Изменить стиль страницы

— А може таксист отой молоденький, з яким я до Коломиї їздив. Щось мiг докумекати. А сам ти пiсля скляночки оковитої часом нiде не бовкнув? Щодня ж глушиш. Може, коли дози не розрахував?

— А я, шановний, — тамуючи ображене тремтiння голосу, вiдповiв зморшкуватий, — стаканчик свiй давно вже глушу лише на самотi. I, повiр, не шкодую.

— Ну, гаразд, я так. То що ж було?

— А те й було. Розкопали однiєї ночi, але не встигли до свiтанку. Часу забракло до домовини дiстатися.

— Ну, ще б — задоволено промовив дебелий. — Станiслав плиту коли встановлював, майстрiв iз Франкiвська замовив. Вони усе швидко. Толком нiхто й не бачив, що i як будували. А вiн змусив їх конкретний фундамент донизу залити. Не хотiли, казали — перестраховка, i так стоятиме. Станiслав заплатив, вони мусили. От i виручив. За одну нiч там нiяк не пiдриєшся.

— Ну от, а зранку люди побачили, ще бiльше розмов стало. Скарб у могилi! Разом з Мироненком або взагалi без нього! Мамчур тодi так трусонув тих, що могилу для тебе копали, мало не здалося. Це ж на них перша пiдозра… Вiдтодi бiльше нiхто не пробував. Бояться.

— Ну, ще б… — рука-клешня потягла з дошки нову жертву. — Мамчур може й сам що пiдозрює. Але перший зацiкавлений у тому, щоб я там вiчно лежав. Уяви собi: з'являюся я, i права на хату висуваю. Живий, отже, й заповiт не дiйсний. Уяви, яка колотнеча почнеться.

— Ну, про Мамчура мова окрема. А от чесно скажи, Тарасе, — зморшкуватий на мить зовсiм вiдiрвався вiд гри й зазирнув йому в очi. — Не шкода? Хороми у тебе, дивлюся, тепер справдi царськi, а килимок, який ще у Галичi мiль доїдала, он на стiну вчепив! Тягне, напевно, муляє?

— Нi, — без найменших емоцiй вiдповiв той. — Не тягне, нi на грам. А килимок… Не я, Станiслав повiсив. Це у нього почуття до того дрантя. Книга пророцтв… Тьху…

— То ото воно i є? — в очах старигана несподiвано з'явився iнтерес. — Про це вiн у мене на дачi тодi розповiдав?

— У тебе на дачi, — незворушно продовжував дебелий, — вiн забагато випив на прощання, того i верз всiляку маячню.

— Нехай, — зморшкуватий пiдвiвся, з iнтересом розглядаючи килим на стiнi. — Однаково покажи, де тут ти. Оце?! Курва мать… Жартуєш? У життi ти набагато потворнiший.

— На дошку краще дивись, — порадив господар. — А це повна нiсенiтниця. Проте молодь усе до мiстики тягло. Ми ж знаємо, що такого не буває. А людина, якщо дуже схоче щось у чомусь побачити, обов'язково побачить, рано чи пiзно. Любив я свiй дiм, але спротивив він мені з певних часiв. Це ж вiн у мене Нiлу забрав. Тож i є тепер для мене мiсцем з неприємними спогадами. А що там тепер?

— Як не дивно — дiм з привидами! — не приховуючи сарказму, прокректав старий. — Саме так його колись жартома твiй небiж назвав. А тепер дiйсно. Належить вiн начебто Берковичу. Але той там не живе. I не буває, принаймнi нiхто ще не бачив, щоби Берко туди заходив. I техноцентром також не пахне, хоч i казали один час. А ще говорили, нiби єврей один iз-за кордону синагогу з нього хотiв зробити. Навiть приїздили, оглядали. Але на тому й скiнчилося. Стоїть.

— Н-да… Схоже, не судилося Хамаму Бен-Уїну святим зробитися.

— Принаймнi, не у нашiй країнi, — згодився гiсть. — Кажуть, вони вже грошви стратили немiряно. Нi, у нас все можна прокрутити. Але щоб таке, це ж потрiбно усю вертикаль чиновникiв купити — вiд низу до верху, усiх «нагодувати». А вони гадали — нашим «селом» i обiйдеться. Де там! Поки до столицi дiйшли — вибори, влада помiнялася. Новi прийшли, голоднi — усе спочатку. До того ж… Берковича наново «прикрутили». Мамчур у нас i досi прокурором. Вчепився у Берка мертвою хваткою, наче з'їсти зiбрався. Не один суд вже вiдбувся. Так i тягнеться.

— Воно й не дивно, за п'ятдесят п'ять тисяч профуканих кого хочеш їстимеш. Ну, та Господь iз ними. А ти, старий хрiн? Про себе розкажи. Напевно, вже зовсiм не працюєш?

