Неслухнянi пальцi набрали комбiнацiю кнопок.

— Так… Куди ж ти пропав? Казав, скоро…

Слава Богу!

— Не пропав я, квiтко. Ще тримаюся. А ти як?

— Погано… — крiзь сльози вiдповiла вона.

— Що?! Що сталося?!

— Щось не те зi мною. Захворiла, напевно.

— Що у тебе болить? — майже по складах запитав Стас.

— Живiт. Слабо. Нудить…

— I коли це почалося?

— Учора.

— Коли?! — мало не заволав Стас.

У залi почали оглядатися, а вiн тепер лише голосно i розгнiвано шепотiв у трубку.

— Як це учора? А чому я нiчого не знаю? Ми з тобою цiлий день говоримо i ти… Доба!

— Не кричи, — попросила Оленка. — Менi погано. Учора лише трохи, iнодi. I сьогоднi майже не турбувало. А зараз…

— Пробач, — схаменувся Стас. — Ти на роботi? Сиди там. Уже дзвоню Нагiрному, вiн своєю машиною приїде i забере тебе. I я швидко буду. Слухайся його. Будь ласка. I не плач.

Розмова з Богданом зайняла не бiльше хвилини. Добре, хоч є надiйнi друзi, колеги. Iнакше б… Але думку перервав iнший дзвiнок. Коломия. На тому кiнцi наче й не збиралися говорити, проте «алокнувши» кiлька разiв, Стас доглупав, у чiм рiч. Голоси у трубцi були далекими, проте чулися добре.

— Так, шановнi, такий несподiваний вiзит, — щебетала Iрина Iванiвна. — Як ти, Iгоре?

— Та нiчого нового. Усе як завжди.

— Кажеш, немає зрушень?

— Якi там зрушення! На тому свiтi зрушення будуть. Дасть Бог, ще недовго…

— Iгорчику, хто ж одужає з такими думками?!

Хотiлося тiльки плюнути спересердя. Голос належав Iгорю Каширову! А лiкарка вiд самого початку вiзиту набрала потрiбний номер, аби надокучливий колега усе почув сам. Ось i приїхали. Збивав Мурашевичку i його самого збирався чавити колесами не Iгор Каширов. Хтось iнший, мов двi краплi води схожий на нього. Стас витяг з кишенi путiвку. Вiдповiдно до неї це був Коваленко Вiктор Петрович. Вiктор. Одразу ж згадалося почуте крiзь дверi Каширових пiд час першого вiзиту. «Вiтю, тут якийсь лiкар приїхав з центру протезування. Пускати?» Вiтя. Ось кому, схоже, телефонувала мати iнвалiда. Як же усе заверталося! Здавалося, що ось-ось…

— Пробачте, я не можу бiльше чекати. Надто довго. Я пiду до iншого банку!

Геть це божевiлля! Який iще Каширов? Який Вiктор? Яка Мурашевичка? Грошi отримав. Зараз вони будуть у безпечному мiсцi. Все. I тодi швидше з цiєї дiри. Повертатися до Вiнницi. А далi варто добре подумати. Але тут бiльше не залишатися. Жодного дня! З такими грошима i робота знайдеться, i житло. А вiн здумав непотрiбнi проблеми на себе вiшати. А ще Оленка! Хоч би нiчого серйозного. Може дiйсно, пирога свого переїла. Ну, не пiшов, буває.

Його чемно перепросили i дали пiдписати пакет документiв. Важко було зосередитися, читаючи їх. Адже йшлося про надзвичайно велику суму. Телефон завiбрував у кишенi і висвітився написом «Нагiрний».

— Ну, що там?

— Нiчого особливого, — «порадував» колега. — Гострий апендицит.

— Що?!

— Апендицит, кажу, чого ти репетуєш? Класичний, без сумнiвiв. Правда…

— Що? Не тягни кота…

— Правда, клiнiка надто iнтенсивна. Таке враження, що назрiває катастрофа. Часом би не трiс…

— Вашу мать… Чого ж то воно усе на купу…

Хотiлося сiсти i опустити руки. Чого ж отак усе нараз?!

— То якi будуть побажання? — ненав'язливо перепитав Нагiрний.

— Якi-якi… Готуємо. Я у Франкiвську. Їду вже.

Напевно, в цьому банку ще не бачили клiєнта, який, не читаючи, iз такою швидкiстю пiдмахував усi папери на сто тисяч євро. На нього дивилися щонайменше з подивом. Зрештою автомат упорався з пiдрахунком грошей i Стас буквально вибiг на паркувальний майданчик. Машина рвонула з мiсця.

Досидiвся. Добiгався. З дурними грошима i непотрiбними проблемами I не заспокоювало самопереконування, що це усього лише апендицит, яких за життя зроблено не одну сотню. От i поїхали до Вiнницi… Галич з його привидами i таємницями не хотiв вiдпускати. Нiяк не хотiв! Тепер щонайменше тиждень. Лиш би усе було добре.

