— Ой, що там таке? — потім поклала руку на плече Місті й сказала: — Працюй, не зупиняйся.

Рука стискає плече, і Ґрейс каже:

— Лише закінчи оцей останній малюнок. Це — все, що нам потрібно.

Її кроки віддаляються, і розчиняються двері в коридор. Тепер сигнал тривоги ще гучніше калатає — верещить, як дзвінок на перерву в школі, де навчалася Теббі. У її власній початковій школі, коли вона була малою. Дзеленчання стишується, коли Ґрейс зачиняє за собою двері. Вона не замикає їх.

Але Місті все одно малює.

Її мати в Текумзе-Лейк… коли Місті сказала їй, що, може, вийде заміж за Пітера Вілмота та переїде на острів Чекайленд, її мати сказала Місті, що всі великі капітали стоять на шахрайстві та нещастях. Чим більші капітали, сказала вона, тим більше постраждало людей. Для багатих людей, сказала мати, перший. шлюб — це лише питання продовження потомства. А потім спитала, чому ж насправді Місті хоче провести решту свого життя в оточенні подібних людей?

Її мати спитала:

— Ти що, більше не хочеш бути художницею?

До речі, Місті сказала їй, що ні, хоче.

Річ навіть була не в тім, що Місті кохала Пітера. Вона й сама не знала, чи було то кохання. Вона просто більше не могла повернутися додому на оту стоянку автопричепів.

Може, дочкам завжди судилося засмучувати своїх матерів. Робота в них така.

Цього не вчать у мистецькому коледжі.

А протипожежна тривога дзеленчить та дзеленчить.

А на різдвяні канікули Пітер та Місті втекли. І цілісінький тиждень Місті змушувала свою матінку хвилюватися. Священик поглянув на Пітера й сказав:

— Усміхнися, синку. У тебе такий вигляд, наче тебе на розстріл ведуть.

А її матінка зателефонувала до коледжу. Обдзвонила лікарні. В одній з кімнат невідкладної допомоги був труп жінки, молодої жінки, яку знайшли голою в кюветі, — її убили, вдаривши кільканадцять разів ножем у живіт. На Різдво матуся Місті проїхала через три округи, щоб поглянути на скалічене тіло отієї невідомої. І поки Пітер та Місті урочисто ступали через головний хід церкви на Чекайленді, її мати, затамувавши дух, спостерігала, як поліцейський детектив розстібав зіпер на мішкові з трупом.

В отому попередньому житті Місті зателефонувала матінці через два дні після різдвяних свят. Сидячи в будинку Вілмотів за замкненими дверима, Місті перебирала пальцями дешеву біжутерію, яку їй подарував Пітер, коли вони зустрічалися: фальшиві брильянти і фальшиві перлини. Спочатку Місті вислухала кілька панічних повідомлень, залишених на автовідповідачі її матінкою. А коли нарешті зібралася з духом і набрала їхній номер у Іекумзе-Лейк, її мати просто не стала з нею розмовляти і поклала слухавку.

Подумаєш, велика річ! Трохи поплакавши, Місті більше не дзвонила своїй матері.

Бо на острові Чекайленд вона вже встигла відчути себе більше вдома, аніж будь-коли в автопричепі.

А готельна протипожежна сигналізація не замовкає, і крізь двері хтось гукає: «Місті? Місті-Мері?» — То чоловічий голос. Потім чується стук у двері.

І Місті відповідає:

— Хто там?

Коли двері розчинилися, сигналізація стає гучнішою, а потім знову її звук слабшає. Якийсь чоловік каже:

— Господи, ну й сморід тут! — То Ангел Делапорте прийшов їй на порятунок.

До речі, погода сьогодні — хаотично-нервова, панічна та позначена легкою шарпаниною, коли Ангел зриває плівки з обличчя Місті. Він забирає в неї пензель. А потім сильно ляскає по кожній щоці і каже:

— Прокидайся. У нас мало часу.

Ангел Делапорте ляскає її не так, як дають ляпаси курвам у мексиканських серіалах, бо Місті — сама шкіра й кістки.

А готельна протипожежна сигналізація все дзвенить та дзвенить.

Мружачись від сонця, що йде від малесенького слухового вікна, Місті каже: «Припини». Місті каже, що він не розуміє. Що вона мусить малювати. Це все, що в неї лишилося.

