— Ось заповiт, про який iдеться. Прошу ознайомитися. Ось… доволi неординарно, як для наших умов… Але будинок практично у центрi, старий, та цiлком нiчогенький. Купця потiм знайдете без проблем… Ну, ви читайте.

Стас залишився на самотi.

Це була ксерокопiя заповiту. Будинок дiйсно падав йому просто з неба. Думки роїлися. Хоч який, навiть аварiйний, це мiнiмум п'ятнадцять-двадцять «штук» зелених. О, Господи… Ну невже… Та, чим далi вiн ознайомлювався з документом, подив усе бiльше вiдтискав убiк вiдчуття отої радiсної недовiри.

Я, Мироненко Тарас Андрiйович, у разi моєї смертi, заповiдаю мiй будинок iз присадибною дiлянкою, що на вулицi Коновальця, 18, як i все, що є у ньому, Ковачу Станiславу Iвановичу, який доводиться менi двоюрiдним племiнником по батьковiй лiнiї.

За моїм бажанням, усе згадане рухоме i нерухоме майно переходить у власнiсть Ковача Станiслава Iвановича лише у тому разi, якщо вiн упродовж одного року пiсля моєї смертi юридично i фактично проживатиме у вказаному будинку, не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат.

У разi, якщо цих умов не буде дотримано, усе згадане майно має перейти у власнiсть Мурашевич Неонiли Йосипiвни, яка проживає…

Подив наростав, коли Стас читав рядки про те, що згадана жiнка є виконавцем заповiту i має право оглядати будинок, аби пересвiдчитися у дотриманнi спадкоємцем поставлених умов. I у випадку, якщо чинитиме опiр цьому, вiн автоматично позбувається права спадкування. Загалом заповiт був доволi складним документом iз багатьма умовами та пiдпунктами, зрозумiти якi не так i просто.

Шевчик увiйшов тiєї хвилини, коли Стас встиг прочитати його вдруге, i рука сама потяглася до волосся. Чухати голову тут було вiд чого. Тому, випивши нашвидко чашку кави у барi за рогом, Стас попрямував на вулицю Коновальця.

Будинок виявився доволi похмурою сiрою спорудою, як пояснював нотарiус, ще «польської» побудови. Прямi, дещо неотесанi форми з простими карнизами i високими вiкнами виростали над кованою старою огорожею, якiй, щоправда, було ще iржавiти й iржавiти. Кам'яна частина огорожi, змурована з бутового каменю, мала разом iз залiзом пережити ще не одного спадкоємця. Примiтивна, проста гладка й сiра штукатурка трималася мiцно, не збираючись нiде лущитися чи вiдлiтати. Дах узагалi виглядав як новий. Вочевидь, «рiдний» зовсiм зогнив, i господар знайшов можливiсть перекрити будинок. Оцинкована бляха виблискувала навiть у такий похмурий день.

Торкнувши хвiртку, Стас переконався, що вона на замку. Тому, озирнувшись ще раз на прямокутнi колони, якi пiдпирали ґанок, рушив до машини. У головi все плуталося i заважало зосередитися. Тому й неодразу «дев'яносто дев'ята» рушила з мiсця.

III

Олег виглядав незворушно. Вмостившись за столом, де два днi тому сидiв Стас, вiн читав заповiт, роблячи час вiд часу мiмiчнi жести, зрозумiлi лише нотарiусу, адже на обличчi останнього одразу ж з'являлися вiдповiднi. Стас вiдкинувся на диванi i перiодично починав барабанити пальцями по м'яких поруччях — благо, це нiкому не заважало.

Двадцять хвилин тому, вiдрекомендувавшись i показавши пану Шевчику своє адвокатське посвiдчення, Олег заглибився у документ. Цiкаво, що скаже вiн тепер? Два мiсяцi тому i щодо зовсiм iншого приводу Олег заявив недвозначно: «Старий, нам нiяк не виграти цього процесу. Повiр менi. Бери „тачку“, поки татусь не передумав, i вали пiд три чорти з цiєї сiмейки. Як на мене, краще все життя спати на задньому сидiннi „дев'яносто дев'ятої“, анiж бачити їхнi пики».

З одного боку, приятель мав рацiю. А з iншого… Не хотiлося привселюдно визнавати себе цiлковитим бовдуром. Тим паче, внутрiшнiй голос, який — нiде не подiнешся — ще зi студентських рокiв криком кричав проти, зараз наче зловтiшався, нагадуючи: «А я ж казав тобi… Тепер лишишся голий-босий у свої тридцять шiсть!»

Вони присiли у барi за рогом, де Стас два днi тому пив каву, щоправда, цього разу серйознiше — з вiдбивними та горiлкою. Власне, забавлявся Олег. Стас замовив собi лише сто коньяку, якого годинки за три не мав би вловити жоден даїшний апарат.

