Двадцять перше червня — три чверті Місяця

Сьогодні телефонував якийсь чоловік з Лонґ-Біч. Залишив довге повідомлення на автовідповідач: щось мимрив і кричав, говорив то швидко, то повільно, лаявся і погрожував — мовляв, зараз викличу поліцію, і тебе заарештують.

Сьогодні — найдовший день року, хоча, якщо вдуматися, то кожен день року найдовший.

А погода сьогодні така, що збентеження легко переростає в справжнісінький страх.

Той чоловік, що дзвонив із Лонґ-Біч, каже, у нього кудись пропав клозет.

Двадцять друге червня

На той час, коли ти візьмешся це читати, ти станеш такий старий, що й себе не пам’ятатимеш.

Твої печінкові плями по-науковому звуться гіперпіг-ментаційні лентигіни. Анатомічний термін, яким позначаються зморшки, — це ритиди. Оті складки у верхній частині твого обличчя, тобто ритиди, що зборознили шкіру на лобі та довкола очей, — це динамічна зморшкуватість, яка зветься також гіперфункціональними лицевими лініями, утворена рухом підшкірних м'язів. Більшість зморшок у нижній частині обличчя — це статичні ритиди, що виникли через дію сонячного світла та гравітації.

Поглянь у дзеркало. Придивися у своє обличчя. Поглянь на свої очі, свій рот.

Це — те, що ти знаєш найкраще. Принаймні, тобі так здається.

Твоя шкіра має три основних шари. Той, що ти можеш помацати, — це stratum согпеит, шар гладеньких змертвілих клітин шкіри, виштовхнутих догори новими клітинами, що знаходяться під спудом. Те, що ти відчуваєш, масне на дотик, — це твій кислотний покрив, шар з олії та поту, який захищає тебе від бактерій та грибків. Під усім цим знаходиться дерма. А під дермою лежить шар жиру. Під жиром пролягають м’язи твого обличчя.

Може, ти пам’ятаєш усе це ще з мистецького коледжу, з «Анатомії в малюнках», розділ 201. Утім, може, й не пам’ятаєш.

Коли ти підтягуєш верхню губу і оголюєш отой зуб, що його вибив колись охоронець у музеї, — то це працює твій м’яз levatorlabii superioris. Твій м’яз для глузливої посмішки. Уяви, що ти відчув, як звідкись смердить затхлим сциклинням. Уяви, що твій чоловік щойно наклав на себе руки у вашому родинному авто. Уяви, що тобі треба вийти і вимочати ганчіркою його сцяки з водійського крісла. Уяви, що тобі все одно доведеться їздити в цій смердючій купі металобрухту на роботу, і всі бачитимуть, і всі знатимуть, бо іншого авто ти не маєш.

Тобі це ні про що не нагадує?

Коли нормальна людина, нормальна безневинна жінка, яка, чорт забирай, безсумнівно, заслужила на кращу долю, приходить додому, цілий день пропрацювавши рознощицею в кафе, і знаходить свого чоловіка померлим від вихлопного газу в родинному авто, а в чоловіка із сечового міхура тече сциклиння, то вона несамовито верещить. Але то всього лише до краю розтягується її округлий ротовий м’яз — orbicularis oris.

Ота глибока зморшка, що простяглася від обох куточків твого рота до носа, — це твоя носогубна складка.

Інколи її звуть «глузлива заглибина». Ти старієш, і маленький округлий валик підшкірного жиру у твоїй щоці, який анатомічно-офіційно зветься «жирове тіло щоки», сповзає дедалі нижче, аж поки не вмощується на твоїй носогубній складці — і твоє обличчя стане перманентною глузливою посмішкою.

Це — просто короткий повторювальний курс. Короткий такий, крок за кроком. Щоб трохи освіжити пам’ять. На той випадок, якщо ти колись сам себе не впізнаєш у дзеркалі.

А тепер нахмурся. Це твій трикутний м’яз тягне донизу куточки м’язу orbicularis oris.

Уяви собі, що ти — дванадцятирічна дівчинка, яка до безтями кохала свого батька. Ти — малолітня дівчинка, якій конче потрібен батько — як ніколи раніше. Дівчинка, яка вважала, що татко завжди буде поруч із нею. Уяви, що кожної ночі ти лягаєш спати, міцно стуливши розпухлі від сліз очі.

