як це боляче!

Ти це відчуваєш?

Пальцями із застряглими в них друзками скловолокна Місті хапає зубчасті краї і розсовує їх у протилежні боки. Місті згинає коліно, натужно витягуючи його з негнучкого зліпка. Спочатку з’являється бліда колінна чашечка, вимазана кров’ю. Схоже на те, як з'являється при пологах голова немовляти. Поява голівки плода. Пташеня, що вибирається зі шкаралупи яйця. Потім з’являється її стегно. То народжується її дитина. Нарешті з розшматованого зліпка виламується її гомілка. Один струс — і вивільняється її стопа, і зліпок зісковзує, котиться, перекидається і з тріском гепається на підлогу.

Метелик. Метелик з’являється з кокона, скривавлений та зморений. Воскреслий.

Ппсовий зліпок бебехнувся на підлогу так гучно, що аж затряслися штори і гойднулася картина в рамці на стіні. Закривши вуха руками, Місті з острахом чекає, що хтось прийде і поцікавиться — що то за шум. Побачить, що вона звільнилася, і замкне її ззовні.

Місті чекає, поки серце її не зробить триста швидких ударів. Рахує. Але нічого. Нічого не відбувається. Ніхто не приходить.

Повільно та обережно Місті випрямляє ногу. Місті згинає коліно. Пробує. Воно не болить. Тримаючись за нічний столик, Місті рвучко змахує ногами, торкається ними підлоги і розминає їх. Скривавленим столовим ножем вона зрізає кільця клейкої хірургічної плівки, яка кріпила катетер до її здорової ноги. Висмикнувши із себе трубку, Місті скручує її в кільце і кидає убік.

Вона робить один, три, п’ять обережних кроків до стінної шафи, звідки бере блузку. Потім — джинси. У шафі, в пластиковій обгортці, висить біла атласна сукня, яку зшила їй Ґрейс для мистецької презентації. Весільна сукня Місті, воскресла. Вона вступає в джинси, застібає ґудзика та зіпер, але коли її рука тягнеться до блузки, джинси раптом спадають на підлогу. Отак вона схудла. Її стегна зникли. Її сідниці — два порожні шкіряні мішечки. Її джинси лежать на кісточках, вимазані кров’ю з порізів на кожній нозі.

У шафі є також спідниця, яка їй пасує, але то не її спідниця, а Теббі. Складчаста вовняна спідниця, яку, напевне, принесла сюди Ґрейс.

Її туфлі — і ті стали завеликими, тому Місті доводиться згинати пальці на ногах у вузлики, щоб туфлі не поспадали.

Місті вслухується, аж поки в коридорі за дверима не стає тихо. Вона прямує до сходів, спідниця прилипає до крові на її ногах, а її трохи відросле лобкове волосся шорстко чіпляється за труси. Стиснувши пальці на ногах, Місті долає чотири прольоти сходів і спускається у вестибюль. Там, посеред купи свого багажу, стоять біля реєстраторки люди.