— А до того, що у «Молочнiй країнi», де твiй колишнiй головний iнженер, працює водiєм фургона Вiктор Коваленко, як двi краплi води схожий на iнвалiда Каширова, вочевидь, його брат-близнюк. А фургон цей за кiлька хвилин до загибелi Мурашевички реально був у Галичi i навiть чатував на сусiднiй вулицi. Для мене особисто те, що убивця Йосипiвни — це водiй Коваленко, встановлений факт. Учора, побачивши, що я вичислив фургон, вiн напав на мене i намагався вбити. Тепер зник, i нiхто не знає де вiн.

— Тебе учора… намагалися вбити?!

— Менше з тим, — перебив Стас. — Ну чого ти? Можливо, я перебiльшую. Стеж краще за думкою. От i виходить таке собi коло зв'язкiв: Неонiла — Мироненко — Каширов — Коваленко — Бiлоус — ти — i знову Неонiла. Отаке замкнене коло. Причому кожен у ньому пов'язаний iз двома сусiдами, i значно менше — iз рештою учасникiв. У центрi має бути якийсь скарб. Навколо нього усе й закрутилося. От тобi й дійові особи. Лише не до кiнця вiдомi конкретнi ролi. Проте багато що можна зi значною достовiрнiстю припустити. Наприклад, Бiлоус забрав той скарб. Йому ж було найзручнiше. А Коваленко лiквiдував Неонiлу, яка його запiдозрила. Ти казала Йосипiвнi, що Сергiй був у тебе у день поховання дядька?

— Казала, — не роздумуючи вiдповiла вона. — На другий день ми з нею довго розмовляли, плакалися на життя, кожна про своє.

— Ну ось, — вiв далi Стас. — Кинулася вона перевiряти, де релiквiя, а її нема. Звичайно, Бiлоус — перший пiдозрюваний. Поїхала до нього — як, мовляв, не соромно. Ти ж кажеш, вона туди їздила. Коли?

— Приблизно через тиждень пiсля поховання.

— Ну от, — продовжував Стас. — Пригрозила, що виведе на чисту воду. Той послав Коваленка, i водiй зробив свою справу — збив жiнку у темрявi. Хлопцi з вулицi казали, що недовго чекав. П'ять хвилин i поїхав. Напевно, прибувши на сусiдню вулицю, Коваленко маякнув, що вже на мiсцi, Бiлоус подзвонив Йосипiвнi i попросив вийти, начебто з ним зустрiтись. Ну i… А iнформацiя про скарб прийшла до них, вочевидь, вiд брата-близнюка Коваленка — Iгоря Каширова, до якого не раз їздили дядько з Мурашевичкою.

Оленка мовчки дивилася у стiну.

— Як там в них дiлитись домовлено, не знаю, — додав Стас, — але, вочевидь, попрацювали усi разом. Ти ж бачиш…

— Невже отак воно усе й було?

— Якщо не так, то майже, — упевнено промовив Стас. — Щоправда, навколо цього є ще дещо. Стороннi, так би мовити, обставини. Є додатковi сили, яким вiдомо про скарб як такий. Невiдомо їм iнше, що скарбу в будинку вже немає. Тому, не чекаючи закiнчення мого «випробувального» термiну, вони купують у мене будинок. Уже. Один поперед одного, як ненормальнi. Щоб не забрав часом хто iнший. I платять такi грошi, що волосся дибки стає. Ну, ти бачила. Звiсно, це зовсiм iнша компашка. I однi про iнших не знають. Iнакше б учора у Франкiвську не я вистежував Коваленка, як убивцю Мурашевички, а вiн мене, як лоха з повними кишенями грошей.

Оленка лише змучено заплющила очi.

— I ще одне, — вiн зробив багатозначний жест, — пiдтверджує мої висновки — заповiт. Ось тепер лише пояснюються його дивнi положення. «Не змiнювати iнтер'єру i не робити капiтального ремонту»! Вочевидь, знайшовши скарб, дядько вже розумiв, що його пасуть, знав i те, що Шевчик з прокурором — одна шайка. Тому i склав таке — на публiку. Щоб вони вiрили, що те невiдоме ще там, у будинку. Насправдi ж скарб планували заховати у квартирi Йосипiвни, причому футляр вiд баяна був лише тимчасовим сховком. Гадаю, Мироненко планував зробити якийсь капiтальний схов у стiнi або пiд пiдлогою. Будинок старий, знайшлося б вiдповiдне мiсце. I другий заповiт, складений у тiй же формi, — той, що на тебе, — реально був призначений, щоб протидiяти можливим пошукам. А оформлювався в iншому мiстi для того, щоб не пронюхали Шевчик з Мамчуром. І щоб ти, як станеш власницею, не смикалася шукати.

