Її плечі вигинаються. Її лікті смикаються догори і лупцюють його по обличчк? бахкаючи в ті місця, де мали бути брови. Щоб він її кинув. Щоб відчепився від неї. Місті каже:

— Облиш, негайно.

І в цей час сигналізація замовкає. Стає тихо. Тільки в її вухах і досі дзвенить.

Потім долинають голоси в коридорах на кожному поверсі. Чийсь голос із мансарди каже:

— Місті зникла. Її немає в кімнаті.

Це лікар Туше.

Не встигли вони пройти іще одну сходинку, як Місті накидається з кулаками на Ангела. Місті шепоче:

— Розкажи мені. — Знесилено опустившись на сходи, вона шепоче: — Якого ти біса возишся зі мною?

Двадцять перше серпня… з половиною

Усе, що Місті любила в Пітері, першим полюбив Ангел. У мистецькому коледжі спочатку були Ангел та Пітер, поки не з’явилася Місті. Вони розпланували все їхнє майбутнє життя. Не як художники, а як актори. Байдуже, зароблять вони грошей чи ні, казав йому Пітер. Казав Ангелу Делапорте. Хтось із покоління Пітера мав одружитися на жінці, яка б зробила родину Вілмотів та й усю острівну спільноту достатньо багатими, щоб нікому з них не довелося працювати. Деталі цього задуму він ніколи не розповідав.

Ти ніколи не розповідав.

Але Пітер казав, що раз на чотири покоління хлопець з острова мав зустріти жінку і одружитися з нею. Молоду студентку-художницю: Як у старій казці. Він приведе її додому, і вона малюватиме так добре, що збагатить острів Чекайленд на наступні сто років. Він пожертвує своїм життям, але то буде лише одне життя. Лише одне життя на чотири покоління.

Пітер показував Ангелу свою дешеву біжутерію. Розказав Ангелу про старе повір’я, що жінка, яка зреагує на цю біжутерію і як їй сподобаються ці фальшиві брильянти — заволодіють її уявою, — саме та жінка і буде казковою феєю. Кожен хлопець із його покоління мав вступити в художній коледж. Він мав носити якусь прикрасу — подряпану, іржаву й потемнілу. Він мав познайомитися з якомога більшою кількістю дівчат.

Ти мав.

Дорогий і милий, дивакуватий і бісексуальний Пітере!

«Ходячий пеніс Пітер», від якого застерігали її подруги.

Оті брошки, що чіпляли собі на лоба. Пришпилювали до сосків на грудях. До пупів та щік. Оті намиста, що вони їх пронизували крізь ніздрі. Вони робили це навмисне, щоб викликати відразу. Щоб жодна жінка не вподобала їх, і кожен із них молився, щоб якийсь інший хлопець зустрів оту легендарну казкову фею. Тому що в той день, коли цей нещасний мав одружитися із цією жінкою, всі вони отримували свободу жити власним життям. Як і хлопці з наступних трьох поколінь.

Аристократи до аристократів.

Замість того, щоб розвиватися, острів крутився в цьому замкненому колі. Застосовуючи один і той самий древній рецепт успіху. Періодично відновлюючись. Повторюючи один і той самий ритуал.

І отому нещасливцю судилося зустріти Місті. Місті виявилася їхньою казковою феєю.

Там, на східцях готелю, Ангел їй про це й розповів. Тому що він ніколи не міг збагнути, чому Пітер кинув його і поїхав геть, щоб із нею одружитися. Хому що Пітер ніколи не міг йому це сказати. Тому що Пітер ніколи ЇЇ не кохав, каже Ангел Делапорте.

Ти її ніколи не кохав.

Ти, лантух з гівном.

А тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Тому що Пітер лише втілював у життя якесь легендарне призначення долі. То була легенда острова, і хоч як би настійливо не намагався Ангел відмовити його від цього, Пітер наполягав, що Місті — це його доля.

Твоя доля.

Пітер наполягав, що має пожертвувати власним життям, оженившись на нелюбій жінці, бо таким чином він урятує свою родину, своїх майбутніх дітей та всю острівну спільноту від злиднів. Їхній острів. Бо ця система спрацьовувала впродовж сотень років.

Розпростершись собі на сходах, Ангел каже:

— Саме тому я й найняв його, щоб він переробив мені будинок. Саме тому я і подався за ним сюди.

