У спальні на мансарді Місті набирає номер телефону своєї мами в Текумзе-Лейк, але їй відповідає телефоністка. Обрив на лінії, каже вона, але його невдовзі полагодять. Але внутрішній телефон працює. Місті просто не може додзвонитися до материка.

Коли вона зазирає під килим, то не знаходить там своєї заначки з чайовими грошима.

Перидотовий перстень Теббі. Подарунок від бабусі на день народження.

Попередження, яке проігнорувала Місті: «Забирайся з острова, бо потім не зможеш».

Усі оті приховані послання, що їх залишають люди, аби їх не забули. Отак усі ми намагаємося говорити з майбуттям. Мавра та Констанція.

«Ти помреш, коли станеш їм непотрібною».

До кімнати «313» Дістатися досить легко. Колись Місті була покоївкою, Місті Вілмот, цариця задовбаних рабів. Вона знає, де взяти запасний ключ. Це двокімнатний номер з двоспальним ліжком та вікнами на океан. Ті ж самі меблі, що й у інших номерах. Стіл. Крісло. Комод. На полиці для ручної поклажі — розкрита валіза якоїсь відпочивальниці. Брюки та квітчасті шовкові сукні в стінній шафі. На завісовий штир у ванні накинуте мокре бікіні.

Між іншим, таких класних шпалер Місті іще не доводилося бачити. До того ж шпалери в номері «313» — це не просто якийсь низькоякісний папір, а пастельно-зелені смуги, які чергуються з рядами рожевих столистих троянд. Візерунок, який мав древній вигляд уже того дня, коли його видрукували. Для надання шпалерам старовинного пожовклого вигляду їх заляпано чаєм.

Але справжній вік шпалер видає те, що вони аж надто бездоганні. Аж надто вони безшовні, симетричні й прямі — згори донизу. І всі шви сходяться аж надто добре. Це — точно не робота Пітера. Не твоя робота. Милий, любий, лінькуватий Пітер, який ніколи не сприймав жодне мистецтво надто серйозно.

Що б не залишив Пітер людям на пам’ять у цій закупореній кімнаті, замурувавши гіпсокартоном двері, воно зникло. Невеличке Пітерове послання нащадкам чи бомба з годинниковим механізмом — усе це забрали або стерли мешканці острова Чекайленд. Так само, як місіс Террімор стерла написи в бібліотечних книгах. Так само, як були спалені всі материкові будинки. Справа рук ОАС.

Так само, як було вбито Ангела Делапорте. Зарізано у ліжку, уві сні.

У ліжку Місті. Твоєму ліжку. І нічого не взяли, і жодного сліду насильницького проникнення.

До речі, відпочивальники можуть увійти щохвилини. І застукати тут Місті, яка стискає в руці закривавлений ніж.

Зубчастим лезом Місті піддіває край шва і віддирає смужку шпалери. Гострим кінчиком ножа вона віддирає іще одну смужку. Відідравши третю смужку, Місті може тепер прочитати:

«…кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за…»

І, між іншим, це не те, що вона насправді хотіла знайти.

Двадцять четверте серпня… і три чверті

Обідравши всю стіну, обчухравши всі столисті троянди та блідо-зелені смуги, Місті знайшла те, що залишив людям на знахідку Пітер.

Що залишив ти.

«Я кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за нашу справу». А далі й далі — по всіх стінах — було написано: «Я не дам вам убити мене так, як ви вбивали всіх чоловіків художниць, починаючи з Ґордона Кінкейда».

Номер захаращений шматочками та завитками шпалер. Запилений висохлим клеєм. У коридорі чути голоси, і Місті ціпеніє в понівеченій кімнаті. Чекає, що ось-ось — і відпочивальники відчинять двері.

А на стіні написано: «Мені уже начхати на наші традиції».

Там написано: «Я не Люблю Місті-Мері». І далі: «Але вона не заслужила на те, щоб піддавати її тортурам. Я люблю наш острів, але ми мусимо знайти новий метод порятунку нашого способу життя. Ми не можемо без кінця пожинати людей».

І далі: «Це ритуальне масове вбивство, і я вам цього не прощу», Відпочивальники, їхні речі поховані — і їхня поклажа, і косметика, і сонцезахисні окуляри. Поховані під пошматованим сміттям.

«Коли ви це знайдете, — йдеться в написі, — то мене вже не буде. Сьогодні увечері ми з Ангелом їдемо геть. Якщо ви це зараз читаєте, то вибачте, але вже пізно. Теббі матиме краще майбутнє, якщо її поколінню доведеться самому заробляти собі на життя».

