І справді, тепер вони можуть поїхати куди завгодно. Вони знову багаті. Ґрейс та Гарроу і всі старі острів’яни, вони — залишили їм мільйони, на які застрахували свої життя. Багато мільйонів, вільних від оподаткування та надійно збережених у банку. З процентами достатніми, щоб безбідно жити наступні вісімдесят років.

Пошуковий собака детектива Стілтона через два дні після пожежі врився в гору обгорілої деревини. Перші три поверхи готелю спустошені, залишилися тільки голі кам'яні стіни. Від високої температури бетон обернувся на блакитно-зелене скло. Що там рознюхав собака — гвоздичний одеколон чи каву, але рятувальники знайшли Стілтона, мертвого, у підвалі під вестибюлем. А собака увесь тремтів та обісцявся. Звали його Рудько.

Фото пожежі облетіли весь світ. Тіла жертв, розкладені на вулиці перед готелем. Обвуглені трупи, чорні та зашкарублі, потріскані, а в тріщинах проглядало спечене м’ясо — вологе та червоне. І в кожному знімку, з кожного ракурсу, виднівся той чи інший логотип корпорації.

Кожна секунда відеозйомки демонструє обвуглені скелети, розкладені на автостоянці. Поки що їхня загальна кількість складає сто тридцять дві людини, а над ними всіма, у тому чи іншому місці відеокадру видніється назва корпорації. Якийсь логотип чи усміхнений талісман. Мультяшний тигр. Малозрозумілий, але оптимістичний девіз.

«Боннер та Міллз — Коли у вас опускаються руки».

«М’ютворкс — Де прогрес не затримується надовго».

Чого ти не розумієш, тому ти можеш надати будь-якого значення.

У кожному випуску новин — якесь острівне авто з шовковим рекламним щитом. На кожному шматку паперового сміття, на стаканчику чи серветці надрукована назва корпорації. Можна прочитати рекламний щит. Остров'яни з рекламними значками на лацканах чи у футболках з рекламою дають інтерв’ю на тлі задимлених трупів. Тепер фінансові служби та телевізійні кабельні мережі і фармацевтичні компанії платять шалені гроші, щоб зняти всю їхню рекламу. Стерти свої назви з острова.

Додайте ці гроші до страховки — і острів Чекайленд тепер багатший, аніж будь-коли.

Сидячи у «б’юїку», Теббі дивиться на свою матір. Дивиться на урну, що тримає у своїх руках. Великий підборідний м’яз розтягує її губи до вух. Щоки Теббі зминаються в подушечки і трохи піднімають нижні повіки. Обіймаючи обома руками прах Ґрейс та Гарроу, вона — сама собі Мона Ліза. Усміхнена й антична, Теббі каже:

— Якщо ти скажеш, то скажу і я.

Мистецький витвір Місті. Її дитина.

Місті питає:

— Що ти скажеш?

Продовжуючи всміхатися, Теббі відповідає:

— Я підпалила їхнє вбрання. Бабця та дід Вілмоти навчили мене, як це зробити, і я їх підпалила. — Вона каже: — Вони заліпили мені очі, щоб я не бачила і змогла вибратися.

В уривках уцілілого йідео все, що видно, — це дим, що клубочиться з дверей вестибюлю. З моменту розкриття завіси на фресці минуло лише кілька хвилин. Пожежні вриваються всередину і назад не повертаються. З кожною' секундою, позначеною в часовій табличці на відео, пожежа розростається, полум’я пожирає помаранчеві завіски на вікнах. Якийсь полісмен повзе через ґанок, щоб зазирнути у вікно. Пригнувшись, він вдивляється всередину. Потім випростовується на увесь зріст. В обличчя йому валить дим, а полум’я перетворює на смолоскип його одіж та волосся. Але він переступає через підвіконня. Не моргнувши оком. Не зіщулившись. Його обличчя та руки палають. Полісмен усміхається на те, що він узрів усередині, і йде туди, не обертаючись назад.

За офіційною версією, пожежу спричинив камін у їдальні. Готель завжди притримувався тієї традиції, що камін має горіти, хоч якою б теплою не була погода, — ось чому почалася пожежа. Люди загинули за крок від розчинених вікоц. Їхні тіла були знайдені на відстані простягнутої руки від виходу з приміщення. Вони так і померли: повзучи, плазуючи та масово напираючи до стіни в їдальні, де горіла фреска. До центру пожежі. До того, що побачив полісмен у розчинене вікно.

Ніхто навіть і не думав тікати.