— Яка праця… — махнув рукою гiсть. — Уже й сам бачу, що сили не тi. Та й бажання пропало. Нехай молодi. Хоча, якi вони вже молодi! Павловська виїхала. У Києвi тепер. Нагiрний — завiдуючий. Гащак — заступник головного. А менi на пiч час. Онуки вже вивченi, не те що дiти…

— А сюди чого припер?

— На той свiт хочу з комфортом iти. Небiж твiй хоч і хамуватий, а таки мав рацiю, хоч ледве не отримав тодi чим пiд руку попало. Я й без нього розумiю, чого ти тодi програв. У мене хату вiдбирали б — я також не змiг би про гамбiти думати. Незаслужена перемога не має смаку. Та що я пояснюю, ти краще вiд мене це знаєш. От зараз — iнша справа. Усе чин по чину. Тепер уже як буде, так i буде. Остаточно.

Кубок стояв поруч, одразу за шаховим годинником, виблискуючи боками. Обоє одночасно подивилися на нього.

— Ну, що ж, Iване… — багатозначно промовив дебелий, — справжнє чоловiче рiшення. Поважаю. Тому… пора тебе добивати. Та й вже йти сто грам пити. Пахне, чуєш? Оленка на кухнi — майстер бiльший анiж ти на дошцi. Пiдемо ось так…

— Зубiв на поламай, — прокректав зморшкуватий. — Не матимеш чим ту сотку закусити. Краще про себе скажи щось. А я тим часом «пiдстрижу» тобi лiвий фланг…

— А що я? — знизав плечима той. — Мене взагалi немає. Про кого ж розповiдати? Нiколи б не згодився на таке божевiлля. Станiслав так вирiшив. «Воскресiння» було б надто проблемним. Для усiх. Надто багатьох воно не влаштовувало. Глядиш, i до рангу святих би потрапив! Замiсть ребе. Хоча менi тодi було однаково. Так i залишився у небіжчиках. Тепер он вчу пiдростаюче поколiння у шахи грати. Так, Юрку? А чого такi каракулi? Хiба ж це протокол шахового матчу? I крапочку ось тут забув.

Важка, дiйсно «ведмежача» лапа нiжно попестила по голiвцi хлопчика, який примостився поруч i усiєю увагою був у грi, пропускаючи повз вуха монотонне старече рипiння.

— Так що, якийсь змiст у життi таки знайшовся. Завдяки менi оцей малий Ковач у такому бiльш нiж юному вiцi пристойно грає у шахи i навiть перемагає на турнiрах. А воно й у життi згодиться. Не вмiв би його батько рахувати ходи наперед, хтозна, як би усе склалося. А так — затишний дiм, гарна робота, красива дружина i ось… Давай, Юрку, бiжи до матерi, помагай. А ми тут вже самi допишемо. Тим паче, мало що лишилося.

— Як це, мало що?

— Ось. Отримайте, Iване Павловичу…

Тремтiння рук i голови гостя помiтно збiльшилося, голос здригався i слова ледь вимовляв:

— Ти здурiв? Тарасе, ти що, скурвий сину, знущаєшся?! Гiмна об'ївся?!

— Нi, Iване, чого ж! Зразу — гiмна… Це мiй хiд. Так ходжу. Маю право, — виправдовувався Мироненко. — I до протоколу занесемо: слон с6 на д5… I знак оклику, все-таки жертва фiгури…

— Ти ж блефуєш, старе стерво! — мало не задихнувся вiд лютi Ратушняк. — Ти знову блефуєш, i знову слона!

— Що ж, забирай, — розвiв руками Мироненко. — Якщо справдi блефую, партiя завершиться одразу. Далi вже грати менi просто не залишиться чим.

Надзвичайно гостра, навiть критична позицiя на дошцi обiцяла швидку розв'язку i водночас загрожувала затягтися надовго, адже сторони збиралися стояти до кiнця. На обмеженому просторi клiтинок у запеклому протистояннi мертвих дерев'яних символiв наповну вирували живi емоцiї, притаманнi лише свiтовi, у якому народжуються i гинуть надiї, вирiшують одвiчнi питання минуле з майбутнiм, сходяться у смертельнiй сутичцi сила i верткiсть, цiлеспрямованiсть i пiдступнiсть, скажений запал i холодний прагматизм. I не було у цьому нiчого надприродного, адже усе це в них вдихали живi люди, котрi за довгi роки життя зумiли гiдно пройти непростий шлях перемог i розчарувань. I не важливим здавалося, як зараз завершиться битва. Суттєвим було інше — щоб мiрiади зусиль докладалися заради добра i справедливостi.