— Але ж заповiти починають «працювати» лише тодi, коли помирають люди, що їх складали! — не витримала Оленка. — Що ж це таке мало бути, чим люди мають отак дорожити аж пiсля власної смертi?

— Усе, — сказав Стас, — годi. Тобі треба спати, а я тут влаштував розминку для мiзкiв.

— Нi, — вона одразу пiдхопилася. — Не йди. Будь ласка. Розповiдай, менi не важко.

— Куди ж я пiду? — здивувався вiн. — Бiля тебе буду. А розказав уже все. Мої можливостi на цьому етапi вичерпалися. Звiсно, якби ситуацiю серйозно розглянули якi слiдчi органи… Ти ж розумiєш, їм i допитати легше кого треба, i експертизи, і бази даних… Тiльки я бачив, як вони працюють. Уяви собi, якби я, оперуючи хворого, видаляв не те, що потрiбно, а те, що легше. Нi, не хочу мати з ними справи. А власноруч… Намагатися iти далi справдi небезпечно. Давай змиримося з тим, що нiколи не знатимемо, що ж це таке було, через що усе.

— Стасику… а що потiм?

— А потiм… Ну, насамперед поставлю тебе на ноги. Це тиждень. Можливо, днiв десять. Як пiде. А далi… Будинок продав, грошi прилаштував. А вiдновлення справедливостi потребує надто великих зусиль i дуже ризиковане. I для тебе також, не лише для мене. Це на однiй чашi терезiв. На iншiй — азарт, спокуса довести почате до кiнця… Я не гравець по життю. Я — хiрург. I з професiйних рис найцiннiша — умiння вчасно зупинитися, а азарт — найшкiдливiше, що може бути. Тому треба звiдси втiкати. Разом. Краще до Вiнницi. Все-таки рiдне мiсто. Якщо ти не хочеш, я… також не поїду.

Вона довго мовчала, а потiм запитала-таки те, що найбiльше мучило:

— У мене ота схема, щойно тобою складена, досi перед очима стоїть. А ти… не припускаєш, що я — одна з них?

— Нi, — упевнено вiдповiв Стас. — Коли ми познайомилися, усе вже вiдбулося. Твiй колишнiй розтанув i невiдомий скарб разом з ним. Усе важливе вже вiдбулося. Тим, хто брав участь у змовi, я не потрiбен. Тягнути мене до цiєї схеми не було сенсу, хiба що зайвих проблем нажити.

— А… якщо ти десь помилився? У своїх генiальних розрахунках? — не вгавала вона.

— Тодi доля мене покарає. I так менi i треба!

— А я гадала… — голос Оленки затремтiв, — ти просто вiриш менi.

— Я тобi вiрю, спи, — тихо промовив Стас. — Хоча за це покарання буває ще бiльш жорстоким.

Останньої фрази вона не почула.

LVI

Дзвiнок у дверi тепер завжди примушував Оленку здригатися. За кiлька днiв пiсля виписки iз вiддiлення їх було зовсiм небагато, отих дзвiнкiв. Проте щоразу вона напружувалася i лякалася.

— Знаєш, — одного разу сказала вона, — весь час здається, що зараз увiйде хтось i щось скаже. I усе переграється укотре. I ми знову залишимось. I це тягтиметься вiчно.

— Не бiйся, — вiдповiв Стас. — Вирiшено остаточно i безповоротно. I повiр: немає такої людини, яка змусила б мене залишитися. Крiм тебе, звiсно.

Але цей вечiрнiй дзвiнок чомусь рiзонув i по його напружених нервах. Останнiй вечiр у Галичi. Остання нiч. Зранку у дорогу. Вони кидають усе як є — Оленчину квартиру, роботу. Паперовi клопоти вiдкладаються на потiм. Лише одна справа не могла чекати — вiд'їзд. Подалi з мiста, яке залишило стiльки неприємних вражень.

Нiчого не має перешкодити. Оленчинi речi вже у машинi. Машина пiд будинком. Навiть тих, кого належало називати не iнакше як партнерами, попередив, i вони не мали нiчого проти. Стас навiть запропонував ключi вiд будинку спочатку Берковичу, а потiм i прокурору. Обидва вiдмовилися, просили тiльки не забути про термiн переоформлення документiв i побажали щасливої дороги. Нарештi, Галич вiдпускав.

— Давай не вiдчиняти, — попросила Оленка.

— Ти що? Машина пiд вiкнами. Припини. Вiдзавтра працюватиму над твоїм психологiчним станом.

Гащак i Нагiрний стояли в отворi дверей, демонстративно тримаючи пляшку.

— Ти глянь, — здивувався Стас. — Диви, хто прийшов! Не згордували. А чого ж таку маленьку?

— Тобi їхати зранку. Знову плакатимеш, що обставини не дозволили.

— З усiх, кого можна було побачити, вiдчинивши дверi, схоже, це найприємнiший вiзит, — посмiхаючись, зауважила Оленка.