Теббі каже:

— Коли мій татко сказав мені тікати разом із ним, то я розповіла бабці. — Вона каже: — Я врятувала нас. Я врятувала майбутнє усього острова.

Дивлячись у вікно, на океан і не дивлячись на матір, Теббі мовить:

— Тому, якщо ти комусь скажеш, — каже вона, — то я потраплю за ґрати. — І додає: — Я дуже пишаюся тим, що зробила, мамо.

Вона дивиться на океан, її очі ідуть за лінією узбережжя до села та до чорної шкаралупи згорілого готелю. Де люди згоріли заживо, прикуті до місця синдромом Стендаля. Фрескою Місті.

Місті трусить доньку за коліно і каже:

— Теббі, я тебе благаю.

Не дивлячись на неї, Теббі простягає руку, відчиняє дверцята авто і виходить.

— Мене звуть Табіта, мамо, — каже вона. — Віднині називай мене, будь ласка, моїм повним іменем.

Коли ти гинеш у вогні, твої м’язи скорочуються. Твої руки втягуються, пальці згинаються в кулаки, а кулаки підтягуються до підборіддя. Твої коліна згинаються. Усе це — через жар. Це називається «бійцівська стійка», бо ти скидаєшся на мертвого боксера.

Люди, що загинули в пожежі, люди, що тривалий час перебувають у вегетативному стані, усі вони набувають однакової пози. Такої, як у дитини, що готова з’явитися на світ.

Місті й Табіта йдуть повз бронзову статую Аполлона. Повз лужок. Повз занепалий мавзолей — запліснявілу банківську споруду, вбудовану в схил гори; її залізні ворота прочинені. Усередині — темрява. Вони йдуть аж на край мису, і Табіта — не її донька, а хтось, кого Місті навіть не знає — якась незнайомка, Табіта висипає кожну урну з високої скелі у воду. Довгу сіру хмару того, що було всередині, попіл та пил, віялом розносить вітер. І вона тоне в океані.

До речі, Океанський альянс за свободу більше не робив жодних заяв, і поліція нікого не заарештувала.

Лікар Туше проголосив закриття єдиного громадського пляжу на острові через виниклу небезпеку для здоров’я відпочивальників. Пором став ходити тільки двічі на тиждень, і то лише для мешканців острова. Хоч так, хоч сяк, а острів Чекайленд тепер закритий для сторонніх.

Ідучи назад до авто, вони проходять повз мавзолей.

Теббі… Табіта зупиняється й питає:

— А тепер хочеш зазирнути всередину?

Іржаві залізні ворота прочинені.

І Місті каже:

— Так.

Між іншим, погода сьогодні тиха. Тиха, покірлива і пригнічена.

Один, два, три кроки в темряву — і їх уже видно. Два скелети. Один лежить на долівці, скрутившись на боці калачиком. Другий — сидить, обпершись об стіну. Навколо їхніх кісток виросли мох та плісняві грибки. На стіні блищать струмочки води. Ці скелети — то її скелети, скелети жінок, якими колись була Місті.

Про що Місті дізналася, так це про те, що біль, паніка та відчуття жаху тривають лише хвилину-дві.

Що Місті відчула, так це те, що їй до смерті набридло помирати.

Між іншим, твоя дружина знає, що ти блефував, коли писав, що всі зубні щітки у кожному домі ти засовував собі в дупу. Ти просто хотів, щоб люди вжахнулися і повернулися до реальності. Ти просто хотів вивести їх зі стану їхньої персональної коми.

Місті не пише це для тебе, Пітере, вже не пише.

На цьому острові немає місця, де вона могла б залишити свою історію так, що тільки вона сама змогла б її віднайти. Майбутня вона через сотню років. Її особиста маленька капсула з посланням для нащадків. Її власна бомба з годинниковим механізмом. Мешканці Чекайленду, вони ж перериють увесь свій прекрасний острів, кожен квадратний дюйм. Вони знесуть готель, шукаючи її таємницю. У своєму розпорядженні вони матимуть ціле століття, щоб копати та рознюхувати, поки вона не повернеться. Поки вони її самі не повернуть. А потім уже буде запізно.

Усе, що ми робимо, видає нас. Наше мистецтво. Наші діти.

Але ми тут. Ми й досі тут. Що бідолашна й затуркана Місті-Мері Вілмот має зробити — це сховати свою історію так, щоб усім було її видно. Вона сховає її скрізь по всьому світу.

Те, чого вона навчилася, це те, чого вона навчається завжди. Платон мав рацію. Ми всі безсмертні. Ми могли б і не помирати, якби захотіли.