Лежачи поруч із Місті на східцях, з гіпсовою ногою між ними, Ангед Делапорте нахиляється і каже, дихаючи їй в обличчя червоним вином:

— Мені просто хочеться знати, навіщо він замурував оті кімнати. І чому він замурував також кімнату тут, у цьому готелі — номер 313?

Чому Пітер пожертвував своїм життям, одружившись із нею? Його графіті — то була не погроза. Ангел каже, що то було попередження. Чому Пітер намагався всіх застерегти?

Над ними відчиняються двері в сходовий колодязь, і чийсь голос каже: «Он вона». То Полет, реєстраторка. То Ґрейс Вілмот і лікар Туше. То Браян Ґілмор, начальник пошти. І стара місіс Террімор із бібліотеки. Бретт Петерсен, управитель готелю. Мет Гайленд з бакалійної лавки. Уся сільська рада спускається до них сходами.

Ангел притуляється до неї і, стискаючи Місті за руку, каже:

— Пітер не вбивав себе. — Він показує на сходи і каже: — Це вони. Вони його вбили.

А Ґрейс Вілмот мовить:

— Місті, люба, тобі треба повертатися до роботи. — Вона хитає головою, цокає язиком і додає: — Ми вже так близько до завершення, ми майже закінчили.

І руки Ангела, руки у водійських рукавичках, відпускають її. Він задкує, ставши на сходинку нижче, і каже:

— Пітер попереджав мене.

Кинувши погляд на натовп угорі, а потім — на Місті, він задкує і каже;

— Я просто хочу, щоб ти знала, що саме відбувається.

3-позаду неї Місті огортають руки, вони беруть її за плечі, під руки і піднімають її.

А Місті тільки й змогла, що спитати:

— Так Пітер був геем?

Ти що — гей?

Та Ангел Делапорте вже йде, спотикаючись, сходами вниз. Додибавши до дверей на нижньому поверсі, він гукнув угору в колодязь сходів:

— Я поїду в поліцію! — Він кричить: — Правда в тому, що Пітер намагався врятувати людей від тебе!

Двадцять третє серпня

Її руки — то лише безсило звислі шкіряні вірьовки. На її шиї відчуваються кістки, зчеплені докупи висохлими сухожиллями. Запалені. Зболені та втомлені. Під черепом звисають із хребта плечі. Замість мозку в неї, мабуть, обвуглена чорна цеглина. Навколо катетера вже відростає її лобкове волосся, воно чешеться, і в ньому видніються прищики. Зі свіжим аркушем паперу поперед себе, або ж чистим полотном, Місті бере в руку пензель або олівець — але не трапляється нічого. Коли Місті малює ескіз, примушуючи свою руку витворити хоч щось, то виходить кам’яний будинок. Трояндовий сад. Просто її обличчя. Її автопортрет-щоденник.

Натхнення покинуло її так само швидко, як і прийшло.

Хтось знімає пов’язку з її очей, і вона мружиться від променів сонячного світла, що линуть крізь слухове вікно. Вони такі сліпучо-яскраві. То з нею поруч лікар Туше, він каже:

— Вітаю, Місті. Усе вже позаду.

Те саме він сказав їй, коли народилася Теббі.

Її саморобне безсмертя.

Він каже:

— Можливо, мине кілька днів, перш ніж ви зможете стояти. — Він просовує руки їй попід пахви і піднімає Місті на ноги.

На підвіконні хтось залишив взуттєву коробку Теббі, повну фальшивих прикрас. Блискучі дешеві шматочки дзеркала, вирізані у формі діамантів. Кожен кут відбиває світло у своєму напрямку. Блиск засліплює. То як маленьке вогнище, як сонце, що відскакує, граючись, від океанських хвиль.

— До вікна? — питає лікар. — Чи ви волієте до ліжка?

Але замість «ліжко» Місті чується «труна».

Кімната абсолютно така, якою її запам’ятала Місті.

Подушка Пітера на ліжку, на подушці — його запах. Малюнки зникли, кожен із них. Місті питає:

— Куди ви їх поділи?

Твій запах.

1 лікар Туше направляє її до крісла біля вікна. Опускаючи її на ковдру, розстелену поверх крісла, він каже:

— Ви бездоганно виконали ще одну роботу. Ми й не могли вимагати від вас більшого.

Лікар відсовує завіси, щоб стало видно океан та пляж. На березі юрмляться відпочивальники, підштовхуючи одне одного до води. Уздовж лінії припливу — сміття. Дирчить пляжний тракторець, тягнучи за собою каток. Сталевий каток, що залишає на мокрому піску кособокий трикутник. Логотип якоїсь корпорації.