Схожа на апельсинову шкоринку текстура твого підборіддя, оці «булькаті» шишечки — їх утворив твій підборідний м’яз. Ним ти зображаєш своє невдоволення і приндишся. Оті похмурі зморшки, що тягнуться від обох куточків твого рота до краю підборіддя, називаються «маріонетковими зморшками». Складки між твоїми бровами — це борозенки глабели. Коли твої припухлі повіки обвисають, то це називається «птоз», тобто опущення верхньої повіки. Твої бічні кутові ритиди очної щілини, інакше кажучи — твої «гусячі лапки» довкола очей з кожним днем проявляються дедалі виразніше, а тобі ж лише дванадцять років, всратися мені й не жити, Господи прости, що скажеш.

І не прикидайся, що не знаєш, що це таке.

Це — твоє обличчя.

А тепер усміхнися — якщо і досі здатен.

Це — твій великий щелепний м’яз. Кожне його скорочення розстібає твою плоть наче мотузка, за яку ти смикаєш, щоб розсунути штори у себе в кімнаті. Або як троси, що відсувають завісу в театрі. І кожна твоя усмішка схожа на першу виставу, на прем’єру. Ти відкриваєш себе людям.

А тепер посміхнися так, як посміхається стара мати, коли її єдиний син накладає на себе руки. Посміхнися і поплескай по плечу його дружину та малолітню доньку, та й скажи їм, щоб не переймалися — врешті-решт усе складеться напрочуд гарно. Треба лише посміхатися і заколоти вузликом твоє довге сиве волосся. Піти пограти в бридж зі своїми подругами — такими ж старими шкапами.

Отой страхітливий відвислий кавалок жиру, що ти його бачиш під своїм підборіддям, твоє воло, що стає дедалі більшим та драглистішим кожного дня, — усе це називається підборідний жир. А оте звивисте коло зморшок довкола твоєї шиї — це платизмальна смуга. На всю малорухому нижню частину твого обличчя, на твоє підборіддя та шию, впливає сила земного тяжіння, яка тисне на твою поверхневу м’язово-апоневротичну систему.

Тобі це нічого не нагадує?

Якщо ти трохи знітився, розслабся і заспокойся. Не хвилюйся. Тобі лише треба знати, що це — твоє обличчя. І тобі здається, що ти знаєш його так добре, як ніщо інше.

Ось три шари твоєї шкіри.

Ось три жінки у твоєму житті.

Епідерміс, дерма і жир.

Твоя дружина, твоя донька і твоя мати.

Якщо ти це читаєш, то ласкаво просимо назад до реального життя. Ось до чого призвів увесь цей прекрасний необмежений потенціал твоєї молодості. Ось чим скінчилися всі оті нереалізовані сподівання. Ось що ти накоїв зі своїм життям.

Звуть тебе Пітер Вілмот.

І тобі лише треба збагнути, що ти перетворився на жалюгідний лантух з гівном.

Двадцять третє червня

Із Сів’ю телефонувала якась жінка і сказала, що кудись зникла її стінна шафа для білизни. Минулого вересня її будинок мав шість спалень та дві білизняні шафи. Вона впевнена в цьому, як двічі по два. А тепер у неї зосталася лише одна. Вона приїздить до свого прибережного будинку на відкриття літнього сезону. Привозить з міста двох своїх дітлахів із нянькою, та ще й собаку. Заходять вони до будинку з усією поклажею, а простирадла та рушники зникли. Щезли. Пропали.

Як у Бермудському трикутнику.

Її голос на автовідповідачі звучить пронизливо і в кінці кожного речення підвиває як сирена повітряної тривоги. Чути, що її аж тіпає від сказу, але більше за інше вона настрашена. Питає: «Може, це якийсь жарт? Скажіть, що ви комусь заплатили, щоб його втнути, ну будь ласка!»

Її голос з відповідача каже: «Ну будь ласка, я не викликатиму поліцію. Просто поверніть шафу на її місце — і все. Домовилися?»

Десь на тлі її голосу слабко чути хлопчачий голос: «Мамо, що там таке?»

Жінка відказує йому вбік, відхилившись від телефону: «Усе буде добре. Не треба панікувати».

Ага, сьогоднішня погода якраз сприяє втечі від реальності, яка по-медичному зветься «реакція заперечення».