Малюнок на мольберті перед нею — квадрат неба, бруднуватий блакитно-білий, ще зовсім незакінчений, але він займає увесь аркуш паперу. Біля одвірка зображенням до стіни прихилені інші малюнки. На кожному — номер, написаний на звороті олівцем. На одному видніється — «дев’яносто сім». Потім — «дев’яносто вісім» і «дев'яносто дев’ять».

А сигналізація дзвенить та дзвенить.

— Місті, — каже їй Ангел, — що б це не був за експеримент, ти його закінчила. — Він іде до комірчини і виймає звідти халат і сандалі. Потім повертається, взуває сандалі їй на ноги й каже: — Людям знадобиться приблизно дві хвилини, щоб розібратися, що це фальшива тривога.

Просунувши руки їй під пахви, Ангел рвучко піднімає Місті на ноги. Стиснувши руку в кулак, він гепає по гіпсовій відливці і питає:

— А це що таке?

Місті питає, навіщо він сюди прийшов.

— Ота пігулка, що ти мені її дала, вона викликала у мене найгіршу мігрень у моєму житті. — Накинувши халат їй на плечі, він пояснює: — Я віддав її одному хіміку на аналіз. — Просунувшй її знесилені руки в рукава, Ангел продовжує: — Не знаю, який у вас тут лікар, але оті капсули містять порошковий свинець із мікроскопічними дозами миш’яку та ртуті.

Токсичні складові всіх олійних фарб: «ван-дейк», фероціанід, йодний червоний, ртутний йодид, свинцеві білила, карбонат свинцю, кобальтовий фіолетовий, миш’як — усі оті прекрасні сполуки та барвники, які так цінують мистці, але які виявляються смертельними. Як ти мрієш про те, щоб створити шедевр, але натомість твоя мрія робить тебе божевільним, а потім убиває.

Вона, Місті-Мері Вілмот, отруєна наркоманка, одержима дияволом, Карлом Юнґом та Станіславським, малює ідеальні криві та кути.

Місті каже, що вона не розуміє. Місті каже, Теббі, її донька, вона померла.

І Ангел завмирає на місці. Його брови підскакують від здивування, і він питає:

— Як це так?

Кілька днів тому, або ж кілька тижнів. Місті достеменно не знає. Теббі потонула.

— А ти впевнена? — питає Ангел. — Про це не повідомлялося в пресі.

До речі, Місті не впевнена ні в чому.

Ангел каже:

— Тут смердить сечею.

То її катетер. Він висмикнувся. Вони лишають за собою смужку сечі — від мольберта, через кімнату та на килимі в коридорі. Сеча та слід від гіпсового злитка, який вони волочать за собою.

— Б’юсь об заклад, — каже Ангел, — що тобі не потрібен і отой гіпс на нозі. — Він питає: — Пам’ятаєш отой малюнок із кріслом, що ти мені його продала?

Місті відповідає:

— Розкажи.

Обхопивши Місті руками, він тягне її крізь двері на сходовий колодязь.

— Оте крісло виготовив тесля-червонодеревник Гершель Берк у 1879 році, — пояснює він, — і доставив на острів Чекайленд для родини Бертонів.

Її гіпсова нога гупає з кожним кроком, fi ребра болять, бо Ангел надто міцно тримає її, і його пальці впиваються та всвердлюються їй під пахви, і Місті каже:

— Детектив із поліції. — Вона каже: — Він сказав мені, що якась екологічна група спалює всі оті будинки, в яких Пітер позалишав свої написи.

— Справді спалили, — відказує Ангел. — І мій також. Усі поспалювали.

Океанський альянс за свободу. Скорочено — ОАС. Руками, з яких він не встиг зняти водійські рукавички, Ангел стягує її вниз на ще один сходовий проліт і питає:

— Ти розумієш, що коїться щось незрозуміле, чи ні? По-перше, каже Ангел Делапорте, просто неможливо, щоб ти могла так добре малювати. Напевне, то якийсь злий дух просто використовує її як «магічний екран»[6]. Просто вона малює досить гарно, щоб стати інструментом у руках нечистої сили.

Місті каже:

— Я так і знала, що ти це скажеш.

О, Місті точно знає, що відбувається!

Місті каже:

— Припини. — І питає: — А що ти тут робиш, га? Чому відтоді, як усе це почалося, він був її приятелем?

Що змушує його набридати їй і чіплятися до неї? Доки Пітер не зіпсував йому кухню, доки вона не здала йому в оренду свій будинок, вони «е знали одне одного. А тепер він вмикає пожежну сигналізацію і тягне її сходами вниз. — Її, з мертвою донькою та чоловіком у комі.