Під смужками шпалер було написано: «Мені дійсно дуже шкода Місті».

Ти написав також: «Я і справді ніколи не кохав її, але вона мені не настільки огидна, щоб я завершив наш план».

Там також написано: «Місті заслуговує на кращу долю. Тату, вже час нам звільнити її».

Снодійні пігулки, які, за словами детектива Стілтона, прийняв Пітер. Рецепт, якого він ніколи не мав. Валіза, яку він зібрав і поклав у багажник. Він збирався покинути нас. Покинути разом з Ангелом.

Ти збирався податися геть.

Хтось накачав його наркотиками і залишив у авто з працюючим двигуном, зачинив у гаражі, щоб потім його знайшла Місті. Той хтось не знав про валізу, що лежала у багажнику, зібрана та готова до втечі. Ті люди не знали, що бензобак був наполовину порожній.

«Тато» — це Гарроу Вілмот. Пітерів батько, який начебто вже помер. Ще перед тим, як народилася Теббі.

А на стінах номера написано: «Не демонструй диявольських творінь».

І поруч: «Знищ усі її малюнки».

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать надавати сенс кошмарові.

Підпис: «Пітер Вілмот».

Двадцять п’яте серпня

У їдальні готелю бригада остров'ян розвішує твори Місті, усі її малюнки. Але не кожен окремо, а один до одного, папір та полотна, і всі вони утворюють довгу цілісну фреску. Колаж. Збираючи колаж, бригада тримає його під покривалом, залишаючи на видноті лише край, якраз достатньо, щоб приєднати наступний ряд малюнків. Важко сказати, що то таке. Те, що здається деревом, може виявитися рукою. Те, що схоже на обличчя, може перетворитися на хмарину. Це або масова сцена, або пейзаж, або ж натюрморт із квітів та фруктів. Як тільки до фрески додається черговий малюнок, бригада рухає завісу і закриває його. Усе, що можна сказати, це те, що фреска гігантська, вона займає всю найдовшу стіну їдальні.

А з ними — Ґрейс. Вона дає вказівки. Теббі та лікар Туше стоять осторонь і спостерігають.

А коли Місті підходить, щоб і собі поглянути, Ґрейс зупиняє її синюватою та горбкуватою рукою і каже:

— Ти вже приміряла оту сукню, що я тобі зшила? Але Місті просто хоче поглянути на свої малюнки. Це ж її робота. Через оту плівку на очах вона й гадки не має, що там у неї вийшло. Яку частину самої себе вона продемонструє незнайомцям.

А лікар Туше каже:

— Не надто доречна думка. — Він каже: — Ви все побачите на відкритті, з рештою натовпу.

До речі, Ґрейс каже:

— Сьогодні вдень ми перебираємося назад до нашого будинку.

Туди, де вбили Ангела Делапорте.

Ґрейс каже:

— Детектив Стілтон дав добро. — Вона каже: — Якщо збереш свої речі, ми можемо їх тобі відвезти.

Подушка Пітера. Її мистецькі припаси в палевій дерев’яній скриньці.

— Уже все майже готово, моя люба, — каже Ґрейс. — Я точно знаю, як ти почуваєшся.

Це — згідно зі щоденником. Щоденником Ґрейс.

Поки всі щось роблять, Місті йде на мансарду, до кімнати, в якій мешкають Ґрейс і Теббі.. Між іншим, Місті вже зібрала свої речі, а тепер цупить щоденник із кімнати Ґрейс. Вона несе свою валізу вниз до авто. Місті й досі обсипана висохлим шпалерним клеєм. У волоссі — шматочки блідо-зелених смужок та рожевих троянд.

Книга, яку Ґрейс завжди читає та перечитує, книга в червоній обкладинці та із золотистим написом на лицевій сторінці, є, здогадно, щоденником жінки, яка жила на острові сто років тому. Жінці в щоденнику Ґрейс — сорок один рік, вона студентка-невдаха, що вивчала живопис. Вона завагітніла і кинула художній коледж, щоб вийти заміж на острові Чекайленд. Вона любила не стільки свого чоловіка, скільки його старі прикраси та мрію про те, що вона житиме у великому кам’яному будинку.

Тут для неї було готове життя, готова роль, у яку треба було просто ввійти. Острів Чекайленд, з усіма його традиціями та ритуалом. І все це у неї спрацювало. Там були відповіді на всі запитання.