LIII

Оленка принишкла на лiжку, тулячись до його руки.

— I що, невже таки вiн? Чому у мене?!

— Вiн, рiдненький, — Стас погладив її по головi. — Тому що іноді це трапляється. Дрiбницi, не вартi хвилювань. Знаєш, скiльки їх в нас буває? У нашiй «конторi» апендицит — те саме що у вашiй печатку прибити. Ху! I все. Навiть отямитися не встигнеш.

— Добре тобi казати, — не могла заспокоїтися вона. — Тебе не рiзатимуть.

— По-перше, не рiзатимуть, а оперуватимуть. А по-друге, мене вже оперували. Рокiв iз десять тому. Ось, дивись. Так що не кажи.

— I треба було менi тих суниць… Як вiдчувала…

— Квiточко, заспокойся i не говори дурниць. Я тебе прошу. Ти менi вiриш?

— Так… А ти… це… будеш сам?

— Буду. Сам. Особисто. Заспокоїлася?

— Здається.

— Усе. Я ще прийду.

Зачинивши палату, вiн попрямував одразу на балкон. Пальцi так тремтiли, що цигарку насилу вийняв iз пачки. Припалив. Тiльки б нiхто не побачив… Стас заплющив очi, випускаючи дим.

Оленко, Оленко… Але який сенс звинувачувати її у маячнi, якщо… Винити належало насамперед себе самого. За те, що дозволяла собi останнiм часом його твереза i розумна голова, начинена хворою фантазiєю. Унизу було тихо. Лiхтар перед корпусом освiтлював кущi та квiти газонiв, що розчинялися у вечiрньому мороцi, линучи запахами аж сюди. А перед очима поставали зовсiм iншi квiти. Мертвi квiти. Потворнi фiгури, що за задумом невiдомого майстра, який створив килим, лише призначалися бути квiтами. Насправдi ж були елементами бiльш нiж похмурої картини, що претендувала на пророцтво.

Вони склалися у єдино можливий вiзерунок з прихованим змiстом одразу, щойно Стас переступив порiг будинку i ще перебував пiд дiєю райдужних думок, нi сном нi духом про те, що вiдбуватиметься далi. Склалися, аби розповiсти, що його чекає. Подiбна мiстика довго не бажала вкладатися у головi, i килим наполегливо iлюстрував дiйснiсть, наче запитуючи щоразу: ну що, тепер вiриш? Переконався?

Ще нi?!

Вiн не вiрив, i запорошений клапоть на стiнi знову брався за своє, вiдраховуючи новi жертви. Здавалося, бездушний шмат тканини втрачає терпець вiд його непомiрної тупостi i вже готовий заволати: «Ну коли ж ти нарештi повiриш? Коли дорога тобi жiнка не виїде з операцiйної? Оце тобi потрiбно, щоб нарештi взятися за розум?!».

Вiд подiбних думок кидало у пiт. Що ж це дiється? Доля вирiшила загнати у глухий кут? А мо' не доля, а вiн сам? I тодi потрiбно викинути з голови дурню, прооперувати ще один банальний апендицит i гребти звiдси чимшвидше i чимдалi. А якщо все-таки доля? Тодi станеться випадок. Той, якi припускає статистика. I при апендицитi ймовірна смертнiсть. Якась десята доля вiдсотка. А буває ще простiше. Абсолютно здорового пацiєнта з дрiбничкою, яку потрiбно видалити, вводять у наркоз. Серце здорове, анестетики якiснi, анестезiолог досвiдчений. Нiчого не свiдчить про небезпеку. От тiльки раптово i з незрозумiлих причин стається зупинка дихання, а потiм серця. Реанiмацiя — усе марно. Кiнець. Бiльш анiж несподiваний, i нiхто не може пояснити чому — нi тi, кого потiм розпинають, нi тi, хто розпинає. Медицина — наука неточна. А статистика — рiч уперта. За роки роботи Стас i сам бачив такi випадки. Чому не зараз?

Позаду клацнули дверi — Нагiрний.

— Ми тебе кругом шукаємо, а вiн курить… То що?

— А що?

— Я не в'їхав… Оперувати будемо? Я так розумiю, ти усiм розпоряджаєшся? То кажи! Ситуацiя якась невизначена. Усi ходять одне поза одним i нiхто не починає. До ранку товктимемось? Давай рухатись. Як на мене — вiн уже трiснув. Чого чекати?!

Оленку потрiбно брати на операцію чимшвидше, не зважаючи на тi iдiотськi думки. Зрозумiло стопудово. Iнакше i без втручань мiстики не сьогоднi-завтра на той свiт загримить. Але як брати?

Зараз. Ще секунду. Вiн обiзве сам себе iстеричною бабою, вiзьме себе в руки i усе пiде як по накатаному. Зараз. А тим часом…