— То що робити? — почав вiн. — Що, дiйсно мирним шляхом? — цi прикрi проблеми не давали спокою навiть попри перспективи стати багатим спадкоємцем.

— А… ти все про своє… — здивувався Олег. — Ну ми ж дорогою усе вирiшили. Повiр, не виграємо нiчого. Там старий серйознi механiзми задiяв. Ну, отримаєш пiсля дворiчної «вiйни» по судах кiмнату у їхньому «едемi», так на розмiн вони однаково не погодяться i тягтиметься це вiчно. Стасику, у тридцять шiсть ще можна почати спочатку. Повiр менi. Забирай чотири колеса практично нових, поки вони не передумали, i пошли їх усiх назавжди. Дiтей не маєш — нiкому зле не зробиш. Розлучатися потрiбно культурно. — Вiн налив тепер уже сам.

— Гаразд, — махнув рукою Стас. — Просто… Не йде воно з голови. Прикро. Давай по справi. Щось вийде з цього?

— А чому ж не вийде? — не зрозумiв Олег. — Тобi, вважай, багатство з неба впало. Якраз у важкий момент життя. Я думаю, такий будинок… ну, що не кажи — центр мiстечка доволi чистенького, будiвля добротна… Газ, вода, каналiзацiя… Нехай там усерединi навiть голi стiни, однаково «кускiв» сорок зелених. Не менше. Це ж на дорозi не валяється!

— Сорок??. — наче не вiрячи, повторив Стас.

— А ти думав скiльки? Потiм квартиру собi купиш, де захочеш.

— Я про iнше питаю, — перебив Стас. — Що це за такий заповiт чудернацький? Що воно означає? Я вже з досвiду знаю, що як у документi багато рiзних умов, то потiм нiчого не доб'єшся. Будуть iз тебе жили тягти i нiчого не отримаєш.

— Та чому ж?! — вигукнув Олег. — Ти що менi не вiриш? Ну… — вiн тiльки розвiв руками, — пошукай iншого адвоката. — Там, де справа безнадiйна, я тобi зразу сказав. А тут… Стасику, ми ж зараз у всьому до Заходу тягнемося. Ти б бачив, якi тепер заповiти бувають! Нiчого тут аж такого немає. Ну, поїхали шарабани у твого дядька на старостi. То й що? До речi, за чинним законодавством, ти однаково не матимеш права розпоряджатися майном до пiвроку, хай що написав про це покiйний дядечко. Пiвроку не зможеш продати, хоч як би хотiв. Тож усього й дивного лише те, що цей термiн покiйний вирiшив просто подвоїти.

— А на фiга воно йому? — не вгавав Стас. — От скажи, на фiга?

— Подумаєм… — скорчив багатозначну міну Олег. — Варiантiв загалом немало, у тому числi й доволi неприємних.

— Наприклад?

— Наприклад, справдi «погнав» на старiсть i вирiшив розважитися пiсля власної кончини, щоб вам, нащадкам, життя медом не здавалося. А для того в iншого якогось нотарiуса склав iнший заповiт, за яким будинок має вiдiйти комусь iншому. Навiть тiй же Мурашевич, чи як її там. От тодi у вас i почнеться веселе життя…

— Нормально… — похитав головою Стас.

— Старiсть — вона гiрше дитинства, — вiв своєї Олег. — Люди таке чудять! От уяви собi, батько твiй за життя з ним щось не подiлив. А потiм помер. I дядечко твiй покiйний так i не отримав сатисфакцiї. Та й самому час уже лижi «туди» мастити. Дай хоч нащадкам його на прощання гризоти пiдкину…

— Ти так нiби вiдмовляєш мене. А фактично проживати — це як?

— Нiчого не вiдмовляю. Малюю ймовiрнi перспективи. А «фактично» — означає заходиш i живеш. Заборонити не мають права, адже на тебе заповiт. Пропишешся поки що в iншому мiсцi. А мине пiвроку, вже матимеш право прописки у будинку. До речi, якби хто потiм знайшовся, для суду це матиме значення. Жив, був прописаний, доглядав… А ще пiвроку — i продаєш. Покупцiв можеш уже пiдшукувати. Гадаєш, отак воно просто — взяв i продав? Головне — усе нотарiально засвiдчено. Усе з юридичного погляду недвозначно. Тим паче, у старого справдi немає ближчих родичiв. Це взагалi неймовiрна удача. Трапляється ж таке… Чому не зi мною…

— Гаразд, — перервав його роздуми Стас. — А скажи менi — ось я, припустимо, чергую цiлу нiч. Тим часом хтось зацiкавлений вдирається до будинку, пересуває меблi. Зранку прихожу, а мадам Мурашевич зi свiдками тут як тут: «Дозвольте подивитися, що у хатi робиться». I що?